narrow default width wide

Breadcrumbs

4 січня 2015 р.Б. День пам'яті святої великомучениці Анастасії (+ ок. 304).

 

 

 

Великомучениця Анастасія родом римлянка. Вона постраждала за Христа в гоніння при Діоклітіані. Батько її був язичником, мати - таємною християнкою.

Учителем святої Анастасії в юності був благочестивий і освічений християнин Хрисогон. Після смерті дружини батько видав святу Анастасію за язичника Помплія, але під приводом вигаданої хвороби вона зберегла дівоцтво.

Переодягнувшись жебрачкою, у супроводі лише однієї служниці вона відвідувала в'язниці: годувала, лікувала, а часто і викуповувала в'язнів, що страждали за віру в Христа. Коли служниця розповіла про все Помплію, він піддав дружину катуванням і замкнув її у будинку. Тоді свята Анастасія стала таємно листуватися з Хрисогоном, який закликав святу озброїтися терпінням, приліпитися всією думкою до Хреста Христового, готуючи себе до служіння Господу, і передбачив швидку загибель Помплія в море. Через деякий час, відправляючись з посольством до Персії, Помплій дійсно потонув. Після смерті чоловіка свята Анастасія стала щедро роздавати своє майно убогим і стражденним.

Діоклітіану донесли, що християни, якими наповнені темниці Риму, стійко переносять муки. Тоді він наказав в одну ніч умертвити всіх їх, а Хрисогона надіслати до нього в Аквиілею. Свята Анастасія відано слідувала за своїм учителем.

Імператор особисто допитував Хрисогона, але не зумівши схилити його до зречення, звелів відрубати йому голову і кинути в море. Тіло і усічена голова святого мученика були винесені хвилями на берег. Їх по Божественного одкровення знайшов пресвітер Зоїл і, поклавши в ковчег, приховав у себе вдома.

Тоді святий Хрисогон з'явився Зоїлу і відкрив йому, що наближається мучеництво Агапії, Хіонії та Ірини - юних християнок, що жили неподалік, і повелів направити до них святу Анастасію. Самому Зоїлу Хрисогону передбачив швидку мирну кончину. Також в баченні Хрисогон вказав святої Анастасії шлях до Зоїла. Прийшовши до пресвітера, вона помолилась біля мощей святого Хрисогона, а потім духовно укріпила трьох дів перед тортурами.

Коли мучениці віддали душі Господу, вона сама поховала їх. Виконавши заповідане учителем, свята почала мандрувати. Оволодівши до того часу лікарським мистецтвом, вона всюди ревно служила в'язням. За своїм подвигу свята Анастасія здобула собі ім'я Узорішительниці, оскільки своїми працями дозволяла від тяжких уз довготривалих страждань багатьох сповідників Імені Христового.

Одного разу вона познайомилася з благочестивою молодою вдовою Феодотією і знайшла в ній вірну помічницю. Незабаром обидві зазнали гоніння. Святу Анастасію схопили, коли вона перебувала в Іллірії.

Після того, як за наказом Діоклітіана протягом однієї ночі були знищені всі в'язні - християни, свята Анастасія прийшла в одну з темниць і, не знайшовши там нікого, почала голосно ридати. Тюремники зрозуміли, що вона християнка, і відвели її до правителя області, який намагався схилити святу до зречення від Христа, загрожуючи муками, а потім передав її в руки Капітолійського жерця Ульпіана.

Лукавий жрець запропонував святій Анастасії вибір між розкішшю, багатством і тяжкими стражданнями, поклавши перед нею з одного боку золото, дорогоцінні камені та одягу, а з іншого- страшні знаряддя тортур. Язичницьке підступність було осоромлені нареченою Христової - свята Анастасія відкинула багатство і вибрала знаряддя тортур.

Але Господь продовжив шлях земного подвигу святий. Вражений красою Анастасії, жрець вирішив осквернити її чистоту, однак при першому прагненні доторкнутися до неї раптово осліп. Збожеволівши від болю, кинувся він бігти до язичницького храму, волаючи до ідолів про допомогу, але по дорозі впав і помер.

Свята Анастасія вийшла на волю і разом з Феодотією знову віддалася служінню стражденним християнам.

Незабаром свята Феодотія і три її сина прийняли мученицьку смерть. Її старший син Євод сміливо тримав себе перед суддею і лагідно переніс побої. Після довгих катувань їх усіх кинули в розжарену піч.

Свята Анастасія була схоплена вдруге і засуджена до голодної смерті. Вона провела у в'язниці без їжі 60 днів. До мученице щоночі була свята Феодотія і зміцнювала її.Побачивши, що голод не заподіяв святої Анастасії ніякої шкоди, суддя наказав утопити її разом з засудженими злочинцями. Серед цих людей був і переслідуваний за християнську віру Евтіхіан.

Коли корабель вийшов у відкрите море, воїни просвердлили в ньому отвори, а самі пересіли в човен. В'язням явилась свята Феодотія і повела корабель до берега. Вийшовши на сушу, дивом врятовані 120 чоловік увірували в Христа і були хрещені святими Анастасією та Євтихіаном.

Незабаром всі вони були схоплені і віддані на мученицьку смерть. Святу Анастасію хрестоподібно розтягнули між чотирма стовпами над розведеним багаттям. Її тіло, не ушкоджене вогнем, одна благочестива жінка Аполлінарія поховала в саду.

У V столітті мощі святої Анастасії були перенесені до Константинополя, де в ім'я її був побудований храм. Пізніше главу та правицю великомучениці перенесли до створеного неподалік від Святої Гори Афон монастир святої Анастасії Узорішительниці.

 

 

Свята великомучениця Анастасія, моли Бога про нас.

 

 

28 грудня 2014 р.Б. Святитель Стефан сповідник, архієпископ Сурожський (715-716).

 

Святитель Стефан сповідник, архієпископ Сурожський був родом з малоазійської Каппадокії. З юних літ відрізнявся благочестивим життям, старанністю до наук та смиренням. Уже в 15-літньому віці за царювання імператора Феодосія III(715-716) він відправився до Константинополя для отримання вищої освіти. Навчання Стефан закінчив настільки успішно, що перевершив знаннями своїх вчителів. Його видатні здібності помітив Патріарх Константинопольський Герман І (713-730) та запросив до себе на церковну службу.

Проте Стефана приваблювало чернече життя, і він таємно йде в один з монастирів та приймає там чернечий постриг. Пізніше поселяється в пустельному місці та віддається безмовності, перебуваючи у суворому посту і молитві.

У 730 році в Сурожі (теперішній Судак) овдовіла єпископська кафедра. Сурож тоді був великим торговим центром, у ньому жили люди різних віросповідань, багато було і язичників. Незважаючи на рішення IV Вселенського Собору, процвітало і монофелітство. Тому кримчани, які прибули до Патріарха Германа, дуже просили призначити їм такого єпископа, який зміг би успішно справитися з усіма тими єресями й укріпити віру християнську.

Якось під час молитви перед Патріархом явився ангел, який повідомив, що єпископом у Сурожі має стати пустельник Стефан, йому також була відкрита Воля Господня. Тож невдовзі Патріарх висвятив Стефана на єпископа й направив у Сурож. Святий Стефан виправдав надії Патріарха і за 5 років його архіпастирської праці ні в Сурожі, ні в його околицях не залишилося ні єретиків, ні нехрещених язичників.

Але прийшла нова біда від чергового візантійського імператора. Лев III Ісавр (717-741) зайнявся новою єрессю – іконоборством. Він наказав викидати ікони з храмів і безчестити їх. За непослух було знято з посади Патріарха Германа і на його місце призначено Анастасія, який пробув на кафедрі з 730 до 753 року. По всіх єпархіях були розіслані укази про заборону вшанування святих ікон. Посли з таким указом прибули й до Сурожа, але тут вони почули чітку і ясну відповідь владики Стефана:

«Я не допущу, щоб люди мої відступили від Закону Христового; не виконаю повеління царевого та нечестивого патріарха!»

Наступного дня разом з послами святитель Стефан відправився до Константинополя, але ні переконання, ні навіть погрози імператора, не примусили Патріарха підкоритися.

«Якщо ти будеш мучити мене, я все охоче перетерплю заради святих ікон і Христового хреста», – така була відповідь архієпископа Стефана.

Розгніваний імператор повелів придворним жорстоко бити святого, потім його було кинуто до в’язниці. Але в 741 році імператор помер, і на престол став його син Константин V Копронім (741-775), іконоборець не менший. Його дружина Ірина, дочка хазарського кагана, проживала в Боспорі (Керчі) і добре знала та глибоко поважала архіпастиря Стефана. Вона й умовила відпустити його на свою кафедру, де він прослужив ще досить довгий час. Стефан сподобився знати час своєї кончини, а тому призначив свого наступника – клірика Філарета.

Рака з його мощами прославилася багатьма чудесами.

Через багато літ після смерті святого Стефана в Крим прийшов з військом російський князь Бравлін. Після пограбування Корсуня й Керчі та десятиденної облоги Сурожа взяв і його. Вломився в собор Святої Софії та забрав усе дорогоцінне церковне майно. Проте коли наблизився до раки святого Стефана, щоб зняти розшите перлами покривало, то отримав від невидимої руки такий удар в обличчя, що звалився на землю без ознак життя. Лише коли з’явився архієпископ Філарет з архієреями, князь опритомнів і просив вибачити та охрестити як його, так і воїнів. Був охрещений і повернув усе награбоване.

Цей урок гідний для всіх завойовників і грабіжників.

 

Cвятий угоднику Божий Стефане, моли Бога за нас.

 

Грудень 2014 р.Б. Конференція братства святого Апостола Андрія Первозваного УАПЦ

 

13 грудня 2014 року Львівське крайове ставропігійне братство святого Апостола Андрія Первозваного УАПЦ з метою підтримання добрих традицій соборноправності Православної Церкви в Україні провело традиційну братську конференцію, розпочату богослужінням в Успенській братській церкві (м.Львів).

У грудні минає 25 років з часу відновлення перших осередків Успенського та Петро-Павлівського відродженого Львівського ставропігійного братства. Водночас 5 січня 2015 року сповниться 430 років з часу заснування Львівського ставропігійного братства при церкві Успіння Богородиці.

На запрошення Львівського крайового ставропігійного братства святого Апостола Андрія Первозваного у братській конференції прийняв участь осередок Єлисаветрградського крайового братства святого Апостола Андрія Первозваного.

 

Фотоальбом конференції

 

14 грудня 2014 р.Б. Неділя 27-ма після П’ятидесятниці.

Прор. Наума (VІІ ст. до Р. Хр.). Прав. Фiларета Милостивого (792). Мч. Ананiї Персянина.

 

 

 

Праведний Філарет Милостивий, син Георгія і Ганни, вихований в благочесті і страху Божому, жив в VIII в. у поселенні Амнії Пафлагонськой області (Мала Азія). Дружина його, Феозва була з багатої і знатної сім'ї, у них були діти: син - Іоат і дочки - Іпатія і Еванфія.

Філарет був багатим і знатним вельможею, але багатство його не радувало. Знаючи, як багато людей страждає від бідності, згадував він слова Спасителя про страшний суд і про "малих цих" (Мф. 25 40), слова апостола про те, що людина, вмираючи, нічого не відносить з світу (1 Тим. 6, 7), слова царя Давида про винагороду праведника (Пс. 36, 25). І Філарет прославився любов'ю до убогих.

Одного разу ізмаїльтяни (араби) напали на Пафлагонію, спустошили країну і розграбували майно Філарета. У нього залишилося двоє волів, корова, декілька вуликів і будинок. Але і це, останнє, він поступово роздав бідним. Стійко і покірливо переносив він докори дружини і насмішки дітей. "Я маю в тайниках, вам невідомих, таке багатство і такі скарби, - відповідав він рідним, - яких вистачить вам, навіть якщо ви і сто років проживете без зусиль і ні про що не піклуючись".

І Господь віддав Філарету за його милосердя: коли була віддана остання міра пшениці, його старий друг прислав йому сорок мір, а після того, як був відданий жебракові теплий одяг, до нього повернулося багатство.

У той час візантійська імператриця Ірина (797 - 802) шукала наречену для сина - майбутнього співправителя Костянтина Багрянородного (780 - 797) і для цього по всій імперії розіслала послів. Посли не минули і поселення Амнії. Коли Філарет і Феозва дізналися, що високі гості повинні відвідати і їх дім, Філарет дуже зрадів, а Феозва засмутилася: у будинку не було взагалі ніякої їжі, а про належне пригощання нічого було і думати. Але Філарет наказав дружині гарненько прибрати в будинку. Сусіди, дізнавшись, що очікуються царські посли, принесли вдосталь всього для багатого бенкету. Посли відібрали для царських оглядин, разом з десятьма красивими дівчатами, внучку Філарета, Марію. Марія перевершила своїх суперниць добротою і скромністю і стала царицею, а Костянтин Багрянородний щедро обдарував Філарета. Так повернулися до Філарета слава і багатство. Але, як і раніше, святий щедро роздавав милостиню і влаштовував трапези для жебраків і сам служив їм під час цих трапез. Всі дивувалися зі смирення Філарета і говорили: "Воістину людина ця Божа, дійсний учень Христовий".

Слузі він наказав зробити три ящики і наповнити їх порізно золотими, срібними і мідними монетами: з першого отримували милостиню зовсім неімущі, з другого - ті, що втратили засоби прожитку, а з третього - ті, хто лицемірно виманював гроші.

Так, не приймаючи почестей, в смиренні і в любові до убогих досяг блаженний старець 90 років. Передбачаючи свою кончину, він відправився в Константинопольський монастир Родольфію, роздав там все, що мав при собі, на монастирські потреби і жебракам. Покликавши рідних, наставляв їх в любові до ближніх і застерігав від накопичення земних багатств, і мирно спочив у Бозі. Помер він в 792 році і похоронений в обителі Суда Родольфія в Константинополі.

Святість праведного Філарета підтвердило чудо, що сталось після його смерті. Коли тіло святого несли до місця поховання, один чоловік, одержимий бісом, схопився за труну і слідував з похоронною процесією. На кладовищі відбулося зцілення біснуватого: біс повалив людину на землю, а сам вийшов з нього. Багато інших чудес і зцілень здійснювалися при труні святого.

Після смерті праведного Філарета його дружина Феозва трудилася, відновлюючи в Пафлагонії монастирі і храми, зруйновані під час іноземного нашестя.

 

Святий праведний угоднику Божий Філарете, моли Христа Бога, щоб визволитися нам від сітей лукавого.

 

7 грудня 2014 р.Б. Неділя 26-та після П’ятидесятниці.

Вмч. Меркурiя (ІІІ). Вмц. Єкатерини (305 – 313). Мч. Меркурiя Смоленського (1238). Прп. Меркурiя, посника Печерського, у Дальнiх печерах (ХІV). Мц. Августи, мчч. Порфирiя Стратилата i 200 воїнiв (305 –313). Прп. Мастридiї. Мц. Філофеї (1060, Румун.). Прп. Симеона Сойгинського (1562). Прп. Меркурія Чернігівського, ігум. Бригинського (1956).

 


 

Преподобний Меркурій Чернігівський, ігумен Бригинський

 

Майбутній ігумен Меркурій, прикраса землі Української та її слава, народився у 1870 році і одержав при хрещенні ім’я Максим. Батьки преподобного походили із благочестивих селян та проживали у с. Щаснівка Бобровицького району Чернігівської області. Відомо, що батька святого звали Матвієм. В с. Щаснівка у праці, навчанні та молитві пройшли дитячі та юнацькі роки майбутнього святого. Він не мислив себе без Бога і з ранніх літ мріяв про монашество.

У зрілому віці, усвідомивши сенс людського буття, пізнавши Бога та полюбивши красу Церкви, преподобний направився до Києво-Печерської Лаври, де молився та виконував покладені на нього послухи. Серце святого було переповнене любов’ю до обителі — Святої Лаври. Як говорить псалмоспівець Давид: Припала душа моя до Тебе, і правиця Твоя підтримує мене (Пс. 62, 9). Так і душа преподобного припала до Господа. За велику ревність до молитви, доброту, любов, працелюбство Максима зарахували до братії Києво-Печерської Лаври та постригли в ченці з іменем Меркурій, на честь преподобного Меркурія, посника Печерського, в Дальніх печерах, пам'ять 24 листопада (7 грудня за новим стилем). Незабаром монаха Меркурія було рукоположено в сан ієродиякона, а пізніше він прийняв сан ієромонаха.

Життєвий шлях святого у монастирі був шляхом бездоганного послуху, повного відречення своєї волі, мужньої перемоги спокус і скорбот. Такий великий досвід і праця над собою не дали майбутньому ігумену зламатися у страшні часи гоніння на Церкву Христову в ХХ столітті, не дали зректися того, до чого покликав його Пастиреначальник Христос, не дали загинути душі преподобного та тим душам, яких духовно окормляв отець Меркурій в Лаврі, а пізніше і на приході у с. Бригинцях.

Після жовтневого перевороту для Церкви, монастирів та, зокрема, монахів почались важкі часи. У 1926 році Києво-Печерську Лавру нові власті “признали” історико-культурним державним заповідником і вирішили “колишню святиню” перетворити у “Всеукраїнське музейне містечко”. Було ізольовано монахів разом з церковною общиною, а пізніше і витіснено її новоствореним музеєм. До 1930 року монастир було повністю ліквідовано. Частина братії була вивезена за сотні кілометрів від Києва і розстріляна, інші були ув’язнені, або ж заслані, а сама Лавра була пограбованою, розореною та збезчещеною. Вигнанцем з улюбленої обителі став і ієромонах Меркурій, який багато перетерпів скорбот, бачив руйнування великої Православної святині, що століттями залишалася оплотом віри, кораблем спасіння, дороговказом до Небесного Царства. Але за час перебування в Лаврі преподобний Меркурій настільки духовно зріс, що його не лякали труднощі, які виникли на його шляху. У всьому він бачив провидіння Боже і завжди у всьому покладався на волю Божу.

Болісно було святому бачити руйнування рідного монастиря під час Другої Світової Війни. Ще важче сімдесятилітньому старцю було пережити руйнування 3 листопада 1941 року Свято-Успенського Лаврського собору. В ці страшні часи воєнного лихоліття, наприкінці 1942 року, преподобного отця Меркурія направили на парафію у Бригинці, сусіднє від рідної Щаснівки село.

І знову, як і у монастирі, та і по цілій Україні – розруха, знову пустота та спраглі душі віруючих людей, які чекали слова правди, істини і любові, люди, які не мислили свого земного життя без Церкви, люди, які терпіли багато випробувань, але залишались вірними Господу. Таку картину побачив святий старець Меркурій, коли прибув до Бригинців. Втішало одне: тут живуть люди, які горять любов’ю до Бога.

На Бригинецькому кладовищі раніше була гарна дерев’яна церква, але радянська влада її закрила. Згодом у церкві було відкрито швейну майстерню. Та “непокірні” люди не тільки не хотіли там працювати , але й не хотіли замовляти там одягу. Храм радянська влада наказала зруйнувати. Доля тисяч Українських храмів не оминула і Бригинецького. Преподобний застав вже тільки руїни колись прекрасного храму.

Після приходу на Бригинецьку парафію о. Меркурій деякий час проводив богослужіння в однієї парафіянки вдома, але завжди всім повторював, що так довго тривати не може. І так довго не тривало, бо всі свої старечі сили преподобний віддавав для того, щоб на місці колишнього храму стояв новий. Незважаючи на всі перешкоди, з Божою допомогою батюшка з прихожанами збудували невелику церковцю. Отець Меркурій дуже радів з того, що постав новий, хоч і не такий величний, але все ж таки прекрасний і затишний храм. В страшні воєнні та повоєнні роки, коли було зруйновано, спалено, знищено багато святинь, у Бригинцях молитвами та стараннями преподобного будувалася святиня. Святий престіл для храму отець Меркурій змайстрував своїми руками. У 1946 році церква на честь Пресвятої Тройці була освячена та відкрита для прихожан. Храм та престіл збереглися до сьогоднішнього дня.

Сільська влада не могла змиритись з тим, що у них діє релігійна громада, не могли змиритись, що відкрито храм і люди потоком ідуть до батюшки за порадами, молитвами та зціленнями від недуг, а старець приймав усіх, будучи для “всіх усім”. Всі хто хоч раз зустрічалися з о. Меркурієм довго його пам’ятали, його очі випромінювали благодать, сяючи радістю та любов’ю до ближніх.

Через своє ревне служіння Богу та молитовну допомогу людям батюшка не раз терпів багато скорбот. До сьогоднішнього дня люди передають із уст в уста чудесне порятування отця Меркурія від вірної смерті. Сільський голова з двома енкаведистами вивели батюшку до скирди в поле, щоби вчинити над ним розправу. Отець Меркурій молився і готувався до переходу у вічність, коли поступив наказ «вогонь!».. Але зброя дала відсіч, те ж саме трапилось і вдруге. Тоді кати вирішили відпустити святого, думаючи, що коли він йтиме вистрілять йому в спину. Але воля Божа була іншою, і втретє сталося так, як і два перших рази. Преподобний залишився неушкодженим, посоромивши диявола та безбожну владу, яка вважала, що де сила – там і правда. Старець знав, що правда тільки в Бозі, тому тільки сказав: «Цього разу не прийшлося вмерти».

У березні 1949 року отець Меркурій був нагороджений Патріаршою Грамотою в якій сказано: «Благословення за усердні труди на славу святої Церкви», підписаною Святійшим Патріархом Олексієм, а на початку п’ятдесятих років ієромонах Чернігівської єпархії Меркурій був возведений у сан ігумена.

Преподобний Меркурій подвизався на Бригинецькій парафії до 1956 року, будучи ревним служителем Церкви Христової. Проводячи дні свого життя в постійній боротьбі, подвигах, постах і молитвах, батюшка одержав від Бога дар зцілення, і багатьом людям допомагав чим тільки міг. Святий все робив зі смиренням і простотою, нічого не робив з користю для себе. Його серце було простим, а не двояким і нечесним; добрим, а не лукавим. Отець Меркурій жив, маючи в душі мир і добрі стосунки з всіма людьми, з усім творінням. Про це свідчать колишні парафіяни, які запам’ятали отця Меркурія, як доброго і милосердного пастиря, що готовий був душу свою положити за свою паству. До сьогоднішнього дня людей, які за життя мали можливість бачити та спілкуватися з преподобним залишилось не так вже й багато, але їхні діти, внуки і правнуки, зберігають передання своїх батьків та й самі мають змогу відчувати на собі благодатні молитви святого старця перед Престолом Божим.

Проживши Богоугодно 86 років від народження, 7 листопада 1956 року преподобний отець Меркурій відійшов з миром до Небесних Божих осель. Поховали батюшку біля вівтаря ним збудованого Свято-Троїцького храму, у якому він прослужив 10 років, на Бригинецькому кладовищі.

У жовтні 2012 року преподобного Меркурія Бригинського визнали загальноцерковним святим.

 

Преподобний отче Меркурію моли Бога за нас!

 

Яндекс.Метрика