narrow default width wide

Breadcrumbs

22 березня 2018 р.Б. + 40 мчч., що в Севастійському озері мучилися.

 

 

Cвяті сорок мучеників Севастійських загинули у 320 році біля міста Севастія (нині турецьке місто Сівас) за відмову зректись християнської віри.

У 313 році імператор Константин Великий підписав указ, за яким християни могли вільно сповідувати свою віру та їхні права прирівнювались до прав язичників. Проте його співправитель Лікіній був переконаним язичником і в своїй частині імперії вирішив викорінити християнство. Він готувався до війни із Константином і, боячись зради, вирішив і своє військо очистити від християнства, змушуючи воїнів зректись віри в Христа.

Так було і в провінції Вірменія, де в місті Севастія гарнізоном керував ревний язичник Агриколай. Саме у його підпорядкуванні було 40 каппадокійських воїнів-християн, які виходили переможцями з багатьох битв. Коли їх змусили зректись християнства й принести жертву язичницьким богам, вони відмовились і за це були кинуті Агриколаєм у в’язницю.

Наступного ранку воїнів знову привели до Агриколая. Цього разу язичник намагався переконати їх лестощами. Він став вихваляти їхню мужність, молодість, силу й знову запропонував їм відректися від Христа й тим здобути собі честь і прихильність самого імператора. Почувши відмову, він звелів закувати воїнів, проте старший з них, Киріон, сказав: "Імператор не давав тобі права накладати на нас кайдани". Агриколай зніяковів і вже наказав відвести воїнів до в'язниці без кайданів.

Через сім днів у Севастію прибув знатний сановник Лісій для суду над воїнами й також змушував їх зректись віри в Христа. Святі воїни твердо відповідали: «Можеш взяти не тільки наше військове звання, але й наше життя. Для нас немає нічого важливішого за Христа-Бога». Розлючений Лісій звелів каменувати воїнів, але, як говорить Святе Передання, каміння летіло повз них. Мучителі зрозуміли, що їх оберігає якась невидима сила й знову кинули до в’язниці. Тут їм з’явився Господь і промовив: «Хто вірує в мене, навіть якщо й помре, то оживе. Не бійтесь та будьте мужні, бо вам приготовані Нетлінні Вінці».

Наступного дня, вечором, їх зв’язаними повели до озера, яке знаходилось неподалік Севастії. Тут їх роздягли, завели в холодне озеро і їхні тіла почали замерзати в крижаній воді, бо надворі була зима. Їхні муки посилювались ще й тим, що на березі озера було розкладено гарячу баню. Їм потрібно було тільки повідомити охоронців що вони відрікаються Христа й тоді їм дозволили б відігрітись у гарячій воді. Та Святі воїни цілу ніч мужньо стояли в крижаній воді, підтримуючи один одного молитвами та псалмами.

Ранком один із воїнів не витримав холоду й попрямував до гарячої води, щоб відігрітись та, тільки відчувши на собі гаряче повітря, мертвим упав на землю. В цей момент тюремний сторож Аглай побачив над воїнами неземне світло. Це настільки його вразило, що він об’явив себе християнином, скинув із себе одяг та приєднався до 39-ти Мучеників.

Коли прийшли мучителі, то, побачивши, що воїни не замерзли, вирішили перебити їм голінки та спалити. Обвуглені кості Мучеників були викинуті в річку, так щоб християни не змогли їх із честю поховати.

Через п’ять днів святі мученики з’явились у сні Єпископу Севастійському Петру та розповіли про свій подвиг. Єпископ разом із християнами зібрав кості Святих Мучеників та з честю їх похоронив.

Відомі й імена мучеників Севастійських. Це: Киріон, Кандид, Домн, Ісихій, Іраклій, Смарагд, Євноїк, Валент, Вивіан, Клавдій, Приск, Феодул, Євтихій, Іоанн, Ксанфій, Іліан, Сисиній, Аггей, Аетій, Флавій, Акакій, Єкдекій, Лісімах, Александр, Ілій, Горгоній, Феофіл, Доміціан, Гаій, Леонтій, Афанасій, Кирил, Сакердон, Миколай, Валерій, Філиктимон, Северіан, Худіон, Мелітон й Аглай.

 

18 березня 2018 р.Б. Чеверта неділя Великого посту. Прп. Іоана Ліствичника.

 

 

В четверту неділю Великого Посту під час Божественної Літургії читається Євангеліє, в якому Христос, відповідаючи на запитання апостолів, вказує кожному з нас на умови і засоби успішної боротьби з ворогами нашого спасіння: «Цей рід (бісівський) не може вийти інакше, як через молитву і піст» (Мк. 9: 29), Господь, нагадує про ту єдину Заповідь посту, яка була дана нашим прабатькам в Едемі і порушення якої призвело до трагедії та рабства гріху, а виконання якої наближає людину до Царства Божого.

В цьому нам допомагають аскети-подвижники, які протягом свого життя боролись з лукавими духами за допомогою посту і молитви.

Преподобний Іоан Ліствечник вшановується Святою Церквою як великий подвижник і автор чудового духовного твору, відомого під назвою «Ліствиця», тому преподобний і здобув назву Ліствечника.

Про походження преподобного Іоана майже не збереглося відомостей. В житії святого розповідається, що він народився близько 570 року і був сином святих Ксенофонта і Марії, пам'ять яких святкується Церквою 26 січня. У шістнадцять років юнак Іоан прийшов до Синайського монастиря. Наставником і керівником преподобного став авва Мартирій. Після чотирьох років перебування на Синаї, святий Іоан Ліствичник був пострижений в чернецтво. Один з присутніх при постризі, авва Стратигій, передбачив, що він стане великим світильником Церкви Христової. Протягом 19-ти років преподобний Іоан трудився у послуху своєму духовному отцеві. Після смерті авви Мартирія, преподобний Іоан вибрав відлюдницьке життя, віддалившись до пустинного місця, званого Фола, де провів 40 років у подвизі безмовності, посту, молитви і в сльозах покаяння. Не випадково у «Ліствиці» преподобний Іоан так говорить про сльози покаяння: «Як вогонь спалює і знищує хмиз, так чиста сльоза змиває всі нечистоти, зовнішні та внутрішні». Сильна і дієва була його свята молитва, бо про це свідчить приклад з житія угодника Божого.

Про спосіб життя преподобного Іоана відомо, що він харчувався тим, що не заборонялося статутом посницького життя, але – помірно. Не проводив ночей без сну, хоча спав не більш того, скільки необхідно для підтримки сил, щоб безперестанним неспанням не погубити розуму. «Я не постив надмірно, – говорить він сам про себе, – і не вдавався до посиленого нічного пильнування, не лежав на землі, але упокорювався.., і Господь скоро врятував мене». Помітний наступний приклад упокорювання преподобного Іоана Ліствечника. Обдарований високим проникливим розумом, навчений глибоким духовним досвідом, він з любов'ю повчав усіх захожих до нього, скеровуючи їх до спасіння. Але коли деякі, через заздрість, почали дорікати йому в багатослівності, яку вони пояснювали пихатістю, то преподобний Іоан наклав на себе мовчання, щоб не подавати приводу для засудження, і мовчав протягом року. Заздрісники усвідомили свою помилку і самі звернулися до подвижника з проханням не позбавляти їх духовної користі співбесіди.

Приховуючи свої подвиги від людей, преподобний Іоан іноді усамітнювався в печері, але слава про його святість розповсюдилася далеко, і до нього невпинно приходили відвідувачі всіх звань і станів, що жадали почути слово повчання і спасіння. У віці 75-ти років, після сорокалітнього подвижництва на самоті, преподобний був вибраний ігуменом Синайської обителі. Близько чотирьох років управляв преподобний Іоан Ліствечник святою обителлю Синаю. Господь наділив преподобного до кінця його життя благодатними дарами прозорливості і чудотворінь. Під час управління монастирем на прохання святого Іоана, ігумена Раїфського монастиря, була написана преподобним знаменита «Ліствиця» – керівництво для сходження до духовної досконалості. Знаючи про мудрість і духовні дарування преподобного, Раїфський ігумен від імені всіх ченців своєї обителі просив написати для них «дійсне неухильне керівництво для нащадків, і немов сходи утвердження, які охочих підводять до Небесної брами…». Преподобний Іоан, що відрізнявся скромною про себе думкою, спочатку зніяковів, але потім з послухом приступив до виконання прохання раїфських ченців. Свій твір преподобний так і назвав – «Ліствиця», пояснюючи назву таким чином: «Спорудив я драбину сходження… від земного до святого… на зразок тридцяти років Господнього повноліття, знаменно спорудив сходи з 30 сходин, по яких, досягнувши Господнього віку, станемо праведними і безпечними від падіння». Мета цього твору – навчити, що досягнення спасіння вимагає від людини нелегкого самозречення і посилених подвигів. «Ліствиця» припускає, по-перше, очищення гріховної нечистоти, викорінювання пороків і пристрастей в древній людині; по-друге, відновлення в людині образу Божого. Хоча книга була написана для ченців, будь-який християнин, що живе у світі, отримує в неї надійного путівника для сходження до Бога. Стовпи духовного життя посилалися у своїх повчаннях на «Ліствицю», як на найкращу книгу для спасительного керівництва. Зміст одного із ступенів «Ліствиці» (22-ий) розкриває подвиг знищення пихатості. Преподобний Іоан пише: «Пихатість висловлюється при кожній чесноті. Коли, наприклад, зберігаю піст – пишаюсь, і коли, приховуючи піст від інших, вирішую їсти, знову пишаюсь – розсудливістю. Одягнувшись в світлий одяг, перемагаюся шанобливістю і, переодягнувшись у дрантя, пишаюсь. Якщо почну говорити – потрапляю під владу пихатості. Якщо захочу мовчати, знову вдаюся до неї. Куди не поверни це терня, воно все стане колючками догори. Пихатий… на перший погляд шанує Бога, а в дійсності більше прагне догодити людям, аніж Богові… Люди високого духу зносять образу благодушно і охоче, а слухати похвали і не відчувати ніякої приємності можуть тільки святі і непорочні… Коли почуєш, що ближній або друг твій в очі або поза очі лихословить тебе, похвали і полюби його… Не той показує упокорювання, хто сам себе лає: як бути нестерпним самому собі? Але хто, збезчещений іншим, не зменшує своєї любові до нього… Хто звеличився природними даруваннями – щасливим розумом, високою освіченістю, читанням, приємною вимовою і іншими подібними рисами, які легко здобуваються, той ніколи не набуває надприродних дарів. Бо хто в малому не вірний, той і в великому буде не вірний і пихатий. Часто трапляється, що Сам Бог упокорює пихатих, насилаючи несподіване безчестя… Якщо молитва не винищить пихатого помислу, пригадаймо розлучення душі з тілом. Якщо і це не допоможе, злякаємо його ганьбою Страшного Суду. «Той хто підноситься, буде понижений» вже навіть тут, раніше майбутнього обітованого життя. Коли ті, що хвалять, або краще – ліствиці, почнуть хвалити нас, негайно пригадаймо всі беззаконня свої і знайдемо, що ми зовсім не вартуємо того, що нам приписують».

Ці та інші приклади, наведені в «Ліствиці», служать зразком того святого завзяття щодо свого спасіння, яке необхідне кожній людині, охочій жити благочестиво, а письмовий виклад його думок, як плід багатьох і витончених спостережень його над своєю душею і глибокого духовного досвіду, є керівництвом і великою допомогою на шляху до істини і добра.

Ступені «Ліствиці» – це перехід від сили в силу на шляху прагнення людини до досконалості, яка не відразу, але тільки поступово може досягатися, бо, за словом Спасителя, «Царство Небесне силою береться, і ті, що вживають зусилля, досягають його» (Мф. 11: 12).


Святий праведний угодниче Божий Іоане, моли Бога про нас!

 

 

11 березня 2018 р.Б. Третя неділя Великого посту. Хрестопоклонна.

 

 

Хресту Твоєму поклоняємось Владико і святе Воскресіння Твоє славимо!

 

Третя недiля Великого посту називається Хрестопоклонною - вiд поклонiння Хресту i розiп'ятому на ньому Господу слави. В цей день Церква поклала читати Євангелiє про несення кожним iз нас власного хреста, тобто страждань i скорбот, якi трапляються на нашому життєвому шляху i пов'язанi з вiрою Христовою.

"Хто хоче йти за Мною, нехай зречеться себе, i вiзьме хрест свiй, i за Мною йде", - сказав Господь. "Бо хто хоче душу свою спасти, той погубить її; а хто погубить душу свою заради Мене i Євангелiя, той спасе її. Бо яка користь людинi, коли вона придбає ввесь свiт, а душу свою занапастить? Або що дасть людина взамiн за душу свою? Бо якщо хтось посоромиться Мене i Моїх слiв у родi цьому перелюбному i грiшному, того посоромиться i Син Людський, коли прийде у славi Отця свого з ангелами святими" (Мк. 8, 34-38).

Господь Iсус Христос пропонує нам зректися себе. Це значить, що нам треба зректися своєї злої волi, а також сатани, що дiє в нас, i усiх дiл його, i усього служiння його, i усiєї гординi його, - i взяти хрест свiй. Не треба брати чужого хреста, який може бути нам не пiд силу.

Нести хрест свiй - значить не ремствуючи терпiти труднощi, скорботи i випробування, що зустрiчаються на нашому життєвому шляху i якi посилає нам Господь заради нашого спасiння.

Iсус Христос нiс Свiй хрест вiд вифлеємських ясел до Голгофи. Несучи Свiй хрест, Господь не запитував Небесного Отця, чому Вiн повинен страждати, зазнавати зневаги, бути розiп'ятим, не маючи жодного грiха. А ми часто запитуємо Бога: "Господи! За що я так страждаю, i страждаю несправедливо?!".

Грiх i всяке зло перемагаються терпiнням i стражданням. Ми маємо велику пристрасть до життя плотського; ми зжилися з грiхами, звикли до них i боїмося оголосити їм рiшучу вiйну, порвати з ними усякий союз; ми приймаємо щодо них напiвмiри, нiби бережемо себе з ними, i тому завжди залишаємося з нашими грiхами; вони все бiльше i бiльше вкорiнюються у нас, боротьба з ними стає все тяжчою; ми часто втрачаємо себе для Бога i робимося щоденним здобутком диявола. Слова Господа: "Хто хоче душу свою спасти, той погубить її", справджуються щодо нас кожного дня.

Ми щоденно продаємо себе нашому ворогу - дияволу - через рiзного роду грiхи; ми щоденно помираємо духовно. Було б добре, якби ми щоденно i вставали, оживали для Бога через покаяння. Пророк Iсая говорить: "Грiхи нашi розлучають нас тимчасово з Богом" (Iс. 59, 2). Вони можуть розлучити нас i навiки, якщо ми не покаємося в них.

Подивiться на приклади багатьох грiшникiв, що стали святими, як вони рiшуче вступили в боротьбу з грiхом, зi своїми пристрастями, з дияволом. Вони полюбили Бога i Божу правду, зреклися догоджання плотi заради Христа i через те зберегли свої душi для життя вiчного.

Ми не ведемо рiшучої боротьби з гріхом тому, що дуже любимо тимчасове життя на землi, боїмося обмежити свою плоть, дуже любимо свiтське життя i земнi блага й всiлякi насолоди, забуваємо про неминучiсть смертi i перехiд у нове загробне життя. Ми розраховуємо на довгi роки життя у добробутi. Ми забуваємо про Божественне походження нашої душi, яка має призначення до вiчного блаженства; про те, що душа дорожча за цiлий свiт з усiма його скарбами, якi, безумовно, загинуть.

Якщо ми хочемо йти слiдом за Христом i ввiйти в Його славу, тодi нам треба безумовно виконувати Його заповiдi, смирятися, молитися, любити Його, страждати i терпiти. "Терпiнням вашим спасайте душi вашi", - говорить Господь (Лк. 21, 19).

Несiння хреста свого, терпеливе i смиренне, наблизить нас до Господа. Як Вiн через страждання перемiг нашi грiхи, воскрес iз мертвих i увiйшов у славу Бога Отця, так i ми через терпiння скорбот, що зустрiчаються на нашому життєвому шляху, прагнімо правди і добра щоб досягнути Царства Небесного, бо така велика до нас грiшних любов Божа!

 

Свята Православна Церква правдиво та сміливо стверджує вічні разючі істини: «Хрест – хранитель всього всесвіту, Хрест – окрасо Церкви, Хрест – царів держава , Хрест – вірних утвердження і демонів поразка», «Хрест – зброя непереможна»!

 

4 березня 2018 р.Б. Неділя друга Великого посту. Свт. Григорія Палами, архієп. Фессалонітського. Собор усіх преподобних отців Києво-Печерських.

 

 

У  другу неділю Великого Посту Свята Церква вшановує пам'ять православного святителя Григорія Палами (1296-1359 рр. від Р.Х.), архиєпископа Фессалонікійського, великого отця та учителя Церкви Христової.

Святитель походив із аристократичного роду будучи сином сенатора Константина Палами при імператорі Андроніку ІІ Палеологу. Після ранньої смерті сенатора Константина, який на смертному одрі прийняв чернечий постриг, імператор Андронік ІІ взяв під свою опіку Григорія Паламу, що сприяло здобуттю майбутнім архиєпископом хорошої освіти та глибоких знань філософії, логіки та риторики, маючи за вчителя видатного богослова - ректора університету Теодора Метохіта. Вже у 17-літньому віці майбутній святитель дивував придворних мудреців своєю мудрістю та знаннями.

Згідно спогадів Филотея Коккиноса, Патріарха Константинопольського, який захищав та підтримував вчення святителя та став ініціатором прославлення його у лику святих, ще у часі навчання Григорій Палама багато спілкувався із афонськими ченцями, які приїзджали до Константинополя, і, за їх порадами та настановами, поступово відмовлявся від аристократичного способу життя, натомість ревно віддаючись посту, стриманості та молитві.

У 20-річному віці Григорій Палама приймає остаточне рішення щодо чернечого постригу та відбуття на Афон. Окрім того, щоб вирішити всі труднощі з великою спадщиною свого батька він, як спадкоємець всього майна, спонукає членів своєї сім’ї, а також «розумних рабів своїх» відріктися від світу цього, в результаті чого його мати Калі (в монашестві Каллоні), сестри Єпихаріда та Теодотія, а також деякі раби приймають чернечий постриг у константинопольських монастирях.

На Афоні Григорій Палама подвизався в келії недалеко від Ватопеду під керівництвом преподобного Никодима, від якого прийняв чернечий постриг. В 1325 році разом з іншими ченцями покидає Афон через турецькі навали. Прийнявши у Фессалоніках священничий сан переселяється в околиці міста Верія, де за переданням проповідував апостол Павло, і засновує там чернечу общину. У 1332 році ієромонах Григорій Палама розпочинає писати богословські та поучительні твори, першим серед яких були «Житіє прп. Петра Афонського» та полемічний твір «Про введення у Храм Пресвятої Владичиці нашої Богородиці та Приснодіви Марії» проти тих, хто заперечував історичність цієї важливої події.

З того часу у житті святителя розпочинаються важкі та напружені часи, оскільки з багатьма його богословськими творами та вченнями не погоджувалась значна частина богословів та духовенства. У 1341-1342 р.р. розпочинається гоніння на Григорія Паламу, неправдиві його засудження та ув’язнення і навіть відлучення від Церкви. Однак на соборі, що відбувся 2 лютого 1347 року Григорія Паламу було повністю виправдано, а його противників натомість засуджено. Незадовго після виправдання Григорія Паламу було обрано на архиєпископа Фессалонікійського.

Незважаючи на це, противники святителя продовжували виступати проти нього, що спонукало скликанню двох соборів у 1351 році, які остаточно засудили його головного противника Нікіфора Григору, а архиєпископа Григорія Паламу проголосили «захисником благочестя». Черговий раз Православ'я восторжествувало.

14 листопада 1359 року (за іншими даними 1357 року) святитель Григорій Палама з останніми словами «До висот! До висот!...» відійшов до Господа.

Фактично відразу після смерті його було прославлено як місцевошануємого святого у Фессалоніках, де в кафедральному соборі Святої Софії було поховано тіло архиєпископа Григорія Палами, а вже 1368 року соборним рішенням Синоду Константинопольської Церкви він був офіційно вписаний у календар Святої Софії в лику святителя стараннями патріарха Філотея Коккіноса, який також уклав його похвальне житіє та службу святителю.

Православна Церква встановила пам’ять святителя Григорія Палами в день смерті 14 листопада та у другу неділю Великого Посту, наступну після Торжества Православ'я, як символ продовження останнього, бо перемога вчення святителя Григорія Палами над супротивниками та доведення його правильності подібна була до перемоги над іконоборцями.

 

Тропар святителю Григорію Паламі, глас 8:


Православию наставниче, святителем украшение, Богословцем поборниче непобедимый, Григорие чудотворче, Солуню великая похвало, проповедниче благодати, моли Христа Бога спастися душам нашим.


Кондак святителю Григорію Паламі, глас 8:


Премудрости священный и Божественный орган, Богословия светлую согласно трубу, воспеваем тя, Григорие Богоглагольниче, но, яко ум, Уму Первому предстояй, к Нему ум наш, отче, настави, да зовем: радуйся, проповедниче благодати.

 

Святий угодниче Божий Григорію, моли Бога за нас.

 


 

 

У неділю 2-гу Великого Посту Свята Церква також відзначає Собор всіх Києво-Печерських преподобних отців, пов’язаних із Києво-Печерською лаврою (об’єднує святих з двох Соборів: преподобних отців Києво-Печерських Ближніх печер і преподобних отців Києво-Печерських Дальніх печер).

Києво-Печерська обитель дала православному світу півтори сотні святих подвижників, зберігши нетлінні останки 119 з них в своїх печерах, як у якихось священних схронах.

Наші Київські святі були прославлені в 1643 році митрополитом Петром (Могилою). За його дорученням протосинкелер Константинопольського патріархату Мелетій Сирігу написав службу «преподобним отцям Києво-Печерським і всім святим, у Київській митрополії просіявшим».


Тропар, глас 2


Коли ще при житті зійшли до гроба / і самих себе замкнули, тоді страсті плоті забивши,/ уподібнилися Христу, / богоносні та диявольськи у підземеллі зруйнувавши огорожі, / через це удостоїлися вінців Ангелів з небес.


Кондак, глас 8


Отці гідні, особи у Богу пригожі, / багатьох чудес джерела, / миро подаючи та скарб Господа, чудовий та багатий, / не покидайте нас, на землі живучих, молимо вас, / о нас молитися Господу, та співаємо вам гідно: / радуйтеся, всьому світу світильники.

 

25 лютого 2018 р.Б. Неділя перша Великого посту. Торжество Православ’я. Іверської ікони Божої Матері.

 

 

У неділю першої седмиці Великого посту у церквах звершується особливий чин – чин Торжества Православ’я. Мовою оригіналу свято має назву «Κυριάκε τής Ορθοδοξιας», що у дослівному перекладі означає «владування правомислія». Воно було встановлене в IX ст., в пам`ять остаточної перемоги над ворогами православ`я – іконоборцями.

Вчення про шанування ікон, засноване на св. писанні і затверджене звичаєм перших християн, до VIII ст. залишалося недоторканним. Але єресь іконоборства, що з`явилася у Візантії, поширилася по багатьох країнах. Церква Божа піддалася гонінню, більшому ніж від язичників. Більше 100 років лилися сльози і невинна кров істинно православних, які боролися за право зображувати на іконах Господа Нашого Ісуса Христа, Божу Матір і святих, а також молитися перед іконами. Цих православних запроторювали у в`язниці, піддавали мукам і навіть багатьох страчували. Ікони та мощі святих спалювалися.

Після VII Вселенського Собору (787 р.), на якому було підтверджено необхідність шанування ікон, настало послаблення гонінь, але тільки в середині IX ст. відбулася остаточна перемога над цією єрессю, було звільнено з темниць ув`язнених іконошанувальників і повернуто на колишні посади, а іконоборцям було запропоновано або відректися від цієї омани, або припинити церковне служіння. Христолюбива цариця Феодора оголосила: «Хто не вшановує зображення Господа нашого, Його Пресвятої Матері і всіх святих, нехай буде проклятий!»

Мефодій, вибраний Патріархом Константинопольським, встановив тоді ж особливе святкове богослужіння. У першу неділю Великого посту 19 лютого 843 р. відбулося урочисте богослужіння в Софійському соборі у Константинополі де й вперше православні християни відслужили особливий чин, який назвали Торжеством Православ`я.

У XII і XIV ст. ця служба була значно доповнена за рахунок включення інших текстів, що зображають головні догмати християнства. Служиться чин Торжества Православ’я в кінці літургії. Священнослужителі виходять на середину храму і чинять молебний спів перед іконами Спасителя і Божої Матері, молячись Господу про утвердження у вірі православних християн і про навернення на шлях істини усіх, хто відступився від Церкви. Потім диякон голосно читає символ віри і виголошує «вічну пам’ять» усім спочилим оборонцям віри православної і «многії літа» - живим. Ця служба являє собою торжество Церкви над усіма єресями і розколами, які коли-небудь виникали. У ній стверджується не тільки православне вчення про іконошанування, а й усі догмати і постанови семи Вселенських Соборів.

Ми вчимося говорить «ні» і в сучасному житті. І місія Церкви в цьому вимірі сьогодні як ніколи важлива. Сучасне суспільство застерігає від категоричности. Воно всіляко схиляє нас до компромісів, до "політкоректности", перестерігає перед тим, щоб нам рішуче і однозначно говорити «ні» спокусам, які приходять. Нас привчають до думки: якщо ти сам не крав, а тільки дивився, щоб не впіймали того, хто вкрав, то ти вже ніби й не злочинець. Якщо ти не голосував «за», а тільки стримувався, то ти ніби й не підтримував тих, хто виступає з декларуванням злочинних ідей. Якщо ти сам не брав участи в якихось неправедних зібраннях, але допомагав скликати і охороняв їх, то ніби й не був причетний до того, хто, влаштовуючи їх, чинив злочин.

Церква рішуче й однозначно вчить нас захищати правду і ніколи не потурати неправді. Вони вимагає не тільки не бути учасником неправдивого зібрання, але й жодним чином не сприяти його проведенню. Перший псалом починається словами: «Блажен муж, що не ходить на раду безбожних» (Пс. 1:1). І перша заповідь, яку дає Господь Мойсеєві на Синайській горі, нагадує: «Я є Господь Бог твій… хай не буде тобі інших богів передо Мною!» (Вихід 20:2-3).

День торжества православ’я вчить нас не приймати інших "богів", не приймати морального релятивізму, тобто пристосовництва, зміни своєї моралі залежно від зміни суспільної ситуації, від того, хто приходить до влади. Церква сьогоднішнім святом закликає нас завжди бути вірними Христові, вірними навчанню церковних соборів: бути православними. І нагадує, що православ’я – це не означення конфесійної належности. Православ’я, незалежно від тієї чи іншої еклезіальної традиції, означає належність до єдино правдивої християнської Церкви, до Церкви, яка спирається на вчення Нікейського, Константинопольського та інших соборів, на прийнятий ними Символ віри.

День торжества православ’я урочисто стверджує: є тільки одна істина, двох правд не може бути. І завдання кожного з нас – повсякчас у своєму житті, у своїй суспільній діяльності боронити цю істину, бути з нею на боці правди, і ніяким чином не сприяти її ворогам. Саме тому цей день і є святом християнської мужності, святом твердості у вірі.

Прославимо ж Господа і всіх Його святих у їх святих іконах.


“Пречистому Твоєму образу покланяємося, Благий, просячи прощення гріхів наших… радістю наповнив єси все, Спасе наш, прийшовши спасти світ”.

 

 

 


25 лютого, 26 жовтня і в вівторок Світлого тижня вшановуємо Небесну Царицю заради Її ікони, яка іменується Іверською.

Історія цієї ікони почалася у ІХ столітті в невеликому поселенні поблизу міста Нікеї за часів царювання імператора-іконоборця Феофіла (829 – 842 рр.). Одна благочестива жінка, вдова, що жила разом із своїм сином, зберігала вдома заповітний образ Божої Матері. Сталося, що про її духовний скарб стало відомо. Часи іконоборства були позначені зневажливим ставленням до священних зображень. Навіть більше того, за зберігання і вшанування ікон людину могли піддати жорстоким покаранням. Образи угодників Божих відбирали у віруючих, забирали із храмів, показово знищували, демонструючи зневагу, плюндрування святині. Але якщо християнська душа бачачи милість Божу до себе через благословення від ікони, твердо вірила у те, що поклоняється не рукотворному образу, не витвору людських рук, а Бога шанує, то як можна було змусити благочестиву людину священне зображення віддати на ганьбу?

Очевидно саме такі думки та почування були у тієї жінки-християнки, котра разом із своїм сином усамітнювалася, щоб помолитися перед чесним образом Діви Марії. «Величає душа моя Господа і зрадів дух мій у Богові Спасителеві моєму» – ці слова, сказані Пресвятою Богородицею, яскраво свідчать і про наші почуття, коли ми самі молимося. Для нас видима присутність Богоматері через Її ікони – свідчення того, що не лише на словах визнаємо Пречисту Діву першою нашою Заступницею перед Богом, але й маємо можливість споглядати у священному образі Її материнську любов до людини. Для бідної жінки, котра зберігала в себе ікону Богородиці, втратити її, очевидно, означало не просто позбавитися майна, а більше, ніж це – втратити видиму ознаку заступництва Божої Матері. Тому й зберігала вона ікону, як неоціненний скарб, коштовніший за будь-які багатства цього земного тимчасового життя.

Одного дня в будинок згаданої благочестивої вдови прийшли озброєні воїни, виконуючи наказ правителя – вилучити і знищити ікону, а її власників покарати. Та чомусь начальник тих воїнів вирішив дати можливість бідним людям залишити свою святиню вдома, якщо вони до ранку зберуть викуп. От тільки кількість золота, яку він забажав отримати за свою поблажливість, була неймовірно великою, щоб бідна жінка змогла її зібрати, тим паче, за ніч. Один із воїнів, що прийшли, повний зневаги до ікон, вдарив у священний образ списом. І ось диво побачили всі присутні – із сухої дошки потекла кров, як із рани на тілі живої людини! Не може осягнути розум, як після такого видіння могли виконавці нечестивого наказу залишитися байдужими, не впасти на коліна просячи прощення в Бога за своє жорстоке серце, за нечутливість душі. Але так сталося. Коли воїни пішли жінка, розуміючи, що помилування вона не отримає і ікону теж не врятує, відрядила свого сина в безпечне місце, щоб зберегти його життя, а свій скарб – ікону Божої Матері – віднесла на берег моря, покладаючись на Божий промисел. Останній раз глянувши на святиню, жінка опустила ікону у воду. І знову диво – образ Богоматері стоячи поплив по воді.

Про ікону з проколотим ликом стало відомо на Афоні, оскільки єдиний син тієї вдовиці став ченцем на Святій Горі. Він подвизався в обителі поблизу того самого місця, де колись раніше пристав корабель, що віз на острів Кіпр Пречисту Богородицю, і там же у Х столітті грузинський вельможа Іоан та візантійський полководець Торнікій заснували чернечу обитель, що отримала назву Іверської.

Якось насельники Іверського монастиря побачили на морі вогненний стовп, що піднімався до неба – він здіймався від образу Богоматері, що дивним чином стояв на воді. Ченці сіли у човен і хотіли забрати ікону в свою обитель, але як тільки вони наближалися до Богоматеринського образу, то святиня віддалялася від них. Тоді ігумен монастиря очолив молитовне служіння з проханням дарувати ікону обителі. І ось уночі благочестивий старець того монастиря, пізніше примислений до лику святих Гавриїл Грузин сподобився бачити видіння Небесної Цариці. «Передай настоятелю і братії, що я хочу дати їм Мою ікону в покров і допомогу. Увійди в море і з вірою йди по хвилях – тоді усі пізнають мою любов та благовоління до вашої обителі.» – такі слова промовила Пречиста Діва до угодника Божого у видінні.

Зранку вся братія монастиря зі співом молебня вирушили на берег моря. Старець Гавриїл без страху і коливання ступив на воду й сподобився прийняти священний образ Богоматері. Ікону поставили у невеликому храмі на березі й три дні поспіль перед нею не змовкала чернеча молитва. Пізніше образ перенесли у соборний храм монастиря.

Але дивні чудеса і далі відбувалися із тією іконою: зранку наступного по перенесенні дня ікону виявили не у храмі, а над монастирською брамою. І так повторювалося кілька разів. Врешті старець Гавриїл знову отримав видіння Божої Матері, Котра сповістила йому, що не бажає, щоб охороняли Її, а сама хоче бути Охоронителькою в цьому житті й майбутньому.

«Я сподобилася милості від Бога для вас і до тих пір, поки бачитимете Мою ікону в своїй обителі, благодать і милість Сина Мого до вас не зменшиться.» – сказала Богородиця.

Ченці збудували надбрамну церкву на честь Пресвятої Діви, Охоронительниці обителі, де чудотворна ікона перебуває і до нашого часу. Православні греки називають ікону «Портаітисса» – «Вратарниця», а за місцем свого явлення на Афоні ікона називається Іверською. За переданням обителі явлення ікони відбулося 31 березня (за іншими джерелами – 27 квітня) у вівторок Світлого тижня. Тому братія Іверського монастиря звершують святкове богослужіння з цієї нагоди саме у вівторок пасхального тижня, виходячи із хресним ходом на берег моря до місця, де старець Гавриїл отримав чудотворний образ.

Історія обителі свідчить про заступництво Божої матері за монастир. Були випадки чудесного поповнення запасів пшениці та єлею в монастирських коморах, зцілення хворих. Що молилися перед цим образом, врятування монастиря від нападів ворогів. Якось перські війська взяли монастир в облогу. Ченці стали взивати за допомогою до Богородиці, молячись перед Її чудотворним образом. Раптово піднялася буря, що потопила ворожі кораблі. Живим залишився лише один воєначальник, що будучи враженим чудом гніву Божого, покаявся, почав просити прощення за гріхи, а пізніше став одним із жертводавців обителі, матеріально сприяючи розбудові монастиря.

На теренах нашої Руси-України про Іверську ікону стало відомо у XVII столітті, коли майбутній Патріарх Московський, а тоді ще архімандрит Новоспаського монастиря Тихон звернувся до настоятеля Іверського монастиря з проханням зробити список ікони для віруючих русичів. «І та новонаписана ікона не різниться від старої нічим: ні довжиною, ні шириною, ні ликом.» – говориться в літописі про список чудотворного образу. 13 (26 за новим стилем) жовтня 1648 року Іверська ікона Богородиці прибула в Москву. Її зустрічав Патріарх Йосиф разом із царською родиною, а також велика кількість православних віруючих християн.

Немає сильнішої молитви, ніж та, яку мати промовляє за своїх дітей. Святі отці називали Богородицю новою Євою, благодатною Матір’ю роду християнського. А тому й надія на Її материнське заступництво – це наша допомога серед бурхливих хвиль життєвого моря.

Іверська ікона Богородиці належить до ряду ікон “Одигітрія”, що означає в перекладі “Та що вказує шлях”, “Дороговказниця”.

 

Отже, звернімось словами молитви до Богородиці і Матірі Світла:

Оспівуючи Твої чудеса, явлені нам у житті цьому, хвалимо Тебе, Богородице, як Милості Джерело Невичерпне. І, припадаючи до Тебе перед чудотворною іконою, молимо Тебе сми­ренно: будь нам Покровом та Захистом і в день кончини нашої, і коли маємо стати на суд перед Страшним Престолом Сина Твого.

Всеоспівана Мати, Пречиста Владичице Діво Богородице! Поглянь на нас, що смиренно при­носимо зі сльозами малі ці молитви перед Пре­чистим Твоїм Образом і все уповання і надію покладаємо на Тебе, тому визволи нас від усіх бід і напастей у житті цьому і в майбутньому муки вічної позбав, щоб спасенні Тобою завжди взивали: алилуя.

О Пресвята Діво, Мати Господа, Царице Не­бес і землі! Зглянься на багатостраждальне зітхання душ наших, подивися з висоти святої Твоєї на нас, що з вірою і любов'ю поклоняємося Пречистому Образу Твоєму. Ось бо, в гріхи занурені і скорботами обтяжені, дивлячись на Образ Твій, як на Тебе живу, що перебуваєш між нами, приносимо смиренні наші моління. Бо не маємо ні Іншої Помочі, ні Іншого Заступництва, ні втіхи, тільки Тебе, о Мати всіх скорботних і обтяжених! Поможи нам, немічним, утамуй скор­боту нашу, настав на шлях праведний нас заблудлих, вилікуй і спаси безнадійних, даруй нам останок часу життя нашого у мирі і тиші прово­дити, подай християнську кончину, і на Страш­ному суді Сина Твого явися нам Милосердною Заступницею, щоб завжди оспівували, велича­ли і славили Тебе як Благу Заступницю христи­янського роду зі всіма, що догодили Богові. Амінь.

 

Яндекс.Метрика