narrow default width wide

Breadcrumbs

7 грудня 2014 р.Б. Неділя 26-та після П’ятидесятниці.

Вмч. Меркурiя (ІІІ). Вмц. Єкатерини (305 – 313). Мч. Меркурiя Смоленського (1238). Прп. Меркурiя, посника Печерського, у Дальнiх печерах (ХІV). Мц. Августи, мчч. Порфирiя Стратилата i 200 воїнiв (305 –313). Прп. Мастридiї. Мц. Філофеї (1060, Румун.). Прп. Симеона Сойгинського (1562). Прп. Меркурія Чернігівського, ігум. Бригинського (1956).

 


 

Преподобний Меркурій Чернігівський, ігумен Бригинський

 

Майбутній ігумен Меркурій, прикраса землі Української та її слава, народився у 1870 році і одержав при хрещенні ім’я Максим. Батьки преподобного походили із благочестивих селян та проживали у с. Щаснівка Бобровицького району Чернігівської області. Відомо, що батька святого звали Матвієм. В с. Щаснівка у праці, навчанні та молитві пройшли дитячі та юнацькі роки майбутнього святого. Він не мислив себе без Бога і з ранніх літ мріяв про монашество.

У зрілому віці, усвідомивши сенс людського буття, пізнавши Бога та полюбивши красу Церкви, преподобний направився до Києво-Печерської Лаври, де молився та виконував покладені на нього послухи. Серце святого було переповнене любов’ю до обителі — Святої Лаври. Як говорить псалмоспівець Давид: Припала душа моя до Тебе, і правиця Твоя підтримує мене (Пс. 62, 9). Так і душа преподобного припала до Господа. За велику ревність до молитви, доброту, любов, працелюбство Максима зарахували до братії Києво-Печерської Лаври та постригли в ченці з іменем Меркурій, на честь преподобного Меркурія, посника Печерського, в Дальніх печерах, пам'ять 24 листопада (7 грудня за новим стилем). Незабаром монаха Меркурія було рукоположено в сан ієродиякона, а пізніше він прийняв сан ієромонаха.

Життєвий шлях святого у монастирі був шляхом бездоганного послуху, повного відречення своєї волі, мужньої перемоги спокус і скорбот. Такий великий досвід і праця над собою не дали майбутньому ігумену зламатися у страшні часи гоніння на Церкву Христову в ХХ столітті, не дали зректися того, до чого покликав його Пастиреначальник Христос, не дали загинути душі преподобного та тим душам, яких духовно окормляв отець Меркурій в Лаврі, а пізніше і на приході у с. Бригинцях.

Після жовтневого перевороту для Церкви, монастирів та, зокрема, монахів почались важкі часи. У 1926 році Києво-Печерську Лавру нові власті “признали” історико-культурним державним заповідником і вирішили “колишню святиню” перетворити у “Всеукраїнське музейне містечко”. Було ізольовано монахів разом з церковною общиною, а пізніше і витіснено її новоствореним музеєм. До 1930 року монастир було повністю ліквідовано. Частина братії була вивезена за сотні кілометрів від Києва і розстріляна, інші були ув’язнені, або ж заслані, а сама Лавра була пограбованою, розореною та збезчещеною. Вигнанцем з улюбленої обителі став і ієромонах Меркурій, який багато перетерпів скорбот, бачив руйнування великої Православної святині, що століттями залишалася оплотом віри, кораблем спасіння, дороговказом до Небесного Царства. Але за час перебування в Лаврі преподобний Меркурій настільки духовно зріс, що його не лякали труднощі, які виникли на його шляху. У всьому він бачив провидіння Боже і завжди у всьому покладався на волю Божу.

Болісно було святому бачити руйнування рідного монастиря під час Другої Світової Війни. Ще важче сімдесятилітньому старцю було пережити руйнування 3 листопада 1941 року Свято-Успенського Лаврського собору. В ці страшні часи воєнного лихоліття, наприкінці 1942 року, преподобного отця Меркурія направили на парафію у Бригинці, сусіднє від рідної Щаснівки село.

І знову, як і у монастирі, та і по цілій Україні – розруха, знову пустота та спраглі душі віруючих людей, які чекали слова правди, істини і любові, люди, які не мислили свого земного життя без Церкви, люди, які терпіли багато випробувань, але залишались вірними Господу. Таку картину побачив святий старець Меркурій, коли прибув до Бригинців. Втішало одне: тут живуть люди, які горять любов’ю до Бога.

На Бригинецькому кладовищі раніше була гарна дерев’яна церква, але радянська влада її закрила. Згодом у церкві було відкрито швейну майстерню. Та “непокірні” люди не тільки не хотіли там працювати , але й не хотіли замовляти там одягу. Храм радянська влада наказала зруйнувати. Доля тисяч Українських храмів не оминула і Бригинецького. Преподобний застав вже тільки руїни колись прекрасного храму.

Після приходу на Бригинецьку парафію о. Меркурій деякий час проводив богослужіння в однієї парафіянки вдома, але завжди всім повторював, що так довго тривати не може. І так довго не тривало, бо всі свої старечі сили преподобний віддавав для того, щоб на місці колишнього храму стояв новий. Незважаючи на всі перешкоди, з Божою допомогою батюшка з прихожанами збудували невелику церковцю. Отець Меркурій дуже радів з того, що постав новий, хоч і не такий величний, але все ж таки прекрасний і затишний храм. В страшні воєнні та повоєнні роки, коли було зруйновано, спалено, знищено багато святинь, у Бригинцях молитвами та стараннями преподобного будувалася святиня. Святий престіл для храму отець Меркурій змайстрував своїми руками. У 1946 році церква на честь Пресвятої Тройці була освячена та відкрита для прихожан. Храм та престіл збереглися до сьогоднішнього дня.

Сільська влада не могла змиритись з тим, що у них діє релігійна громада, не могли змиритись, що відкрито храм і люди потоком ідуть до батюшки за порадами, молитвами та зціленнями від недуг, а старець приймав усіх, будучи для “всіх усім”. Всі хто хоч раз зустрічалися з о. Меркурієм довго його пам’ятали, його очі випромінювали благодать, сяючи радістю та любов’ю до ближніх.

Через своє ревне служіння Богу та молитовну допомогу людям батюшка не раз терпів багато скорбот. До сьогоднішнього дня люди передають із уст в уста чудесне порятування отця Меркурія від вірної смерті. Сільський голова з двома енкаведистами вивели батюшку до скирди в поле, щоби вчинити над ним розправу. Отець Меркурій молився і готувався до переходу у вічність, коли поступив наказ «вогонь!».. Але зброя дала відсіч, те ж саме трапилось і вдруге. Тоді кати вирішили відпустити святого, думаючи, що коли він йтиме вистрілять йому в спину. Але воля Божа була іншою, і втретє сталося так, як і два перших рази. Преподобний залишився неушкодженим, посоромивши диявола та безбожну владу, яка вважала, що де сила – там і правда. Старець знав, що правда тільки в Бозі, тому тільки сказав: «Цього разу не прийшлося вмерти».

У березні 1949 року отець Меркурій був нагороджений Патріаршою Грамотою в якій сказано: «Благословення за усердні труди на славу святої Церкви», підписаною Святійшим Патріархом Олексієм, а на початку п’ятдесятих років ієромонах Чернігівської єпархії Меркурій був возведений у сан ігумена.

Преподобний Меркурій подвизався на Бригинецькій парафії до 1956 року, будучи ревним служителем Церкви Христової. Проводячи дні свого життя в постійній боротьбі, подвигах, постах і молитвах, батюшка одержав від Бога дар зцілення, і багатьом людям допомагав чим тільки міг. Святий все робив зі смиренням і простотою, нічого не робив з користю для себе. Його серце було простим, а не двояким і нечесним; добрим, а не лукавим. Отець Меркурій жив, маючи в душі мир і добрі стосунки з всіма людьми, з усім творінням. Про це свідчать колишні парафіяни, які запам’ятали отця Меркурія, як доброго і милосердного пастиря, що готовий був душу свою положити за свою паству. До сьогоднішнього дня людей, які за життя мали можливість бачити та спілкуватися з преподобним залишилось не так вже й багато, але їхні діти, внуки і правнуки, зберігають передання своїх батьків та й самі мають змогу відчувати на собі благодатні молитви святого старця перед Престолом Божим.

Проживши Богоугодно 86 років від народження, 7 листопада 1956 року преподобний отець Меркурій відійшов з миром до Небесних Божих осель. Поховали батюшку біля вівтаря ним збудованого Свято-Троїцького храму, у якому він прослужив 10 років, на Бригинецькому кладовищі.

У жовтні 2012 року преподобного Меркурія Бригинського визнали загальноцерковним святим.

 

Преподобний отче Меркурію моли Бога за нас!

 

30 листопада 2014 р.Б. Неділя 25-та після П’ятидесятниці.

 

Свт. Григорiя, чудотворця, єп. Неокесарiйського (бл. 266 – 270). Прп. Никона, iгум. Радонезького, учня прп. Сергiя (1426). Прп. Лазаря, iконописця (бл. 857). Мч. Гоброна, у св. Хрещеннi Михаїла, i з ним 133 воїнiв (914, Груз.).

 

23 листопада 2014 р.Б. Неділя 24-та після П’ятидесятниці.

Апп. вiд 70-ох: Ераста, Олiмпа, Родiона, Сосипатра, Куарта (Кварта) i Тертiя (І). Мч. Ореста, лiкаря (304). Сщмч. Милiя, єп. Персидського, i двох учнiв його (341). Прп. Феостерикта, що в Символах. Мч. Константина, кн. Грузинського (842). Колесування вмч. Георгiя (303, Груз.).

16 листопада 2014 р.Б. Неділя 23-тя після П’ятидесятниці.

 

Мчч. Акепсима, єп., Йосифа, пресвiтера, i Аїфала, диякона (ІV). Оновлення храму вмч. Георгiя в Лiддi (ІV). Мчч. Атика, Агапiя, Євдоксiя, Катерiя, Істукарiя, Пактовiя, Ніктополiона та воїнів їхніх (бл. 320). Прп. Акепсима (ІV). Прп. Снандулiї (ІV).

 

9 листопада 2014 р.Б. Неділя 22-га після П’ятидесятниці.

Мч. Нестора Солунського (бл. 306). Прп. Нестора Лiтописця, Печерського, у Ближнiх печерах (бл. 1114). Знайдення мощей блгв. кн. Андрiя Смоленського в Переславлі-Залiському (1539). Мцц. Капiтолiни та Єротиїди (304). Мч. Марка та iнших з ним.

 

 

 

Преподобний Нестор Літописець – киянин, народився 1056 року в Києві. У той час, коли преподобний Антоній у безмовній тиші печери вимолював прощення для роду людського, а блаженний Феодосій розбудовував монастир, прийшов Нестор сімнадцятирічним юнаком до святої обителі. Прийняв його сам засновник монастиря преподобний Феодосій.

З молодих літ він явив навики в усіх чернечих чеснотах: у постійному прагненні і дотриманні чистоти тілесної й душевної, в добровільній бідності, глибокому смиренні, безвідмовній покорі, суворому пості, безперервній молитві на вічних рівноангельських подвигах, яскравим прикладом яких служили життя перших святих Печерських – Антонія і Феодосія.

Свій постриг Нестор прийняв за ігумена Стефана (1074-1075) і згодом був висвячений на ієродиякона. Маючи перед собою великі праведні діла двох світил Православія, він натхненно возвеличував і прославляв Бога «в тілесі своїм і в душі своїй».

З роками гамуючи тілесні пристрасті, чесноти його зростали, але ченцеві хотілося зовсім звільнитися тілесної плоті і досягти абсолютної духовності, аби стати істинним достойником Бога. Він добре пам’ятав слова, сказані самим Господом: «Дух є Бог». Головним його послухом у монастирі стала книжна справа. «Велика буває користь від учення книжного, – говорив він, – книги наказують і вчать нас шляху до розкаяння, бо від книжних слів набираємося мудрості й стриманості... Той, хто читає книги, бесідує з Богом або святими мужами».

Тернистий і багатотрудний свій шлях до істини Нестор яскраво і повно висвітлив у літописних працях. Він завжди виявляє глибоку смиренність та постійно змиряє себе, самохарактеризуючись «недостойним, грубим, ницим та переповненим численних гріхів». Історія безпомилково розставляє свої оцінки, а особливо – духовна.

Преподобний Нестор належить до найосвіченіших людей Київської Русі кінця XI – початку XII століття. Окрім богословських знань, мав виняткові здібності до історії та літератури, досконало володів грецькою мовою.

З його праць збереглися життєписи святих князів страстотерпців Бориса і Гліба, преподобного Феодосія, перших преподобних Печерських.

Найвизначніший твір Нестора Літописця – «Повість временних літ», складений на основі раніше написаних літописів, архівних, народних переказів та оповідань, з поєднанням сучасних авторові подій.

Ця виснажлива й тривала праця включала в себе й ретельну пошукову роботу.

З метою глибшого й повнішого пізнання своєї історії преподобний Нестор у 1907 р. вирушає на пошуки першоджерел. Літописець відвідав Володимир-Волинський та Зимненський Святогірський монастирі. Наслідком подорожі стало включення майже в повному обсязі до «Повісті временних літ» Волинського літопису.

Свою титанічну працю великий подвижник завершив близько 1113 року. Це був результат майже двадцятилітнього щоденного подвигу. Хроніку подій у ньому було зведено до 1110 року.

Упокоївся преподобний Нестор Літописець ймовiрно у 1113 роцi.

Будь-яка подія чи явище були б назавжди втрачені для нащадків, якби вони не були зафіксовані словом. Завдяки Нестору нам відкриваються немеркнучі славні сторінки минулого, аби підтримувати й надихати наступні покоління на благородні справи, спонукати до пошуку істини. Безцінність написаного літописцем вимірюється не тільки втіленим у слові і збереженим для нас часом, але й подвижницькими діяннями, що викарбувалися у його непорочній душі нетлінним золотом чернечого досвіду. Цією працею він і самого себе включив у книги живота вічного, удостоївшись почути благословенне: «Радуйтеся, бо імена ваші написані на небесах».

Яндекс.Метрика