narrow default width wide

Breadcrumbs

25 лютого 2018 р.Б. Неділя перша Великого посту. Торжество Православ’я. Іверської ікони Божої Матері.

 

 

У неділю першої седмиці Великого посту у церквах звершується особливий чин – чин Торжества Православ’я. Мовою оригіналу свято має назву «Κυριάκε τής Ορθοδοξιας», що у дослівному перекладі означає «владування правомислія». Воно було встановлене в IX ст., в пам`ять остаточної перемоги над ворогами православ`я – іконоборцями.

Вчення про шанування ікон, засноване на св. писанні і затверджене звичаєм перших християн, до VIII ст. залишалося недоторканним. Але єресь іконоборства, що з`явилася у Візантії, поширилася по багатьох країнах. Церква Божа піддалася гонінню, більшому ніж від язичників. Більше 100 років лилися сльози і невинна кров істинно православних, які боролися за право зображувати на іконах Господа Нашого Ісуса Христа, Божу Матір і святих, а також молитися перед іконами. Цих православних запроторювали у в`язниці, піддавали мукам і навіть багатьох страчували. Ікони та мощі святих спалювалися.

Після VII Вселенського Собору (787 р.), на якому було підтверджено необхідність шанування ікон, настало послаблення гонінь, але тільки в середині IX ст. відбулася остаточна перемога над цією єрессю, було звільнено з темниць ув`язнених іконошанувальників і повернуто на колишні посади, а іконоборцям було запропоновано або відректися від цієї омани, або припинити церковне служіння. Христолюбива цариця Феодора оголосила: «Хто не вшановує зображення Господа нашого, Його Пресвятої Матері і всіх святих, нехай буде проклятий!»

Мефодій, вибраний Патріархом Константинопольським, встановив тоді ж особливе святкове богослужіння. У першу неділю Великого посту 19 лютого 843 р. відбулося урочисте богослужіння в Софійському соборі у Константинополі де й вперше православні християни відслужили особливий чин, який назвали Торжеством Православ`я.

У XII і XIV ст. ця служба була значно доповнена за рахунок включення інших текстів, що зображають головні догмати християнства. Служиться чин Торжества Православ’я в кінці літургії. Священнослужителі виходять на середину храму і чинять молебний спів перед іконами Спасителя і Божої Матері, молячись Господу про утвердження у вірі православних християн і про навернення на шлях істини усіх, хто відступився від Церкви. Потім диякон голосно читає символ віри і виголошує «вічну пам’ять» усім спочилим оборонцям віри православної і «многії літа» - живим. Ця служба являє собою торжество Церкви над усіма єресями і розколами, які коли-небудь виникали. У ній стверджується не тільки православне вчення про іконошанування, а й усі догмати і постанови семи Вселенських Соборів.

Ми вчимося говорить «ні» і в сучасному житті. І місія Церкви в цьому вимірі сьогодні як ніколи важлива. Сучасне суспільство застерігає від категоричности. Воно всіляко схиляє нас до компромісів, до "політкоректности", перестерігає перед тим, щоб нам рішуче і однозначно говорити «ні» спокусам, які приходять. Нас привчають до думки: якщо ти сам не крав, а тільки дивився, щоб не впіймали того, хто вкрав, то ти вже ніби й не злочинець. Якщо ти не голосував «за», а тільки стримувався, то ти ніби й не підтримував тих, хто виступає з декларуванням злочинних ідей. Якщо ти сам не брав участи в якихось неправедних зібраннях, але допомагав скликати і охороняв їх, то ніби й не був причетний до того, хто, влаштовуючи їх, чинив злочин.

Церква рішуче й однозначно вчить нас захищати правду і ніколи не потурати неправді. Вони вимагає не тільки не бути учасником неправдивого зібрання, але й жодним чином не сприяти його проведенню. Перший псалом починається словами: «Блажен муж, що не ходить на раду безбожних» (Пс. 1:1). І перша заповідь, яку дає Господь Мойсеєві на Синайській горі, нагадує: «Я є Господь Бог твій… хай не буде тобі інших богів передо Мною!» (Вихід 20:2-3).

День торжества православ’я вчить нас не приймати інших "богів", не приймати морального релятивізму, тобто пристосовництва, зміни своєї моралі залежно від зміни суспільної ситуації, від того, хто приходить до влади. Церква сьогоднішнім святом закликає нас завжди бути вірними Христові, вірними навчанню церковних соборів: бути православними. І нагадує, що православ’я – це не означення конфесійної належности. Православ’я, незалежно від тієї чи іншої еклезіальної традиції, означає належність до єдино правдивої християнської Церкви, до Церкви, яка спирається на вчення Нікейського, Константинопольського та інших соборів, на прийнятий ними Символ віри.

День торжества православ’я урочисто стверджує: є тільки одна істина, двох правд не може бути. І завдання кожного з нас – повсякчас у своєму житті, у своїй суспільній діяльності боронити цю істину, бути з нею на боці правди, і ніяким чином не сприяти її ворогам. Саме тому цей день і є святом християнської мужності, святом твердості у вірі.

Прославимо ж Господа і всіх Його святих у їх святих іконах.


“Пречистому Твоєму образу покланяємося, Благий, просячи прощення гріхів наших… радістю наповнив єси все, Спасе наш, прийшовши спасти світ”.

 

 

 


25 лютого, 26 жовтня і в вівторок Світлого тижня вшановуємо Небесну Царицю заради Її ікони, яка іменується Іверською.

Історія цієї ікони почалася у ІХ столітті в невеликому поселенні поблизу міста Нікеї за часів царювання імператора-іконоборця Феофіла (829 – 842 рр.). Одна благочестива жінка, вдова, що жила разом із своїм сином, зберігала вдома заповітний образ Божої Матері. Сталося, що про її духовний скарб стало відомо. Часи іконоборства були позначені зневажливим ставленням до священних зображень. Навіть більше того, за зберігання і вшанування ікон людину могли піддати жорстоким покаранням. Образи угодників Божих відбирали у віруючих, забирали із храмів, показово знищували, демонструючи зневагу, плюндрування святині. Але якщо християнська душа бачачи милість Божу до себе через благословення від ікони, твердо вірила у те, що поклоняється не рукотворному образу, не витвору людських рук, а Бога шанує, то як можна було змусити благочестиву людину священне зображення віддати на ганьбу?

Очевидно саме такі думки та почування були у тієї жінки-християнки, котра разом із своїм сином усамітнювалася, щоб помолитися перед чесним образом Діви Марії. «Величає душа моя Господа і зрадів дух мій у Богові Спасителеві моєму» – ці слова, сказані Пресвятою Богородицею, яскраво свідчать і про наші почуття, коли ми самі молимося. Для нас видима присутність Богоматері через Її ікони – свідчення того, що не лише на словах визнаємо Пречисту Діву першою нашою Заступницею перед Богом, але й маємо можливість споглядати у священному образі Її материнську любов до людини. Для бідної жінки, котра зберігала в себе ікону Богородиці, втратити її, очевидно, означало не просто позбавитися майна, а більше, ніж це – втратити видиму ознаку заступництва Божої Матері. Тому й зберігала вона ікону, як неоціненний скарб, коштовніший за будь-які багатства цього земного тимчасового життя.

Одного дня в будинок згаданої благочестивої вдови прийшли озброєні воїни, виконуючи наказ правителя – вилучити і знищити ікону, а її власників покарати. Та чомусь начальник тих воїнів вирішив дати можливість бідним людям залишити свою святиню вдома, якщо вони до ранку зберуть викуп. От тільки кількість золота, яку він забажав отримати за свою поблажливість, була неймовірно великою, щоб бідна жінка змогла її зібрати, тим паче, за ніч. Один із воїнів, що прийшли, повний зневаги до ікон, вдарив у священний образ списом. І ось диво побачили всі присутні – із сухої дошки потекла кров, як із рани на тілі живої людини! Не може осягнути розум, як після такого видіння могли виконавці нечестивого наказу залишитися байдужими, не впасти на коліна просячи прощення в Бога за своє жорстоке серце, за нечутливість душі. Але так сталося. Коли воїни пішли жінка, розуміючи, що помилування вона не отримає і ікону теж не врятує, відрядила свого сина в безпечне місце, щоб зберегти його життя, а свій скарб – ікону Божої Матері – віднесла на берег моря, покладаючись на Божий промисел. Останній раз глянувши на святиню, жінка опустила ікону у воду. І знову диво – образ Богоматері стоячи поплив по воді.

Про ікону з проколотим ликом стало відомо на Афоні, оскільки єдиний син тієї вдовиці став ченцем на Святій Горі. Він подвизався в обителі поблизу того самого місця, де колись раніше пристав корабель, що віз на острів Кіпр Пречисту Богородицю, і там же у Х столітті грузинський вельможа Іоан та візантійський полководець Торнікій заснували чернечу обитель, що отримала назву Іверської.

Якось насельники Іверського монастиря побачили на морі вогненний стовп, що піднімався до неба – він здіймався від образу Богоматері, що дивним чином стояв на воді. Ченці сіли у човен і хотіли забрати ікону в свою обитель, але як тільки вони наближалися до Богоматеринського образу, то святиня віддалялася від них. Тоді ігумен монастиря очолив молитовне служіння з проханням дарувати ікону обителі. І ось уночі благочестивий старець того монастиря, пізніше примислений до лику святих Гавриїл Грузин сподобився бачити видіння Небесної Цариці. «Передай настоятелю і братії, що я хочу дати їм Мою ікону в покров і допомогу. Увійди в море і з вірою йди по хвилях – тоді усі пізнають мою любов та благовоління до вашої обителі.» – такі слова промовила Пречиста Діва до угодника Божого у видінні.

Зранку вся братія монастиря зі співом молебня вирушили на берег моря. Старець Гавриїл без страху і коливання ступив на воду й сподобився прийняти священний образ Богоматері. Ікону поставили у невеликому храмі на березі й три дні поспіль перед нею не змовкала чернеча молитва. Пізніше образ перенесли у соборний храм монастиря.

Але дивні чудеса і далі відбувалися із тією іконою: зранку наступного по перенесенні дня ікону виявили не у храмі, а над монастирською брамою. І так повторювалося кілька разів. Врешті старець Гавриїл знову отримав видіння Божої Матері, Котра сповістила йому, що не бажає, щоб охороняли Її, а сама хоче бути Охоронителькою в цьому житті й майбутньому.

«Я сподобилася милості від Бога для вас і до тих пір, поки бачитимете Мою ікону в своїй обителі, благодать і милість Сина Мого до вас не зменшиться.» – сказала Богородиця.

Ченці збудували надбрамну церкву на честь Пресвятої Діви, Охоронительниці обителі, де чудотворна ікона перебуває і до нашого часу. Православні греки називають ікону «Портаітисса» – «Вратарниця», а за місцем свого явлення на Афоні ікона називається Іверською. За переданням обителі явлення ікони відбулося 31 березня (за іншими джерелами – 27 квітня) у вівторок Світлого тижня. Тому братія Іверського монастиря звершують святкове богослужіння з цієї нагоди саме у вівторок пасхального тижня, виходячи із хресним ходом на берег моря до місця, де старець Гавриїл отримав чудотворний образ.

Історія обителі свідчить про заступництво Божої матері за монастир. Були випадки чудесного поповнення запасів пшениці та єлею в монастирських коморах, зцілення хворих. Що молилися перед цим образом, врятування монастиря від нападів ворогів. Якось перські війська взяли монастир в облогу. Ченці стали взивати за допомогою до Богородиці, молячись перед Її чудотворним образом. Раптово піднялася буря, що потопила ворожі кораблі. Живим залишився лише один воєначальник, що будучи враженим чудом гніву Божого, покаявся, почав просити прощення за гріхи, а пізніше став одним із жертводавців обителі, матеріально сприяючи розбудові монастиря.

На теренах нашої Руси-України про Іверську ікону стало відомо у XVII столітті, коли майбутній Патріарх Московський, а тоді ще архімандрит Новоспаського монастиря Тихон звернувся до настоятеля Іверського монастиря з проханням зробити список ікони для віруючих русичів. «І та новонаписана ікона не різниться від старої нічим: ні довжиною, ні шириною, ні ликом.» – говориться в літописі про список чудотворного образу. 13 (26 за новим стилем) жовтня 1648 року Іверська ікона Богородиці прибула в Москву. Її зустрічав Патріарх Йосиф разом із царською родиною, а також велика кількість православних віруючих християн.

Немає сильнішої молитви, ніж та, яку мати промовляє за своїх дітей. Святі отці називали Богородицю новою Євою, благодатною Матір’ю роду християнського. А тому й надія на Її материнське заступництво – це наша допомога серед бурхливих хвиль життєвого моря.

Іверська ікона Богородиці належить до ряду ікон “Одигітрія”, що означає в перекладі “Та що вказує шлях”, “Дороговказниця”.

 

Отже, звернімось словами молитви до Богородиці і Матірі Світла:

Оспівуючи Твої чудеса, явлені нам у житті цьому, хвалимо Тебе, Богородице, як Милості Джерело Невичерпне. І, припадаючи до Тебе перед чудотворною іконою, молимо Тебе сми­ренно: будь нам Покровом та Захистом і в день кончини нашої, і коли маємо стати на суд перед Страшним Престолом Сина Твого.

Всеоспівана Мати, Пречиста Владичице Діво Богородице! Поглянь на нас, що смиренно при­носимо зі сльозами малі ці молитви перед Пре­чистим Твоїм Образом і все уповання і надію покладаємо на Тебе, тому визволи нас від усіх бід і напастей у житті цьому і в майбутньому муки вічної позбав, щоб спасенні Тобою завжди взивали: алилуя.

О Пресвята Діво, Мати Господа, Царице Не­бес і землі! Зглянься на багатостраждальне зітхання душ наших, подивися з висоти святої Твоєї на нас, що з вірою і любов'ю поклоняємося Пречистому Образу Твоєму. Ось бо, в гріхи занурені і скорботами обтяжені, дивлячись на Образ Твій, як на Тебе живу, що перебуваєш між нами, приносимо смиренні наші моління. Бо не маємо ні Іншої Помочі, ні Іншого Заступництва, ні втіхи, тільки Тебе, о Мати всіх скорботних і обтяжених! Поможи нам, немічним, утамуй скор­боту нашу, настав на шлях праведний нас заблудлих, вилікуй і спаси безнадійних, даруй нам останок часу життя нашого у мирі і тиші прово­дити, подай християнську кончину, і на Страш­ному суді Сина Твого явися нам Милосердною Заступницею, щоб завжди оспівували, велича­ли і славили Тебе як Благу Заступницю христи­янського роду зі всіма, що догодили Богові. Амінь.

 

Яндекс.Метрика