narrow default width wide

Breadcrumbs

5 жовтня 2014 р.Б. Неділя 17-та після П’ятидесятниці.

 

Прор. Іони (VІІІ ст. до Р. Хр.). Сщмч. Фоки, єп. Синопського (117). Прп. Іони, пресвiтера (ІХ), отця свв. Феофана, творця канонiв, i Феодора, Начертанних.

Прп. Іони Яшезерського (1589 – 1592). Мч. Фоки, вертоградаря (бл. 320). Прав. Петра, колишнього митаря (VІ). Прп. Макарiя Жабинського, Білевського чудотворця.

 

 

Пророк Іона - наступник пророка Єлисея, жив у VIII ст. до Різдва Христового. Мати Іони була тією вдовою з Сарепти Сидонської, до якої під час голоду за Божим промислом прийшов пророк Ілля та чудодійно примножив борошно та олію.

Іона, у той час маленький хлопчик, захворів, а через хворобу невдовзі помер. І сказала вдова Іллі: «Що мені і тобі, людино Божа? Ти прийшов до мене нагадати мені гріхи мої і умертвити сина мого». І звернувся Ілля до Господа: «Господи, Боже мій! Нехай повернеться душа отрока цього в нього»! І почув Господь голос Іллі, і повернулася душа отрока, і він ожив.

Через деякий час Іона отримав повеління від Господа, Який послав його проповідувати покаяння нечестивим жителям міста Ниневії. Пророк відмовився виконувати волю Божу, та сівши на корабель, подався зовсім в іншу сторону. Але Господь, бажаючи напоумити раба Свого, підняв велику бурю. Жах обійняв корабельників, і вони, щоб врятувати своє життя, вирішили Іону викинути в море. Як тільки це було зроблено - буря припинилася.

Пророка Іону, що перебував у морській пучині, за Божим повелінням проковтнув кит, в якому пробув святий три дні і три ночі. Там він плакав і каявся, невпинно молячись Богові, і Господь звелів, щоб кит викинув пророка на сушу. Тоді вже Іона покірливо, завдяки Богу, пішов виконувати волю Його. І грішні жителі Ниневії покаялися, і Господь відвернув від них Свій гнів.

Книга пророка Іони входить до складу Біблії і містить пророцтва про долі ізраїльського народу, страждання Спасителя, запустіння Єрусалиму. Ісус Христос у бесіді з книжниками і фарисеями, що вимагали від Нього знамення, сказав, що їм не дасться іншого знамення, окрім знамення Іони пророка (Мф. 12, 40), тобто триденної смерті і Воскресіння Господа.

 

14 вересня 2014 р.Б. Неділя 14-та після П’ятидесятниці. Початок індикту – церковне новоліття.

 

 

Прп. Симеона Стовпника (459) i матерi його Марфи (бл. 428). Мч. Аїфала, диякона (380). Мцц. 40 дiв, посниць, i мч. Амуна, диякона, вчителя їхнього (ІV). Мц. Калiсти та братiв її, мчч. Євода та Єрмогена (309). Прав. Ісуса Навина (ХVІ ст. до Р. Хр.).

Собор Пресвятої Богородицi в Мiасинськiй обителi (в пам’ять знайдення Її iкони, 864). Чернiгiвсько-Гефсиманської (1869), Олександрiйської та званої «Всеблаженна», в Казанi, iкон Божої Матерi.

 

 

Преподобний Симеон Стовпник походив з Кілікії. Батьки були християнами, мати – візантійська християнська свята з Антіохії – Преподобна Марта. З 13 років Симеон пас овець, і робив це з великим бажанням. Любив відвідувати храм Божий, уважно слухав богослужіння і Євангелію. Запали в душу заповіді Блаженств. Один старець-богослов пояснив йому одного разу зміст цих заповідей. Тоді Симеон, не заходячи додому, направився в монастир. Було йому в цей час 18 років. Після довгих і слізних прохань Симеона ігумен прийняв його в монастир. Аскетичні подвиги Симеона стривожили ігумена і він порадив молодому ченцю послабити вимоги до себе самого, або покинути монастир.

Симеон пішов з монастиря і поселився на дні висохлого колодязя. Але скоро ігумену в сонному видінні явився Ангел, який звелів повернути Симеона в монастир. Та Симеон недовго перебував в монастирі. Подався в кам'яну печеру неподалік від села, де і прожив три роки, укріпившись в суворому чернечому житті. На період святої Чотиридесятниці він повністю відмовився навіть від води і хліба, до того ж двадцять днів молився стоячи.

Тим часом в народі розійшлася звістка про його подвижницьке життя. До нього почали приходити люди, які шукали духовної підтримки, молитви і благословення. Як пише Феодорит, єпископ Кирський: "здавалося, що це море, до якого течуть з усіх сторін ріки; до Симеона приходили не тільки ті, що жили близько, а також ізмаїльтяни, перси, вірмени, іспанці, британці та інші чужоземні народи, не говорячи вже про Італію. В Римі слава про св. Симеона так розповсюдилась, що майстри на дверях своїх майстерень вішали образки св. Симеона і глибоко вірили, що за його молитвами Господь благословить їх життя і працю.

Остерігаючись мирської слави, і дотримуючись самотності, Симеон побудував стовп висотою 4 метри, а згодом підвищував його, де влаштував собі маленьку келію для молитви.

Але найбільше дивувало людей те, що в спеку і холод, вдень і вночі він стояв на молитві. Це переконало і просвітило тисячі людей, що перебували в гріхах і блуді. І Бог дав йому таку силу творити чудеса, що погани тисячами приходили до нього слухати про Христову віру і приймали її.

Описати все, що робив Симеон для спасіння людей однаково, що виміряти глибину океану. Стовп, на якому жив св. Симеон був обнесений залізною огорожею і жінкам було суворо заборонено за неї заходити. Одного разу сталося так, що прийшла старенька жінка і забажала побачити Симеона. Це була його рідна мати свята Марфа, яка 27 років не бачила сина, і якого нарешті знайшла. Коли сказали Симеону, що то мати хоче його бачити, він передав прохання, щоб трохи перепочила, і, коли вона сіла відпочити, Бог покликав її до себе. Неживу принесли її до стовпа. Св. Симеон глянув на мертве тіло, попрощався, поцілувавши його, і мертве тіло матері освітилось блаженною усмішкою.

Св. Симеону приходилося подолати багато спокус від злого духа, який заздрив спасенному, але глибока довіра, молитва, піст, допомагали перемогти ворога.

Прп. Симеон прожив 80 років, з яких 37 років простояв на стовпі. Завдяки йому безліч людей увірували в Христа і прийняли хрещення. Слава про св. Симеона і його святість докотилася і до імператорського палацу. Антиохійський Патріарх Домнім (441–448) провідав Преподобного, відправив при ньому Божественну Літургію, причастив святого подвижника. Багато подвижників, які перебували в пустелі, дізнавшись про подвиги Симеона, вирішили перевірити, чи угодні його подвиги Богу. Вони відправили до нього своїх посланців, які повинні були від імені пустельників заявити Симеону, зійти зі стовпа. А коли св. Симеон виявить свою непокірність, їм було наказано насильно зняти його. Якщо ж св. подвижник проявить смирення і послухається всієї братії, то йому дозволять далі продовжувати свій подвиг. Св. Симеон виявив повний послух і глибоке християнське смирення.

Про кончину св. Симеона першим дізнався його учень Антоній. Стривожений тим, що його наставник вже третій день не показується народові, піднявся по драбині на стовп і знайшов його мертвим. Тіло було в стані молитви. Святий подвижник помер в 459 році, проживши 103 роки.

Його похоронили недалеко від стовпа, на якому він подвизався, а згодом на місті, де стояв стовп, побудували монастир.

Бог прославив св. Симеона благодатними чудесами. Четвертого дня після смерті тіло св. Симеона поклали в гріб і перевезли до Антиохії. В місцевості, що звалася Мерос, підступив до гробу біснуватий чоловік, що довгий час тинявся дорогами. Підійшовши до гробу, він промовив: «Св. Симеоне, помилуй мене». Враз злий дух вийшов з нього.

 

Преподобний отче Симеоне, моли Бога за нас.

 

7 вересня 2014 р.Б. Неділя 13-та після П’ятидесятниці.

 

Перенесення мощей ап. Варфоломія (VІ). Ап. вiд 70-ох Тита, єп. Критського (І). Свтт. Варсиса i Євлогiя, єпископiв Едеських, i Протогена, єп. Карiйського, сповiдника (ІV). Свт. Мини, патр. Константинопольського (536 – 552).

 

Святий апостол Варфоломей був учнем Ісуса Христа з числа 12-ти апостолів. Через проповідування Слова Божого був схоплений невірними язичниками та розіп’ятий на хресті вниз головою, а після цього ще з живого було здерто з нього шкіру та голову йому відрубано мечем у місті Альбані (сьогодні Баку).

По смерті святого апостола, вірні взяли чесне тіло його та поклали в тому ж місті в олов’яному ковчезі; і почали відбуватися чуда від мощей апостола, бо хворі зцілялися від них та багато хто з невірних увірували в Христа.

Слуги ж диявола, жерці нечестиві та жорстокі, почувши про ті дива й навіть бачачи їх очима своїми, не тільки не пізнавали сили Божої, але запеклими в серцях своїх стали та зненавиділи чесні мощі апостола. Дійшовши до крайнього ступеня ворожнечі та люті, оці слуги диявола взяли згаданий олов’яний ковчег з мощами та кинули його в море, маючи намір потопити його. Крім того кинули в море і ще чотири ковчега з мощами інших святих мучеників: Папіяна, Лукіяна, Григорія і Акакія. Але замість того, щоб потонути в безодні морській, оці ковчеги плавали на зразок човнів по поверхні моря, носячи в собі безцінні скарби. Ковчег апостола Варфоломея, хоча і був олов’яним, але не потонув у воді, а навпаки, виявився надзвичайно легким і носився по морю посеред інших ковчегів мученицьких, як корабель, керований Богом Всесильним.

Плаваючи чудесним чином по морю, згадані ковчеги припливли до Босфору фракійського в Пропонтиди, потім пропливли через Геллеспонтску протоку, перепливли через моря Егейське й Іонійське та досягли Сицилії, залишивши Сіракузи по ліву сторону, попрямували на захід і припливли до острова Ліпарі. Тут ковчег апостола пристав до берега, а ковчеги ж інших святих мучеників, провівши апостола до Ліпарі, залишили його тут і розділилися, попрямувавши кожен, по Божественному провидінню, в свій бік. Папіянів ковчег поплив у Сицилію, Лукіянів - у Мессіні, Григоріїв – у Калабрію, Акакіїв - у місто Аскалус. Про все це було одкровення від Бога єпископові острова Ліпарі Агафонові. Цей єпископ прийшов з кліром і народом на берег морський і знайшли тут ковчег з мощами апостола Варфоломея. Всі дивувалися тому, яким чином олов’яний ковчег з мощами святого апостола, не тільки не потонув у воді, але переплив настільки далекий шлях. І прославляли всі велич Божу. Потім, взявши святий ковчег з мощами апостола, понесли його зі співом псалмів урочисто в церкву. Там від святих мощей апостола витікало миро, яке лікувало різні хвороби.

Ці мощі апостола Христового перебували на тому острові довгий час, навіть до часів царювання Феофіла іконоборця. При царюванні ж Феофіла, за допуском Божим через гріхи людські, агаряни взяли в полон острів Ліпарі. Правитель міста Беневенто, князь Сікард, давно вже чув про чудеса апостола Христового та запалав вірою до святого, тому, покликавши з міста Амалфі моряків і обіцяючи винагородити їх, він умовив їх відплисти на кораблі на острів Ліпарі і звідти привезти до нього мощі святого апостола Варфоломея. Ці мужі і принесли йому мощі. І лише тільки князь Сікард почув, що наближаються до нього мощі святого, вийшов з єпископом і багатьма людьми на кораблях в море щоб зустріти їх. Мощі внесли з почестями в місто Беневент близько 839 року і поклали у великій церкві, урочисто відсвяткувавши цю подію. З того часу було встановлено свято на честь перенесення чесних мощей святого апостола Варфоломея.

 

31 серпня 2014 р.Б. Неділя 12-та після П’ятидесятниці.

 

Мчч. Флора i Лавра (ІІІ). Мчч. Єрма, Серапіона i Полiєна (ІІ). Сщмч.

Емiлiана, єпископа, i з ним Іларiона, Діонісiя i Єрмипа (бл. 300). Свтт. Іоана (674) та Георгiя (683), патр. Константинопольських. Прп. Макарiя, iгумена Пелiкитського (бл. 830). Прп. Іоана Рильського (946).

 

 

Святі мученики Флор і Лавр були рідними братами та вірними християнами. Вони жили в II столітті у Візантії, потім переселилися до Іллірії (нині Югославія).

По ремеслу брати були каменярами (їх вчителями у цьому мистецтві були християни Прокл і Максим, від яких брати навчилися й віри та святого життя).

Правитель Іллірії Лікаон послав братів у сусідню область для будівництва язичницького храму. Святі трудилися на будівництві, роздаючи зароблені гроші жебракам, самі ж дотримувалися суворого посту й безперестанно молилися Богові. Одного разу син місцевого язичницького жерця Мамертіна необережно підійшов до будівництва і уламок каменя потрапив йому в око, сильно пошкодивши його.

Святі Флор і Лавр обнадіяли розгніваного батька, що син його отримає зцілення. Вони взяли юнака до себе і розказали йому про Христа. Юнак увірував і почав сповідувати Ісуса Христа істинним Богом, а брати помолилися над ним, і око зцілилося.

Під враженням такого Господнього чуда батько юнака також увірував у Христа.

Коли будівництво храму була закінчено, брати зібрали християн, що допомагали при будівництві, розтрощили ідолів і поставили в східній частині храму святий хрест. Всю ніч вони провели в молитві.

Дізнавшись про це, начальник області засудив до спалення колишнього жерця Мамертіна з його сином і 300 християн. Святих братів Флора і Лавра відправили до правителя Лікаона, де їх було засуджено за сповідування християнства та кинуто в порожній колодязь і засипано землею.

Через багато років святі мощі мучеників Флора і Лавра були знайдені нетлінними і перенесені до Константинополя.

 

Святі мученики Флоре і Лавре, моліть Бога за нас.

 

24 серпня 2014 р.Б. Неділя 11-та після П’ятидесятниці.

 

 

Мч. архідиякона Євпла (304). Прмчч. Феодора i Василiя Печерських, у Ближнiх печерах (1098). Прп. Федора, кн. Острозького, Печерського, у Дальнiх печерах (бл. 1438). Мц. Сусанни, дiви, i з нею Гая, єп. Римського, Гавинiя, пресвiтера, Клавдiя, Максима, Препедигни, Олександра i Куфiя (295 – 296).

 

 

Преподобномученики Феодор і Василь Печерські трудилися в ХI ст. в Ближніх печерах Києва.

Святий Феодор роздал своє багатство жебракам, віддалився в монастир і оселився у варзьській печері, сусідній з печерами преподобного Феодосія. Багато років пробув він тут в строгій стриманості. Коли ворог посіяв в ньому скорботу про розданий маєток, святий Василь утішав його: `Прошу тебе, брат Феодор, не втрачай винагороди; якщо хочеш маєток, візьми все, що є у мене`. Преподобний Феодор розкаявся і сердечно полюбив преподобного Василія, разом з яким жив в келії.

Одного дня преподобний Василь протягом трьох місяців ніс слухняність поза монастирем. Біс, прийнявши його подобу, з'явився преподобному Феодору і вказав скарби, колись приховані в печері розбійниками. Чернець хотів вже вийти з монастиря, щоб купити маєток і жити у світі. Але коли повернувся преподобний Василь, бісівська омана розкрилася. З тих пір преподобний Феодор став уважніший до себе. Щоб в неробстві не захоплюватися помислами, він поставив у себе жорно і ночами перемелював зерно. Так довгими і старанними подвигами він звільнився від пристрасті сріблолюбства. До князя Мстислава Святополковича дійшов слух, що чернець Феодор знайшов багато скарбів в печері. Він викликав до себе преподобного і велів вказати місце, де заховані цінності. Святий Феодор відповів князеві, що і справді він бачив в печері багато золота і судин, але від спокуси він разом з ченцем Василем зарив їх, а Бог відняв у нього пам'ять, де воно приховане. Не повіривши святому, князь наказав замучити його до смерті. Святого Феодора побили так, що вся волосяниця його була змочена в крові, потім його повісили донизу головою, розклавши під ним вогнище.

У п'яному стані князь повелів катувати і святого Василія, а потім сам вбив його стрілою. Вмираючи, преподобномученик Василь кинув стрілу до ніг князя Мстислава і передбачив, що скоро він сам буде смертельно уражений нею. Пророкування виконалося: 15 липня 1099 року на стіні Володимирської фортеці князь Мстислав під час міжусобної війни з Давидом Ігоровичем був несподівано, крізь отвір дошки, уражений стрілою в груди. Взнавши свою стрілу, князь сказав: `Вмираю за преподобномучеников Василя і Феодора`і в наступну ніч помер.

 

Святі преподобномученики Федоре і Василіє і всі святі, моліть Бога за нас.

 

Яндекс.Метрика