narrow default width wide

Breadcrumbs

23 липня 2017 р. Б. Неділя 7-ма після П’ятидесятниці. Пам’ять свв. отців шістьох Вселенcьких Соборів.

 

 

Церква скликала Собор, коли було потрібно дозволити небудь спірне питання або проблему, виробити певний загальний підхід або бачення. На Вселенські собори з'їжджалися єпископи і представники всіх церков. Постанови, прийняті на Соборі записувалися в Книгу Канонів (Правил) та згодом приймалися церквою в якості вчення.

Попередником Вселенських соборів став Апостольський собор, скликаний апостолами в 51 році і позначений в Біблії (Діяння 15:1 — 29).

Православною Церквою визнані сім святих Вселенських Соборів:

— Нікейський I — 325 рік, проти єресі Арія

— Константинопольський I — 381 рік, проти єресі Македонія

— Ефеський — 431 рік, проти єресі Несторія

— Халкідонський — 451 рік, проти єресі монофізитів

— Константинопольський II — 553 рік, «Про трьох главах»

— Константинопольський III — 680-681 роки, проти єресі монофелітів

— Нікейський II — 787 рік, проти єресі іконоборців.

А літургійне святкування святим отцям шести Соборів пояснюється тим, що сьомий Вселенський Собор був покликаний таким на Помісному Константинопольському Соборі в 879-880 роках, тоді як кожен із шести був затверджений Вселенським на наступному за ним.

Сенс особливого шанування святих отців Вселенських Соборів полягає в тому, що тільки Собори володіли даром виносити непогрішні і «для всіх корисні» визначення в області християнської віри і церковного благочестя в кризові моменти церковної історії.

 

Препрославлений Ти, Христе Боже наш, що світила на землі – отців наших оснував Ти, і ними до істинної віри наставив нас, вельми милосердний, слава Тобі!

 

12 липня 2017 р.Б. CВВ. СЛАВНИХ І ВСЕХВАЛЬНИХ ПЕРВОВЕРХОВНИХ АПП. ПЕТРА І ПАВЛА.

 

12 липня православна церква святкує День славних і всехвальних первоверховних апостолів Петра і Павла. Цього дня закінчується Петрів піст.

Апостол Петро - уродженець міста Вифсаїди, брат апостола Андрія, жив зі своїм сімейством в Капернаумі і займався рибальством. Звали його Симоном, а ім'я Петро (що означає камінь) він отримав від Ісуса Христа. Життя Петра висвітлене в Євангельському оповіданні більше інших апостолів тому, що він увесь час знаходився поряд з Христом, особливо сильно був прив'язаний до нього. Він перший беззастережно вірить в Божественне послання Господа. За це він був удостоєний особливої близькості до Господа.

Христос, затвердивши Петра в апостольському званні, триразово повторив: "Паси овець Моїх". І Петро став одним з найсміливіших проповідників Євангелія. Вже в день П'ятидесятниці він обернув в Христову віру спочатку 5000, а потім ще 3000 чоловік.

Петро прославився багатьма зціленнями, а в Іоппії воскресив з мертвих Тавіфу, безтрепетно свідчив про Христа перед начальниками іудейськими і судом синедріону, був двічі заточений в темниці, прирікався на смерть, але після дивних звільнень ангелом не залишав свого проповідницького подвигу. Він побував в різних країнах Сходу і Заходу і, нарешті, мученицьки помер в Римі приблизно в 57 році. Засуджений до розп'яття на хресті він попросив розіпнути його вниз головою, вважаючи себе негідним померти, як Господь.

Апостол Павло носив ім'я Савл, що означає той, що "випросив", "вимолив", і тільки через деякий час після звернення до Христа став називатися Павлом. Він був родом з Тарсу, жителі якого користувалися правами римських громадян. Виховувався при Гамаліїлі, відомому іудейському законовчителі того часу. Савл виріс несамовитим захисником вітчизняного закону і батьківських надбань. Євангельська проповідь апостолів викликала його гаряче обурення і він став одним з головних їх гонителів.

Апостол Павло, як і апостол Петро, багато потрудився в поширенні Христової віри і справедливо шанується разом з ним "стовпом" Церкви Христової і первоверховним апостолом. Вони обоє мученицькі померли в Римі при імператорові Нероні, і їх пам'ять святкується в один день.

 

Величаємо вас, апостоли Христові, первоверховні Петре і Павле, ви весь світ ученням своїм просвітили і всі краї землі до Христа привели.

 

Святі первоверховні апостоли, Петре і Павле, моліть Бога за нас!

7 липня 2017 р.Б. РІЗДВО ЧЕСНОГО СЛАВНОГО ПРОРОКА, ПРЕДТЕЧІ ТА ХРЕСТИТЕЛЯ ГОСПОДНЬОГО ІОАНА.

 

 

7 липня християни святкують Різдво святого Івана Хрестителя – найбільше з усіх свят на його честь.

Саме про нього Господь сказав, «що серед усіх народжених не поставало більшого пророка, ніж він».

Іван Хреститель був сином священика Захарії (з роду Аарона) і праведної Єлизавети (з роду царя Давида), родички Пресвятої Богородиці. Коли його батьки були в похилому віці й уже не сподівалися на потомство, він був посланий Богом, аби приготувати Ізраїль до приходу Месії.

Його батьки жили біля Хеврону, на південь від Єрусалиму. По материнській лінії Іван Хреститель є родичем Господа Ісуса Христа і народився на шість місяців раніше Господа.

Як оповідає Євангеліст Лука, архангел Гавриїл, з'явившись його батькові Захарії у храмі, сповістив про народження в того сина. І ось у благочестивого подружжя, до старості позбавленого дітей, нарешті народжується син, якого вони випросили в Бога.

Саме Бог зберіг його від смерті серед тисяч убитих немовлят у Віфлеємі та околицях. Ріс святий Іван у дикій пустелі, готуючи себе до великого служіння суворим життям – постом і молитвою. Носив грубий одяг, підперезаний шкіряним поясом, і харчувався диким медом та сараною. Він залишався пустельником доти, поки Господь не призвав його в тридцятирічному віці до проповіді серед народу.

Іван Хреститель розпочинає свою проповідь у жовтні в Ювілейний, п'ятнадцятий рік Імператора Тиверія (27 р. н.е.). Підкоряючись Божому покликанню, пророк Іван з'явився на берегах Йордану, щоб приготувати народ до прийняття очікуваного Месії. До ріки перед святом очищення у великій кількості сходився народ для релігійних омивань. Тут і звернувся до них Іван, проповідуючи покаяння та хрещення на відпущення гріхів.

Сутність його проповіді полягала в тому, що перш, ніж одержати зовнішнє омивання, люди повинні очиститись духовно, і в такий спосіб приготувати себе до прийняття Благої Звістки Месії (Євангелія Христового).

Нарешті, коли очікування Месії досягло найвищого ступеня, прийшов до Івана хреститися і Сам Спаситель світу, Господь Ісус Христос. Хрещення Христа cупроводжувалося дивом – сходженням Святого Духа у вигляді голуба та голосом Бога Отця з неба: «Цей є Син Мій улюблений...»

Одержавши одкровення про Ісуса Христа, пророк Іван сказав народові про Нього: «Ось Агнець Божий, який бере на Себе гріхи світу». Почувши це, двоє з учнів Івана приєдналися до Ісуса Христа. Це були майбутні апостоли Андрій (Первозваний) та Іван (Богослов).

Хрещенням Спасителя святитель Іван завершив своє пророче служіння.

Він безбоязно та суворо викривав пороки як простих людей, так і сильних світу цього – царя Ірода Антипу (правителя Галілеї, сина Ірода Великого) за те, що, залишивши законну дружину, дочку аравійського царя Арефи, той блудно жив із Іродіадою, дружиною свого брата Пилипа. За це пророк потрапив до в’язниці.

У день свого народження Ірод влаштував бенкет, на який з'їхалося багато знатних гостей. Соломія, дочка блудної Іродіади, своїм танцем під час бенкету до того догодила Іродові та гостям, що цар із клятвою обіцяв їй дати все, чого не попросить вона, навіть половину свого царства. Танцівниця, за порадою матері, негайно ж попросила дати їй на блюді голову Івана Хрестителя. Ірод боявся гніву Божого за вбивство пророка, якого сам раніше поважав і слухався. Боявся він і народу, який любив святого Предтечу. Засмучений від такого прохання, він, одначе, не зміг порушити дану ним при гостях клятву і послав стражника в темницю, який відтяв Івану голову, віддав її Соломії, а та віднесла голову матері.

Іродіада попроколювала язик пророка голкою і закопала його святу голову в нечистому місці. Але благочестива Іоанна, дружина домоправителя Ірода Хузи, поховала святу голову Івана Хрестителя на Елеонській горі, де в Ірода була власна ділянка землі. Святе тіло Івана Хрестителя взяли тієї ж ночі його учні й поховали у Севастії, там, де відбулося злодіяння. Після вбивства святого Івана Хрестителя Ірод продовжував правити ще певний час. (Саме Понтій Пілат посилав до нього зв'язаного Ісуса Христа, над Яким той насміявся).

Суд Божий відбувся над Іродом, Іродіадою і Соломією ще при їхньому земному житті. Соломія, переходячи взимку ріку Сикоріс, провалилася під лід. Лід затиснув її так, що вона висіла тілом у воді, а голова її перебувала над льодом. Подібно тому, як вона колись танцювала ногами по землі, тепер вона, немов танцююча, безпомічно смикалася в крижаній воді. Зрештою гострий лід перетнув шию. Труп її не було знайдено, а голову принесли Іроду з Іродіадою, як колись принесли їм голову святого Івана Предтечі. Аравійський цар Арефа в помсту за безчестя своєї дочки пішов війною проти Ірода. Зазнавши поразки, Ірод піддався гніву римського імператора Кая Калігули (37-41) і був разом з Іродіадою засланий в ув'язнення.

Іван Хреститель, якого називають Предтечею, своїм суворим способом життя дав взірцевий приклад богопосвятного життя. Він закликав людей до покаяння, кажучи: "Слідом за мною іде сильніший від мене, що Йому я недостойний, нахилившись, розв'язати ремінця Його сандалів. Я вас хрестив водою, а Він хреститиме Святим Духом" (Мк. 1, 7-8).

За Божим об'явленням два монахи віднайшли чесну голову Івана Хрестителя. Це було першим віднайденням Його голови.

Потім монахи передали її на зберігання вбогому гончареві. Врешті цей скарб один єретицький священик залишив у печері в Емесі. Згодом у тій печері поселилися правовірні ченці. Їхньому ігуменові Маркелові уві сні з’явився св. Іван і сказав: "Бог дарує вам мене", вказавши, де шукати голову. Так відбулося друге віднайдення голови св. Івана Хрестителя.

Серед інших святих Іван Хреститель має найбільшу пошану – протягом церковного року на його честь святкується цілих шість дат. Свято зачаття, різдва, усікновення голови, перше і друге знайдення голови, третє знайдення голови і собор після празника Богоявлення.

 

Святий Чесний, Славний Пророче, Предтече та Хрестителю Господній Іоане, моли Бога про нас!

2 липня 2017 р.Б. Неділя 4-та після П'ятдесятниці.

 

В ім’я Отця і Сина, і Святого Духа!

Слава Ісусу Христу!

Дорогі браття і сестри!

Сьогодні ми переживаємо 4-ту Неділю після П’ятидесятниці. Кожної Неділі на Святій Літургії читається уривок Євангелія, який має за мету навчити нас християнськох чеснот, за допомогою яких ми б проводили Боговгодне життя.

У четверту неділю після засланні Святого Духа читається 25 зачало від Матфея ( 8, 5-13.), в якому розповідається про римського сотника, який звернувся до Христа з проханням уздоровити його слугу.

Чого ж навчає нас сьогоднішнє Євангеліє? Перш за все хочеться звернути увагу на два моменти сьогоднішнього Євангельського зачала: спершу сотник благає за свого раба і друге – що він просить Спасителя не входити до його оселі.

Отже, сотник звертається до Христа – людина звертається до Бога, тобто це звернення ми можемо називати одним словом – молитва. Сьогодні Церквою нам пропонується зразок молитви, яка була не тільки вислухана, але й задоволена. Що ж стало причиною такої прихильності Господа до цієї молитви? Може високий чин цієї людини, велика влада, чи може заможність? На це запитання відповідь дав Сам Господь: «і в Ізраїлі Я не знайшов такої віри». Отже віра сотника, віра, яка здивувала Самого Господа.

Але що ж зробило віру цього воєначальника такою унікальною, що немає навіть у Богомобраному народі? Як би це не дивно звучало - це прохання воєначальника не приходити до нього в дім, а вірніше сказати чеснота, через яку він це просив.

Римський сотник каже, обґрунтовуючи своє прохання: «я недостойний, щоб Ти увійшов у мій дім.» І далі: «Я людина підвладна, але, маючи у себе в підпорядкуванні воїнів, кажу одному: Іди, і йде; і другому: Прийди, і приходить; і слузі моєму: зроби те, і робить». Тобто сотник показав, що підлеглі слухаються його беззаперечно - але тут влада Божественна, і він свою владу складає та визнає, що вона ніщо в порівнянні з тією, яку має Син Божий. Тобто будучи людиною, яка має величезні можливості він упокорює себе не тільки перед Богом, але й перед іншими людьми.

Відвідуючи Храм Божий протягом року ми можемо пригадати ще один Євангелький уривок, де люди також просять Спасителя не заходити в їхнє поселення, а саме коли Господь зцілив одного біснуватого і дозволив бісам увійти в стадо свиней, які потім кинулися з кручі в воду. В чому різниця між двома випадками? В першому випадку це глибоке смирення, а в другому –небажання змінити закоренілий гріховній спосіб життя.

Отже, сьогоднішнє Євангеліє розповідає нам про чесноту смирення, яка зробила віру живою, а молитву діяльною. Як сіль надає смаку їжі, так смирення надає силу чеснотам, без чого всі наші духовні подвиги та зусилля стають марними.

Дуже часто стається так, що ми стоїмо у Храмі, виконуємо "зовнішні" обов'язки та приписи поведінки в церкві, але далекі від того, щоб свідчити глибоку віру в Бога своїм життям. Тобто ми можемо відвідувати церковні служби, поститися і молитися у визначений час, але якщо не має смирення і глибокої покори, тоді наша віра стає гордістю і в своїй фарисейській шанобливості людина починає вихвалятися власне людськими, зовнішніми досягненнями.
Послухаймо що про це каже Святий Іоан Золотоустий: «З покорою ніщо не може зрівнятися. Тому Христос розпочав від неї науку про блаженства. Він поставив покору на першому місці. Без неї не можливо осягнути спасіння. Хоча б хтось постив, молився, давав милостиню, але коли це робиться з гордості і немає покори, то все розпадеться і загине, а коли робиться з покорою, то воно бажане, любе та благонадійне».

Отож, із сьогоднішнього Євангельського зачала ми можемо навчитися, що для того щоб наша молитва була вислухана нам не потрібно вправлятися в красномовстві чи мати високій соціальній статус, але свою віру сполучити з покорою, яка є фундаментом християнського життя.

Тому просімо у Господа, щоб допомагав нам надбати цю чесноту і тим самим успадкувати вічне життя. Слава навіки Богу! Амінь.

 

18 червня 2017 р.Б. Неділя 2-а після П’ятдесятниці. Всіх святих землі Української.

 

Щороку другої неділі після П’ятдесятниці Українська Православна Церква творить пам’ять усіх святих, що в землі Українській просяли. Цьому святкуванню передує неділя перша по П’ятдесятниці усіх святих, коли Православна Церква в усій своїй повноті по всій вселенній згадує святих, що в подвигах, трудах і мучеництві стяжали благодать Духа Святого.

Православна Церква від самого початку шанує святих людей, які своїм благочестивим життям прихилили до себе милість Божу, стали друзями Божими. Дуже часто в церковних піснеспівах ми називаємо їх і нашими друзями, нашими родичами, тому, що святі подібні до нас, такі самі, як ми; але своїм подвижницьким життям, своїм смиренням та любов’ю, вони перемогли гріх, диявольські спокуси і сподобилися нетлінної слави та стали нашими небесними заступниками. Вони слугують своєрідним дороговказом для кожної людини в тому, як належить провадити християнське життя, щоб осягнути Царство Небесне.

Єдиний сонм святих утворюється соборами святих кожного православного народу, кожної Помісної Церкви. Разом усі вони становлять великий собор святих Небесної Торжествуючої Церкви. Кожен православний народ, нарівні зі святими Вселенської Православної Церкви, шанує і власних, місцевошанованих святих, звертається до них з молитвою про заступництво. Український народ відзначає пам’ять усіх святих своєї землі перш за все тому, що вони, ці святі, походили з цього народу: плоть від плоті та кість від кісток. Українські святі творили подвиги на нашій землі, молилися за цей народ, за його утвердження у вірі. Трудами і молитвою вони намножували славу та велич Української Православної Церкви.

Святкуючи пам’ять усіх святих, що в землі Українській просяяли, ми не вносимо розділення до Небесної Церкви і не плекаємо гордині в серцях православних вірян-українців, які можуть однаково шанувати як святого рівноапостольного князя Володимира, так і святого рівноапостольного царя Костянтина, як преподобних печерських Антонія та Феодосія, так і Сергія та Никона, ігуменів Радонезьких, преподобних Серафима Саровського та Іова Почаївського. Усі вони на небесах єдині у Царстві Божому.

Перші святі, що засяяли в Київській Русі-Україні після святого Хрещення 988 року сини святого рівноапостольного князя Володимира Великого, які стали першими мучениками і страстотерпцями землі Української. Це князі Борис і Гліб, яких було вбито рідним братом Святополком Окаянним. За часів їхньої канонізації, яку яскраво відображено на сторінках «Повісті минулих літ», було актуальним питання єдності всієї Руси-України. Ці перші святі стали покровителями миру та спокою в наших землях, що їх так бракувало в часи міжусобиць та князівського розбрату, особливо після смерті Ярослава Мудрого. За часів великої Київської Руси-України Православна Церква віддавала їм велику шану. При мощах святих князів-страстотерпців творилися чудеса, багато з них описано в нашому літописі та життєписних оповідях. На жаль сьогодні в Українській Церкві імена святих Бориса і Гліба призабуті, або ж згадуємо та звертаємося до них не так часто, не тою мірою, як прагне того любляче серце синів та дочок України. Власне, те саме стосується й багатьох українських святих, пам’ять яких ми належно не вшановуємо. Насправді ж, треба було б багато чого відновити в нашій церковній, історичній та національній пам’яті. Адже сьогодні проблема єдності України знов актуальна, і перш за все ми мусимо підносити молитви до тих наших святих, які мають благодатну силу втихомирювати розбрат і заколоти всередині країни.

У другій половині XI століття на київських горах оселяються ченці — подвижники. Глибока віра і любов надихала печерську братію на самовіддане аскетичне життя. Промені божественної любові печерського сонця преображали всю землю Київську. Не можна зрозуміти духу святості древнього Києва, не усвідомивши глибини зв’язку між ним та Печерським монастирем. Характер найвеличніших київських князів після Ярослава Мудрого протягом ста років формувався під впливом Печерської обителі. Відомо, який вплив мав на князя Ізяслава преподобний Феодосій і в якій премудрості він його наставляв. Відносно спокійними для всієї Києво-Руської землі стали 1095-1135 роки, коли правляча родина Мономаховичів духовно окормлялася ченцями Печерського монастиря. Показовим було правління Володимира Мономаха, в якому всі вбачали заступника покривджених та поборника правди. Тут хотілося б згадати свідчення преподобного Нестора Літописця про те, що монастир Печерський було сформовано сльозами, постом і молитвою. Слід додати, що князь Володимир Мономах, глибоко прийнявши та дещо перетворивши цю потрійну формулу, проголошує її основою християнського життя. Трьома підвалинами спасіння він визнає покаяння, сльози та милостиню, і від цього сповідання Володимир Мономах не відступав ніколи. За свідченням літописця, під час кожної служби у храмі князь проливав сльози. Це розчулення знаменувало надзвичайну чутливість Володимирової душі до світу духовного, її глибоку спорідненість із Христом. В усіх князях подвижники Печерські плекали духа миролюбства. Власне, не тільки на князів, але й на весь люд поширювався вплив печерського подвижництва.

П’ять віків (988-1458) міцно трималася одна неподільна величезна Митрополія Київська і всієї Руси зі столичним митрополичим містом Києвом. Церква Київська була як мати, що першою прийняла Православ’я з Візантії і понесла його, проповідуючи далі, на північ, на ті землі, де пізніше постала Московська централізована держава. Протягом п’яти століть для всіх православних від півночі до півдня Київ був другим Єрусалимом.

Справу канонізації святих землі Української зміг належним чином впорядкувати Київський митрополит Петро Могила. Найперше було перевидано житія Печерських святих або «Патерик», який містив оповіді про всіх стародавніх, переважно домонгольських, печерських подвижників. Цю справу святитель Петро доручив своєму сподвижнику Сильвестру Косову і вже 1635 року в Києві вийшов друком «Патерик». 1638 року з благословення і за підтримки святителя вийшла друком друга книга «Тератургема, або чуда, що були в самому Печерському монастирі та в обох його печерах». Автором її був видатний богослов, монах Києво-Печерського монастиря, Афанасій Кальнофойський, який описав 64 великі чуда, які сталися в Печерській обителі. Київський митрополит Петро Могила 1643 року канонізував 69 святих, що на горі печерській просяяли.

Відомо, що ще раніше, до Петра Могили, його попередник, митрополит Київський Іов Борецький, канонізував священномученика Макарія, а вже після святителя Петра Могили в Українській Церкві було канонізовано і приєднано до собору українських святих Афанасія, ігумена Берестейського, преподобного Іова, ігумена і чудотворця Почаївського, преподобномученика Макарія Овруцького, святителя Афанасія, Патріарха Константинопольського, Лубенського, святу Юліанію, княжну Ольшанську та інших святих. Свого часу було канонізовано митрополитів-українців просвітителів Сибіру: Іоана та Павла Тобольських, Інокентія і Софронія Іркутських.

До сонму українських святих також входять: святитель Петро Могила, митрополит Київський і Галицький та всієї Руси; митрополит Тобольський і всього Сибіру Павло Конюшкевич; митрополит Ростовський Арсеній Мацієвич; преподобні Іов і Феодосій, ігумени Манявські; благовірні князі Ярослав Мудрий та Костянтин Острозький; святитель Іов, митрополит Київський, Димитрій Туптало, митрополит і святитель та праведний Петро Калнишевський.

Собор святих землі Української сьогодні налічує 238 угодників Божих, які безперестанно моляться за нас, за весь український народ, за Богом бережену Україну нашу перед престолом Всевишнього.

 

Всі святі землі Української моліть Бога про нас!

 

Яндекс.Метрика