narrow default width wide

Breadcrumbs

Таїнство Єлеосвячення (Соборування)


 

 

Таїнство зцілення душі й тіла такими словами можна передати сутність цього таїнства, назва якого пішла від практики його звершення декількома священиками “собором”.

Призначення таїнства Соборування цілковите зцілення людини. У молитвах, що читаються при звершенні таїнства, неодноразово звертаються до Бога прохання про прощення гріхів страждучого та про його одужання. Саме тілесне зцілення у молитвах таїнства ставиться у залежність від зцілення душевного, для якого необхідне покаяння, тобто прощення гріхів, поєднане з твердою обіцянкою виправити своє життя відповідно до заповідей Божих.

Для звершення таїнства використовується єлей (олія, за можливістю оливкова). Єлей один з найдавніших релігійних символів. З сивої давнини це був не тільки їстивний продукт, але й лікувальний засіб, і рідина для світильників, і косметичний засіб. Достаток олії сприймався як ознака благословіння Божого. Єлеєм натирали тіло, змащували волосся. Єлеєм помазували на служіння священиків та царів.

Ще святі апостоли помазували єлеєм хворих, молячись про їхнє зцілення. Про це пише апостол Яків: Хворий якщо хто з вас, нехай покличе пресвітерів Церкви, і нехай помоляться над ним, помазав єлеєм в ім’я Господнє. І молитва віри зцілить недужого, і підніме його Господь; і якщо він зробив гріхи, простяться йому (Якова 14:15). З цього тексту видно, що вже в апостольські часи була практика помазування хворих єлеєм, проте важливо зазначити, що зцілююча сила приписується не самій олії, а “молитві віри”. Наслідком цієї священодії, за словами апостола, є зцілення тіла й прощення гріхів.

Традиційно відправляють це таїнство декілька священиків, не обов’язково сім. Проте у виключних обставинах може відправити і один священик.

Чи прощаються при Соборуванні гріхи? Поза сумнівом, так, якщо людина внутрішньо кається в них, – адже саме з прохання про прощення гріхів починаються молитви про зцілення. Проте важливо пам’ятати, що для каяття у таких серйозних гріхах, які несумісні з перебуванням у Церкві (таких як вбивство, в т.ч. аборти, блуд та перелюб, в т.ч. життя у так званому “цивільному шлюбі” без реєстрації, та відпадіння від віри у різних формах, в т.ч. звернення до інших релігійних практик, до гадалок та “цілителів”, викликання духів, різні форми магії та окультизму, та інші тяжкі гріхи по відношенню до ближніх) необхідне таїнство Покаяння, тобто сповідь. Сповідь та покаяння для людини, що вчинила тяжкі (“смертні”) гріхи, є власне таїнством повернення, знову приєднанням до Церкви. І зовсім невірним є уявлення про те, що нібито у Соборуванні прощаються виключно забуті гріхи. У молитвах таїнства ніде не йдеться спеціально про “забуті” гріхи, зажди мова йде про повне та цілковите прощення та зцілення.

Соборування не гарантує зцілення. Все залежить виключно від волі Божої, і ми не спроможні змусити Його зробити так, як вважаємо за потрібне. Згадуючи про те, як під час Свого земного життя Ісус Христос спочатку прощав гріхи людям, яким потім дарував зцілення, “справжнє зцілення людини полягає не в відновленні на якийсь термін! – її фізичного здоров’я, а у зміненні, справжньому перетворенні її сприйняття хвороби, страждань і власне смерті… Ціль таїнства у зміні самого розуміння, самого прийняття страждань і хвороби, у прийнятті їх як дару страждань Христових, які Він перетворив на перемогу”.

Над ким відправляється таїнство? З апостольського послання бачимо, що йдеться про таких хворих, які самі не можуть прийти до священика. Однак вже з давнини (з IV ст.) відома практика відправи Соборування не вдома у хворого, а у церкві. Пізніше на Заході Соборування стали розуміти як “останнє помазання”, відправляючи його виключно над тими, хто помирає. Для такого розуміння нема підстав, бо ціллю Соборування є зцілення людини, а не передсмертне напуття.

Досі серед православних богословів немає однозначної думки про те, чи можна відправляти Соборування над здоровими людьми. Практика звершення масових соборувань у Великий піст, а подекуди і у інші пости, розповсюдилась в Українській Церкві тільки останні десятиріччя. Проте вже з Х століття відомі згадки про те, що помазування звершувалося не тільки над власне хворою людиною, життю якої загрожувала серйозна небезпека, але й усіх, хто перебував у її домі. У одному з грецьких рукописів ХІ століття йдеться про те, що разом із хворим помазання можуть прийняти не тільки його домочадці: єлеєм помазують навіть дім, кімнати, двері, стіни, тому що хвороба людини впливає на усіх і усе довкола.

Загальне Соборування відоме і у Грецькій Церкві, звідки воно прийшло на Русь. У XVII столітті цей чин відправлявся у Великий Четвер та Велику Суботу. При цьому і у Греції, і на Русі при загальному Соборуванні людей помазували не сім разів, як коли відправляють таїнство над хворим, а тільки один раз – наприкінці чину.

Останнім часом розповсюдилась практика частого соборування людей, які не мають очевидних хвороб. Робиться це на тій підставі, що усі ми “хворі гріхом”. Це дійсно так, але грішні люди мають перш за все прагнути покаяння та виправлення життя, а не соборування. Потрібна серйозна внутрішня робота.

У храмі святого Володимира Великого таїнство відбудеться в середу 3 квітня 2019 року Божого, початок о 14 годині.

 

31 березня 2019 року Божого. Хрестопоклонна неділя.

 

 

Хресту Твоєму поклоняємось Владико і святе Воскресіння Твоє славимо!

 

Третя недiля Великого посту називається Хрестопоклонною - вiд поклонiння Хресту i розiп'ятому на ньому Господу слави. В цей день Церква поклала читати Євангелiє про несення кожним iз нас власного хреста, тобто страждань i скорбот, якi трапляються на нашому життєвому шляху i пов'язанi з вiрою Христовою.

"Хто хоче йти за Мною, нехай зречеться себе, i вiзьме хрест свiй, i за Мною йде", - сказав Господь. "Бо хто хоче душу свою спасти, той погубить її; а хто погубить душу свою заради Мене i Євангелiя, той спасе її. Бо яка користь людинi, коли вона придбає ввесь свiт, а душу свою занапастить? Або що дасть людина взамiн за душу свою? Бо якщо хтось посоромиться Мене i Моїх слiв у родi цьому перелюбному i грiшному, того посоромиться i Син Людський, коли прийде у славi Отця свого з ангелами святими" (Мк. 8, 34-38).

Господь Iсус Христос пропонує нам зректися себе. Це значить, що нам треба зректися своєї злої волi, а також сатани, що дiє в нас, i усiх дiл його, i усього служiння його, i усiєї гординi його, - i взяти хрест свiй. Не треба брати чужого хреста, який може бути нам не пiд силу.

Нести хрест свiй - значить не ремствуючи терпiти труднощi, скорботи i випробування, що зустрiчаються на нашому життєвому шляху i якi посилає нам Господь заради нашого спасiння.

Iсус Христос нiс Свiй хрест вiд вифлеємських ясел до Голгофи. Несучи Свiй хрест, Господь не запитував Небесного Отця, чому Вiн повинен страждати, зазнавати зневаги, бути розiп'ятим, не маючи жодного грiха. А ми часто запитуємо Бога: "Господи! За що я так страждаю, i страждаю несправедливо?!".

Грiх i всяке зло перемагаються терпiнням i стражданням. Ми маємо велику пристрасть до життя плотського; ми зжилися з грiхами, звикли до них i боїмося оголосити їм рiшучу вiйну, порвати з ними усякий союз; ми приймаємо щодо них напiвмiри, нiби бережемо себе з ними, i тому завжди залишаємося з нашими грiхами; вони все бiльше i бiльше вкорiнюються у нас, боротьба з ними стає все тяжчою; ми часто втрачаємо себе для Бога i робимося щоденним здобутком диявола. Слова Господа: "Хто хоче душу свою спасти, той погубить її", справджуються щодо нас кожного дня.

Ми щоденно продаємо себе нашому ворогу - дияволу - через рiзного роду грiхи; ми щоденно помираємо духовно. Було б добре, якби ми щоденно i вставали, оживали для Бога через покаяння. Пророк Iсая говорить: "Грiхи нашi розлучають нас тимчасово з Богом" (Iс. 59, 2). Вони можуть розлучити нас i навiки, якщо ми не покаємося в них.

Подивiться на приклади багатьох грiшникiв, що стали святими, як вони рiшуче вступили в боротьбу з грiхом, зi своїми пристрастями, з дияволом. Вони полюбили Бога i Божу правду, зреклися догоджання плотi заради Христа i через те зберегли свої душi для життя вiчного.

Ми не ведемо рiшучої боротьби з гріхом тому, що дуже любимо тимчасове життя на землi, боїмося обмежити свою плоть, дуже любимо свiтське життя i земнi блага й всiлякi насолоди, забуваємо про неминучiсть смертi i перехiд у нове загробне життя. Ми розраховуємо на довгi роки життя у добробутi. Ми забуваємо про Божественне походження нашої душi, яка має призначення до вiчного блаженства; про те, що душа дорожча за цiлий свiт з усiма його скарбами, якi, безумовно, загинуть.

Якщо ми хочемо йти слiдом за Христом i ввiйти в Його славу, тодi нам треба безумовно виконувати Його заповiдi, смирятися, молитися, любити Його, страждати i терпiти. "Терпiнням вашим спасайте душi вашi", - говорить Господь (Лк. 21, 19).

Несiння хреста свого, терпеливе i смиренне, наблизить нас до Господа. Як Вiн через страждання перемiг нашi грiхи, воскрес iз мертвих i увiйшов у славу Бога Отця, так i ми через терпiння скорбот, що зустрiчаються на нашому життєвому шляху, прагнімо правди і добра щоб досягнути Царства Небесного, бо така велика до нас грiшних любов Божа!

 

Свята Православна Церква правдиво та сміливо стверджує вічні разючі істини: «Хрест – хранитель всього всесвіту, Хрест – окрасо Церкви, Хрест – царів держава, Хрест – вірних утвердження і демонів поразка», «Хрест – зброя непереможна»!

 

24 березня 2019 року Божого. Неділя свт. Григорія Палами, архієп. Фессалонітського, Великий піст.

 

 

У  другу неділю Великого Посту Свята Церква вшановує пам'ять православного святителя Григорія Палами (1296-1359 рр. від Р.Х.), архиєпископа Фессалонікійського, великого отця та учителя Церкви Христової.

Святитель походив із аристократичного роду будучи сином сенатора Константина Палами при імператорі Андроніку ІІ Палеологу. Після ранньої смерті сенатора Константина, який на смертному одрі прийняв чернечий постриг, імператор Андронік ІІ взяв під свою опіку Григорія Паламу, що сприяло здобуттю майбутнім архиєпископом хорошої освіти та глибоких знань філософії, логіки та риторики, маючи за вчителя видатного богослова - ректора університету Теодора Метохіта. Вже у 17-літньому віці майбутній святитель дивував придворних мудреців своєю мудрістю та знаннями.

Згідно спогадів Филотея Коккиноса, Патріарха Константинопольського, який захищав та підтримував вчення святителя та став ініціатором прославлення його у лику святих, ще у часі навчання Григорій Палама багато спілкувався із афонськими ченцями, які приїзджали до Константинополя, і, за їх порадами та настановами, поступово відмовлявся від аристократичного способу життя, натомість ревно віддаючись посту, стриманості та молитві.

У 20-річному віці Григорій Палама приймає остаточне рішення щодо чернечого постригу та відбуття на Афон. Окрім того, щоб вирішити всі труднощі з великою спадщиною свого батька він, як спадкоємець всього майна, спонукає членів своєї сім’ї, а також «розумних рабів своїх» відріктися від світу цього, в результаті чого його мати Калі (в монашестві Каллоні), сестри Єпихаріда та Теодотія, а також деякі раби приймають чернечий постриг у константинопольських монастирях.

На Афоні Григорій Палама подвизався в келії недалеко від Ватопеду під керівництвом преподобного Никодима, від якого прийняв чернечий постриг. В 1325 році разом з іншими ченцями покидає Афон через турецькі навали. Прийнявши у Фессалоніках священничий сан переселяється в околиці міста Верія, де за переданням проповідував апостол Павло, і засновує там чернечу общину. У 1332 році ієромонах Григорій Палама розпочинає писати богословські та поучительні твори, першим серед яких були «Житіє прп. Петра Афонського» та полемічний твір «Про введення у Храм Пресвятої Владичиці нашої Богородиці та Приснодіви Марії» проти тих, хто заперечував історичність цієї важливої події.

З того часу у житті святителя розпочинаються важкі та напружені часи, оскільки з багатьма його богословськими творами та вченнями не погоджувалась значна частина богословів та духовенства. У 1341-1342 р.р. розпочинається гоніння на Григорія Паламу, неправдиві його засудження та ув’язнення і навіть відлучення від Церкви. Однак на соборі, що відбувся 2 лютого 1347 року Григорія Паламу було повністю виправдано, а його противників натомість засуджено. Незадовго після виправдання Григорія Паламу було обрано на архиєпископа Фессалонікійського.

Незважаючи на це, противники святителя продовжували виступати проти нього, що спонукало скликанню двох соборів у 1351 році, які остаточно засудили його головного противника Нікіфора Григору, а архиєпископа Григорія Паламу проголосили «захисником благочестя». Черговий раз Православ'я восторжествувало.

14 листопада 1359 року (за іншими даними 1357 року) святитель Григорій Палама з останніми словами «До висот! До висот!...» відійшов до Господа.

Фактично відразу після смерті його було прославлено як місцевошануємого святого у Фессалоніках, де в кафедральному соборі Святої Софії було поховано тіло архиєпископа Григорія Палами, а вже 1368 року соборним рішенням Синоду Константинопольської Церкви він був офіційно вписаний у календар Святої Софії в лику святителя стараннями патріарха Філотея Коккіноса, який також уклав його похвальне житіє та службу святителю.

Православна Церква встановила пам’ять святителя Григорія Палами в день смерті 14 листопада та у другу неділю Великого Посту, наступну після Торжества Православ'я, як символ продовження останнього, бо перемога вчення святителя Григорія Палами над супротивниками та доведення його правильності подібна була до перемоги над іконоборцями.

 

Тропар святителю Григорію Паламі, глас 8:


Православию наставниче, святителем украшение, Богословцем поборниче непобедимый, Григорие чудотворче, Солуню великая похвало, проповедниче благодати, моли Христа Бога спастися душам нашим.


Кондак святителю Григорію Паламі, глас 8:


Премудрости священный и Божественный орган, Богословия светлую согласно трубу, воспеваем тя, Григорие Богоглагольниче, но, яко ум, Уму Первому предстояй, к Нему ум наш, отче, настави, да зовем: радуйся, проповедниче благодати.

 

Святий угодниче Божий Григорію, моли Бога за нас.

17 березня 2019 року Божого. Неділя. Торжество Православ’я.

 

 

У неділю першої седмиці Великого посту у церквах звершується особливий чин – чин Торжества Православ’я. Мовою оригіналу свято має назву «Κυριάκε τής Ορθοδοξιας», що у дослівному перекладі означає «владування правомислія». Воно було встановлене в IX ст., в пам`ять остаточної перемоги над ворогами православ`я – іконоборцями.

Вчення про шанування ікон, засноване на св. писанні і затверджене звичаєм перших християн, до VIII ст. залишалося недоторканним. Але єресь іконоборства, що з`явилася у Візантії, поширилася по багатьох країнах. Церква Божа піддалася гонінню, більшому ніж від язичників. Більше 100 років лилися сльози і невинна кров істинно православних, які боролися за право зображувати на іконах Господа Нашого Ісуса Христа, Божу Матір і святих, а також молитися перед іконами. Цих православних запроторювали у в`язниці, піддавали мукам і навіть багатьох страчували. Ікони та мощі святих спалювалися.

Після VII Вселенського Собору (787 р.), на якому було підтверджено необхідність шанування ікон, настало послаблення гонінь, але тільки в середині IX ст. відбулася остаточна перемога над цією єрессю, було звільнено з темниць ув`язнених іконошанувальників і повернуто на колишні посади, а іконоборцям було запропоновано або відректися від цієї омани, або припинити церковне служіння. Христолюбива цариця Феодора оголосила: «Хто не вшановує зображення Господа нашого, Його Пресвятої Матері і всіх святих, нехай буде проклятий!»

Мефодій, вибраний Патріархом Константинопольським, встановив тоді ж особливе святкове богослужіння. У першу неділю Великого посту 19 лютого 843 р. відбулося урочисте богослужіння в Софійському соборі у Константинополі де й вперше православні християни відслужили особливий чин, який назвали Торжеством Православ`я.

У XII і XIV ст. ця служба була значно доповнена за рахунок включення інших текстів, що зображають головні догмати християнства. Служиться чин Торжества Православ’я в кінці літургії. Священнослужителі виходять на середину храму і чинять молебний спів перед іконами Спасителя і Божої Матері, молячись Господу про утвердження у вірі православних християн і про навернення на шлях істини усіх, хто відступився від Церкви. Потім диякон голосно читає символ віри і виголошує «вічну пам’ять» усім спочилим оборонцям віри православної і «многії літа» - живим. Ця служба являє собою торжество Церкви над усіма єресями і розколами, які коли-небудь виникали. У ній стверджується не тільки православне вчення про іконошанування, а й усі догмати і постанови семи Вселенських Соборів.

Ми вчимося говорить «ні» і в сучасному житті. І місія Церкви в цьому вимірі сьогодні як ніколи важлива. Сучасне суспільство застерігає від категоричности. Воно всіляко схиляє нас до компромісів, до "політкоректности", перестерігає перед тим, щоб нам рішуче і однозначно говорити «ні» спокусам, які приходять. Нас привчають до думки: якщо ти сам не крав, а тільки дивився, щоб не впіймали того, хто вкрав, то ти вже ніби й не злочинець. Якщо ти не голосував «за», а тільки стримувався, то ти ніби й не підтримував тих, хто виступає з декларуванням злочинних ідей. Якщо ти сам не брав участи в якихось неправедних зібраннях, але допомагав скликати і охороняв їх, то ніби й не був причетний до того, хто, влаштовуючи їх, чинив злочин.

Церква рішуче й однозначно вчить нас захищати правду і ніколи не потурати неправді. Вони вимагає не тільки не бути учасником неправдивого зібрання, але й жодним чином не сприяти його проведенню. Перший псалом починається словами: «Блажен муж, що не ходить на раду безбожних» (Пс. 1:1). І перша заповідь, яку дає Господь Мойсеєві на Синайській горі, нагадує: «Я є Господь Бог твій… хай не буде тобі інших богів передо Мною!» (Вихід 20:2-3).

День торжества православ’я вчить нас не приймати інших "богів", не приймати морального релятивізму, тобто пристосовництва, зміни своєї моралі залежно від зміни суспільної ситуації, від того, хто приходить до влади. Церква сьогоднішнім святом закликає нас завжди бути вірними Христові, вірними навчанню церковних соборів: бути православними. І нагадує, що православ’я – це не означення конфесійної належности. Православ’я, незалежно від тієї чи іншої еклезіальної традиції, означає належність до єдино правдивої християнської Церкви, до Церкви, яка спирається на вчення Нікейського, Константинопольського та інших соборів, на прийнятий ними Символ віри.

День торжества православ’я урочисто стверджує: є тільки одна істина, двох правд не може бути. І завдання кожного з нас – повсякчас у своєму житті, у своїй суспільній діяльності боронити цю істину, бути з нею на боці правди, і ніяким чином не сприяти її ворогам. Саме тому цей день і є святом християнської мужності, святом твердості у вірі.

Прославимо ж Господа і всіх Його святих у їх святих іконах.


“Пречистому Твоєму образу покланяємося, Благий, просячи прощення гріхів наших… радістю наповнив єси все, Спасе наш, прийшовши спасти світ”.

Початок Великого Посту

 

 

11 березня розпочався Великий піст.

 

Великий піст готовить християн до гідної зустрічі свята Воскресіння Христового (Пасхи). Він починається за сім тижнів до Пасхи і складається з чотиридесятниці – сорока днів – і Страсної седмиці – тижня перед самою Пасхою.

Чотиридесятниця встановлена на честь сорокаденного посту Спасителя, а Страсна седмиця – на згадку останніх днів земного життя, страждань, смерті і погребання Христа. Загальна тривалість Великого посту разом зі Страсною седмицею - 48 днів. Піст, або говіння, - це відмова не тільки від певної їжі, але й від усіх шкідливих звичок і веселощів. Це – час каяття, роздумів і молитви. На протязі всього Великого посту християнська церква закликає віруючих утримуватися від вживання м’яса, молока, яєць і риби, в тому числі в складі різних страв. Риба дозволяється лише на свята Благовіщення і Входу Господнього в Єрусалим.

 

Великопісний чин - життя і побут

 

Ми відвідуємо церковні служби, постимося і молимося у визначений час, але всім цим ми ще не вичерпуємо пісний подвиг. Для того, щоб усе це було діючим і плідним, потрібна ще підтримка всім нашим життям. Іншими словами, потрібен відомий «спосіб життя», що не був би протилежністю постові, не роздвоював би наше існування.

За старих часів у православних країнах саме суспільство створювало великопісну атмосферу життя сукупністю звичаїв і навичок як особистих, так і колективних, що створювала те, що так добре виражається словом «побут». Протягом Великого Посту все суспільство підпорядковувалося відомому ритмові життя, правилам, що постійно нагадували окремим членам цього суспільства про Великий Піст. Постійно нагадував про це особливий великопісний дзвін церковних дзвонів; театри були закриті, припинялися великосвітські прийоми. Самі по собі ці зовнішні правила, звичайно, не могли збудувати в людині покаяння і направити її на більш активне релігійне життя. Але створювалася відома великопісна атмосфера, що полегшувала особисте, індивідуальне зусилля. Ми слабкі, нам необхідні зовнішні нагадування, символи, знаки. Звичайно, завжди є небезпека, що зовнішні символи самі по собі будуть прийняті за досконале і достатнє дотримання посту і, замість того, щоб нагадувати про Великий Піст, заслонять його справжній зміст і значення. Ми вже згадували цю небезпеку, говорячи, що зовнішні звичаї і правила можуть підмінити особистий подвиг. Однак, при правильному підході, бачиш, що ці звичаї є ніби передатним ременем, що поєднує духовний подвиг із усім змістом життя.

Ми не живемо в православному суспільстві, і тому громадське життя в наші дні не може створити великопісної атмосфери. Світ, що оточує нас, світ, до якого ми належимо, не змінюється Великим Постом. Тому від нас потрібне нове зусилля, необхідно ще раз обміркувати релігійний зв'язок між зовнішнім і внутрішнім життям. Духовна трагедія секуляризму, зморщеності, світської нашої цивілізації полягає в тому, що вони вштовхують нас у справжню релігійну шизофренію: розподіл життя на дві частини – релігійну і світську, без будь-якого зв’язку між ними. Тому для заміни зовнішніх символів і нагадувань у наші дні потрібно особливе духовне зусилля. Схематично це зусилля можна розглядати, по-перше, стосовно нашого домашнього життя і, по-друге, стосовно життя нашого поза домівкою.

Згідно з православним світоглядом родина становить основу для християнського життя і щоденного застосування християнських принципів. Основи християнського світогляду закладаються в нас саме вдома, у побуті і дусі родинного життя. Старець Зосима в «Братах Карамазових» Достоєвського говорить: «… тому що немає дорогоцінніших спогадів для людини, ніж від першого дитинства». Цими спогадами врятована людина на все життя. Дуже важливо, що говорить він це, згадуючи, як мати водила його до Літургії Ранішосвячених Дарів, згадуючи красу цієї служби, виняткову красу великопісного співу «Нехай піднесеться молитва моя, наче кадило перед Тобою…». У наших церковних школах провадиться тепер чудова робота з релігійної освіти дітей; але вона дуже мало що може зробити без домашньої, сімейної основи цієї освіти. Що ж має і може бути зроблене Великим Постом в домашнім, родиннім житті? Виходячи з того, що неможливо сказати відразу про все, що трапляється в сім’ї, ми зупинимося на одному пункті. Безсумнівно, усі погодяться з тим, що родинний спосіб життя радикально змінився під впливом радіо та телебачення.

Наше життя переповнене інформацією про події у світі. Не потрібно нікуди виходити або виїжджати, щоб знати, що робиться у світі. Увесь світ постійно перебуває в межах нашого досягнення. І помалу елементарний досвіт внутрішнього життя, краса цього світу, просто зникає із сучасної культури. А якщо не телебачення, то музика: музика перестала бути тим, що слухаєш; вона перетворилася на якийсь музичний фон розмов, читання, знань і т. д. Ця постійна необхідність у музиці викриває не здатність сучасної людини насолоджуватися тишею, сприймати її не як щось негативне, як відсутність чогось, але сама як умова для всякої дійсної присутності. Якщо християнин колишніх часів жили здебільшого у світі тиші і мовчання, що давали їм можливість цілком зосередитися на внутрішнім житті, то сучасні християни повинні прикладати особливі зусилля, щоб одержати хоча б істотно потрібне мовчання і тишу, необхідні для зіткнення із вищою реальністю. Таким чином, проблема радіо і телебачення протягом Великого Посту – це не побічне питання, а в деякому сенсі питання духовного життя і смерті.

Треба розуміти, що неможливо розподіляти наше життя між великопісною світлою тугою і переживанням модного фільму або спектаклю. Ці два переживання несумісні, і одне з них остаточно знищує інше. Однак, дуже ймовірно, що останній модний фільм скоріше долає світлу тугу; зворотнє може відбутися тільки за умови прикладання особливих зусиль. Тому перший великопісний звичай, який можна запропонувати – це рішуче припинення слухання радіо і телебачення Великим Постом. У даному випадку ми не сміємо запропонувати досконалий піст, але хоча б аскетичний, котрий, як ми вже говорили, насамперед означає «дієту» і помірність. Наприклад, годі шукати дурного в тім, щоб продовжувати стежити за передачею інформації, або серйозної програми, що збагачує нас духовно й інтелектуально. Але що повинно бути припинено постом – це прихованість до телевізора, рослинне існування людини, прикутої до екрана, пасивно поглинаючої усе, що їй показують.

Тиша створена відсутністю світського шуму, що порушується тільки припустимою передачею новин, повинна бути заповнена позитивним змістом. Душа наша живиться молитвою, але розум теж має потребу в поживі; саме розум сучасної людини піддається безперестанному довбанню телевізора, радіо, газет, ілюстрованих журналів тощо. Ми пропонуємо прикласти розумове зусилля до чистого духовного. Ми нехтуємо стількома шедеврами, стількома чудовими плодами людської думки, уяви і творчості тільки тому, що набагато легше і простіше, повернувшись з роботи додому, втомившись фізично і розумово, включити телевізор або поринути в абсолютну порожнечу ілюстрованого журналу.

Було б добре заздалегідь намітити для себе програму на Великий Піст. Скласти заздалегідь список корисних книг, які треба було б прочитати. Немає необхідності, щоб усі ці книги були релігійного змісту. Не всі люди покликані бути богословами. Але в кращих літературних творах закладено стільки богословських думок, а усе, що збагачує наш розум, усякий плід дійсної творчості благословляється Церквою і, правильно сприймане, здобуває духовну цінність. Четверта і п’ята неділі Великого Посту присвячені пам’яті двох великих учителів християнського духовного життя: св. Іоана Ліствичника і прп. Марії Єгипетської. Треба розуміти, що в образі цих двох святих Церква явно вказує нам, що Постом вона очікує від нас збагачення нашого духовного і розумового внутрішнього світу. Читання і духовні міркування можуть допомогти нам знайти внутрішній світ і його радість. Сучасний секуляризований світ не дає нам скуштувати цієї радості, дійсного покликання людини, що виявляється у внутрішньому, а не в зовнішньому світі; але без цієї радості, без розуміння Великого Посту, як шляху до глибин нашої людської істоти, Великий Піст втрачає своє значення.

Крім того, яке значення міг би мати В великий Піст протягом довгих годин, проведених поза домівкою, під час наших роз’їздів, коли ми сидимо за своїм столом на роботі, зайняті виконанням професійних обов’язків, зустрічаємося з колегами або друзями? Отут не можна дати ніякого визначеного рецепта, але можна нанести деякі загальні висновки і міркування. По-перше, Великий Піст – найкращий час, щоб розглянути і зважити неймовірно поверхневий характер нашого ставлення до людей, до речей, до роботи. «Ставитися до усього з посмішкою», «не приймати занадто близько до серця» - ось поради, що стали насправді «заповідями», яким ми радісно підкоряємося, а означають вони: не зв’язуйте себе, не розпитуйте, не поглиблюйте своїх відносин з людьми і повної до них байдужості; думайте про усе з погляду матеріальної вигоди, прибутку, підвищення; іншими словами, будьте частиною того світу, що постійно вживає великі слова «мир», «відповідальність», «обережність» і т. д., а насправді додержуйтеся матеріалістичного принципу, згідно з яким людина оцінюється відповідно її заробіткові. Великий Піст – час пошуку сенсу: сенсу мого професійного життя з погляду покликання; змісту моїх відносин з іншими людьми; значення дружби; смислу моєї відповідальності в житті. Немає ані роботи, ані покликання, що хоча б потроху не могли бути перетворені, не з погляду більшої продуктивності або кращої організації, але з погляду людської цінності. Необхідно намагатися поглибити всі наші людські відносини, тому що ми – вільні люди, що стали (часто самі того не усвідомлюючи) рабами систем, що поступово знищують все людське у світі. І якщо наша віра має яке-небудь значення, вона повинна бути співвіднесена із життям з усіма його труднощами. Безліч людей вважає, що необхідні зміни відбуваються в залежності від революцій, зовнішніх змін в умовах життя. Але ми, християни, повинні довести, що насправді усе походить зсередини – від віри і життя по вірі. Церква, увійшовши в греко-римський світ, не закликала до революції, указуючи на рабство. Але рабство стало неможливим під впливом віри і нової оцінки людини і всього життя. Один святий – а тут «святий» означає людину, що серйозно ставиться до своєї віри – більше може зробити, щоб змінити світ до кращого, ніж тисяча надрукованих програм. Свята людина – єдиний дійсний революціонер у цьому світі.

Великий Піст – це час, коли потрібно особливо стежити за всім тим, що ми говоримо. Ми постійно потопаємо в словах, що втратили своє значення, а отже і свою силу. Християнство являє нам священне значення слова – цього воістину божественного дарунку. Наше слово має величезну силу, або позитивну, або негативну. Тому ми будемо суджені і за наші слова: «Кажу ж вам, що за всяке пусте слово, яке скажуть люди, вони дадуть відповідь у день судний: бо за словами своїми будеш виправданий і за словами своїми будеш осуджений» (Мф. 12.36-37). Якщо ми будемо обмірковувати і зважувати наші слова, ми знову усвідомимо їх глибокий і священний зміст і зрозуміємо, що іноді безвинний жарт, нерозважно сказаний, може призвести до тяжких результатів, може стати останньою краплею, що переповнить чашу розпачу людини і штовхне її на найгірше. Але слово може бути і свідченням. Випадкова розмова через стіл із своїм колегою може іноді краще передати йому вірний погляд на життя, на інших людей, на роботу, ніж формальна проповідь. Слово може заронити в душу можливість іншого підходу до життя, бажання пізнання. Ми дійсно не уявляємо собі, як ми постійно впливаємо один на одного словами, усім ладом своєї особистості. І зрештою люди навертаються до Бога не тому, що хтось зміг дати їм блискучі пояснення, але тому, що вони бачили в Ньому те світло, ту радість і глибину, ту серйозність і любов, що одні виявляють присутність і силу Божу у світі.

Таким чином, Великий піст, ми говорили на самому початку, - це час, коли людина неначе знову здобуває віру, але також і життя, у його божественнім значенні, у її священній глибині. Утримуючись від їжі, ми знову пізнаємо її смак і навчаємося одержувати її від Бога з радістю і подякою. Скорочуючи розваги, слухання музики, непотрібні розмови і поверхові міркування, ми знову розуміємо найбільшу цінність відносин з людиною, з людською роботою і з мистецтвом. І розуміємо ми все це, тому що ми просто знову зрозуміли Самого Бога, тому що ми повернулися до Нього й у Нім до всього того, що Він дав зі Своєї безмірної любові і милосердя. І ось чому у Великодню ніч ми співаємо:


«Нині все наповнилося світлом, небо і земля, і глибини підземнії. Хай же святкує все творіння Христове Воскресіння – в нім-бо ми стверджуємось. Не позбав нас цієї надії, Чоловіколюбче!».

 

Яндекс.Метрика