narrow default width wide

Breadcrumbs

24 червня 2018 р.Б. Пам'ять апостолів Варфоломія і Варнави (І).

 

 

 

Апостол Варфоломій походив з Кани Галілейської. Після сходження Святого Духа в день П'ятидесятниці, святому апостолу Варфоломію разом з апостолом Филипом випав жереб проповідувати Євангеліє в Сирії і Малій Азії. Несучи благу вістку, вони то розходилися по різних містах, то сходилися знову. В одному з міст вони зустрілися з апостолом Іоанном Богословом і разом відправилися у Фрігію. У місті Ієраполі святі своєю молитвою вбили величезну єхидну, якій язичники поклонялися як божеству. Тут святі Варфоломій і Филип по злобі язичницьких жерців були схоплені і після побоїв засуджені на розп'яття. Як тільки святі були розп'яті, почався страшний землетрус, земля поглинула правителя міста і жреців з безліччю язичників. Інші злякані, стали знімати апостолів з хрестів. Апостола Варфоломія зняли живим, а апостол Филип вже помер, і його з честю поховали.

Потім апостол Варфоломій відправився в Індію, де переклав з єврейської на місцеву мову Євангеліє від Матфея і навернув до Христа багатьох язичників. З євангельською вістю він відвідав Велику Вірменію (область між річкою Курою і верхів'ями річок Тигру і Євфрату), де жерці, бачачи що храми язичницьких богів порожніють, спонукали брата царя погубити проповідника. Апостол Христов був схоплений в місті Альбані (нині Баку) і знову розп'ятий вниз головою на хресті. Але й висячи, він не переставав проповідувати слово Боже, за що і був усічений мечем.

Святий Апостол Варфоломій помер у 71 році. Віруючі поклали його останки в олов'яну раку і погребли.

Святий апостол Варнава належить до числа сімдесяти учнів Ісуса Христа. Він народився на Кіпрі в багатій єврейській родині з роду Левитів, здобув хорошу богословську освіту в Єрусалимі, познайомився там з Савлом, згодом став апостолом Павлом. Звали його Йосія, а прізвисько Варнава - "син утіхи" - він отримав за свою доброту. Після смерті Учителя він продав все, що мав, і цілком присвятив себе проповіді християнства. Довгий час він супроводжував апостола Павла в його місіонерських подорожах: разом вони побували на Кіпрі, в Пергії, проповідували в Антіохії. Останній раз на Кіпр Варнава зі своїм племінником Марком відправився вже без Павла. Там, на Кіпрі, в місті Саламіні він і зустрів свою смерть: іудеї вивели його за ворота, забили камінням, а потім кинули в багаття. Пізніше на місці його поховання хворі почали отримувати зцілення. Там же був зведений храм, мощі святого були перенесені в його вівтар. Апостола Варнаву вважають засновником Кіпріотської церкви.

 

Святі апостоли Варфоломіє і Варнаво, моліть Бога про нас!

 

17 червня 2018 р.Б. Святителя Митрофана, Патріарха Константинопольського (306 - 337)

 

Святитель Митрофан, Патріарх Константинопольський, був сучасником святого Костянтина Великого (306 - 337). Батько його, Дометій, був рідним братом римського імператора Проба (276 - 282). Зрозумівши хибність язичницької релігії, Дометій увірував у Христа.
Під час жорстоких переслідувань християн у Римі святий Дометій з двома своїми синами, Пробом і Митрофаном, перейшов у Візантію, де став навчатися Закону Господньому в єпископа Тита (242 - 272), чоловіка святого життя. Бачачи полум'яне бажання Дометія потрудитися для Господа, єпископ Тит висвятив його у пресвітера. Після смерті Тита на єпископський престол був зведений Дометій (272 - 303), а потім - його сини, Проб (303 - 315) і в 316 році - святий Митрофан.

Прибувши одного разу до Візантії, імператор Костянтин Великий був захоплений красою і зручним розташуванням міста. Побачивши святість життя і мудрість святого Митрофана, імператор взяв його з собою до Риму. Незабаром Костянтин Великий переніс столицю з Риму до Візантії і перевів туди святителя Митрофана. В 325 році для подолання влади єресі Арія в Нікеї зібрався I Вселенський Собор. Костянтин Великий виклопотав у святих отців Собору для святителя Митрофана титул Патріарха. Таким чином, святитель став першим Патріархом Константинопольським.

Сам святитель Митрофан, глибокий старець, не міг бути присутнім на Соборі, а послав замість себе хорєпископа Олександра. Після закінчення Собору імператор разом з отцями Собору відвідав хворого Патріарха. На прохання імператора святитель вказав собі гідного наступника - єпископа Олександра, передбачивши, що після Олександра на патріарший престол буде зведений Павло (у той час читець), а Патріарху Александрійському Олександру передбачив, що його наступником буде архідиякон Афанасій.
Святитель Митрофан мирно переставився до Бога в 326 році, у віці 117 років. Мощі його спочивають у Константинополі, в храмі, спорудженому в його пам'ять.

 

Святителю отче Митрофане, моли Бога про нас!

 

10 червня 2018 р.Б. Неділя 2-а після П’ятдесятниці. Всіх святих землі Української.

 

Щороку другої неділі після П’ятдесятниці Українська Православна Церква творить пам’ять усіх святих, що в землі Українській просяли. Цьому святкуванню передує неділя перша по П’ятдесятниці усіх святих, коли Православна Церква в усій своїй повноті по всій вселенній згадує святих, що в подвигах, трудах і мучеництві стяжали благодать Духа Святого.

Православна Церква від самого початку шанує святих людей, які своїм благочестивим життям прихилили до себе милість Божу, стали друзями Божими. Дуже часто в церковних піснеспівах ми називаємо їх і нашими друзями, нашими родичами, тому, що святі подібні до нас, такі самі, як ми; але своїм подвижницьким життям, своїм смиренням та любов’ю, вони перемогли гріх, диявольські спокуси і сподобилися нетлінної слави та стали нашими небесними заступниками. Вони слугують своєрідним дороговказом для кожної людини в тому, як належить провадити християнське життя, щоб осягнути Царство Небесне.

Єдиний сонм святих утворюється соборами святих кожного православного народу, кожної Помісної Церкви. Разом усі вони становлять великий собор святих Небесної Торжествуючої Церкви. Кожен православний народ, нарівні зі святими Вселенської Православної Церкви, шанує і власних, місцевошанованих святих, звертається до них з молитвою про заступництво. Український народ відзначає пам’ять усіх святих своєї землі перш за все тому, що вони, ці святі, походили з цього народу: плоть від плоті та кість від кісток. Українські святі творили подвиги на нашій землі, молилися за цей народ, за його утвердження у вірі. Трудами і молитвою вони намножували славу та велич Української Православної Церкви.

Святкуючи пам’ять усіх святих, що в землі Українській просяяли, ми не вносимо розділення до Небесної Церкви і не плекаємо гордині в серцях православних вірян-українців, які можуть однаково шанувати як святого рівноапостольного князя Володимира, так і святого рівноапостольного царя Костянтина, як преподобних печерських Антонія та Феодосія, так і Сергія та Никона, ігуменів Радонезьких, преподобних Серафима Саровського та Іова Почаївського. Усі вони на небесах єдині у Царстві Божому.

Перші святі, що засяяли в Київській Русі-Україні після святого Хрещення 988 року сини святого рівноапостольного князя Володимира Великого, які стали першими мучениками і страстотерпцями землі Української. Це князі Борис і Гліб, яких було вбито рідним братом Святополком Окаянним. За часів їхньої канонізації, яку яскраво відображено на сторінках «Повісті минулих літ», було актуальним питання єдності всієї Руси-України. Ці перші святі стали покровителями миру та спокою в наших землях, що їх так бракувало в часи міжусобиць та князівського розбрату, особливо після смерті Ярослава Мудрого. За часів великої Київської Руси-України Православна Церква віддавала їм велику шану. При мощах святих князів-страстотерпців творилися чудеса, багато з них описано в нашому літописі та життєписних оповідях. На жаль сьогодні в Українській Церкві імена святих Бориса і Гліба призабуті, або ж згадуємо та звертаємося до них не так часто, не тою мірою, як прагне того любляче серце синів та дочок України. Власне, те саме стосується й багатьох українських святих, пам’ять яких ми належно не вшановуємо. Насправді ж, треба було б багато чого відновити в нашій церковній, історичній та національній пам’яті. Адже сьогодні проблема єдності України знов актуальна, і перш за все ми мусимо підносити молитви до тих наших святих, які мають благодатну силу втихомирювати розбрат і заколоти всередині країни.

У другій половині XI століття на київських горах оселяються ченці — подвижники. Глибока віра і любов надихала печерську братію на самовіддане аскетичне життя. Промені божественної любові печерського сонця преображали всю землю Київську. Не можна зрозуміти духу святості древнього Києва, не усвідомивши глибини зв’язку між ним та Печерським монастирем. Характер найвеличніших київських князів після Ярослава Мудрого протягом ста років формувався під впливом Печерської обителі. Відомо, який вплив мав на князя Ізяслава преподобний Феодосій і в якій премудрості він його наставляв. Відносно спокійними для всієї Києво-Руської землі стали 1095-1135 роки, коли правляча родина Мономаховичів духовно окормлялася ченцями Печерського монастиря. Показовим було правління Володимира Мономаха, в якому всі вбачали заступника покривджених та поборника правди. Тут хотілося б згадати свідчення преподобного Нестора Літописця про те, що монастир Печерський було сформовано сльозами, постом і молитвою. Слід додати, що князь Володимир Мономах, глибоко прийнявши та дещо перетворивши цю потрійну формулу, проголошує її основою християнського життя. Трьома підвалинами спасіння він визнає покаяння, сльози та милостиню, і від цього сповідання Володимир Мономах не відступав ніколи. За свідченням літописця, під час кожної служби у храмі князь проливав сльози. Це розчулення знаменувало надзвичайну чутливість Володимирової душі до світу духовного, її глибоку спорідненість із Христом. В усіх князях подвижники Печерські плекали духа миролюбства. Власне, не тільки на князів, але й на весь люд поширювався вплив печерського подвижництва.

П’ять віків (988-1458) міцно трималася одна неподільна величезна Митрополія Київська і всієї Руси зі столичним митрополичим містом Києвом. Церква Київська була як мати, що першою прийняла Православ’я з Візантії і понесла його, проповідуючи далі, на північ, на ті землі, де пізніше постала Московська централізована держава. Протягом п’яти століть для всіх православних від півночі до півдня Київ був другим Єрусалимом.

Справу канонізації святих землі Української зміг належним чином впорядкувати Київський митрополит Петро Могила. Найперше було перевидано житія Печерських святих або «Патерик», який містив оповіді про всіх стародавніх, переважно домонгольських, печерських подвижників. Цю справу святитель Петро доручив своєму сподвижнику Сильвестру Косову і вже 1635 року в Києві вийшов друком «Патерик». 1638 року з благословення і за підтримки святителя вийшла друком друга книга «Тератургема, або чуда, що були в самому Печерському монастирі та в обох його печерах». Автором її був видатний богослов, монах Києво-Печерського монастиря, Афанасій Кальнофойський, який описав 64 великі чуда, які сталися в Печерській обителі. Київський митрополит Петро Могила 1643 року канонізував 69 святих, що на горі печерській просяяли.

Відомо, що ще раніше, до Петра Могили, його попередник, митрополит Київський Іов Борецький, канонізував священномученика Макарія, а вже після святителя Петра Могили в Українській Церкві було канонізовано і приєднано до собору українських святих Афанасія, ігумена Берестейського, преподобного Іова, ігумена і чудотворця Почаївського, преподобномученика Макарія Овруцького, святителя Афанасія, Патріарха Константинопольського, Лубенського, святу Юліанію, княжну Ольшанську та інших святих. Свого часу було канонізовано митрополитів-українців просвітителів Сибіру: Іоана та Павла Тобольських, Інокентія і Софронія Іркутських.

До сонму українських святих також входять: святитель Петро Могила, митрополит Київський і Галицький та всієї Руси; митрополит Тобольський і всього Сибіру Павло Конюшкевич; митрополит Ростовський Арсеній Мацієвич; преподобні Іов і Феодосій, ігумени Манявські; благовірні князі Ярослав Мудрий та Костянтин Острозький; святитель Іов, митрополит Київський, Димитрій Туптало, митрополит і святитель та праведний Петро Калнишевський.

Собор святих землі Української сьогодні налічує 238 угодників Божих, які безперестанно моляться за нас, за весь український народ, за Богом бережену Україну нашу перед престолом Всевишнього.

 

Всі святі землі Української моліть Бога про нас!

 

4 червня 2018 р.Б. Початок Петрового посту.

 

 

Цього дня розпочався Петрів піст (також Апостольський піст) – один із чотирьох багатоденних постів церковного року. Тривалість петрівки залежить від Великодніх свят: якщо Великдень раніше у році, піст довший; якщо пізніше – коротший. Закінчується цей піст 12 липня – святом Святих верховних апостолів Петра і Павла.

Подвиг Петрового посту менш строгий, ніж Чотиридесятниця (Великий піст). Підчас Петрового посту статут Церкви приписує щотижня по понеділках, середах і п'ятницях утримуватися від вживання риби, вина й олії, і сухоїдіння на обід; у інші дні, а також по суботах, неділях цього посту й у дні пам'яті якого-небудь великого святого або храмового свята дозволяється риба.

За словами святителя Іоанна Златоуста, піст із вірою надає міцності, укріплює проти сил безтілесних; і той, хто молиться як слід, і разом поститься, не багато потребує. Хто поститься, той стає легким і окрилюється та з бадьорим духом молиться.

3 червня 2018 р.Б. Неділя 4-та після П’ятидесятниці. Вишгородської (Володимирської) iкони Божої Матерi.

 

Вишгородська ікона Божої Матері, відповідно до Передання Церкви, була написана євангелистом Лукою на дошці від столу, за яким був за трапезою Спаситель з Пречистою Матір’ю і праведним Йосипом. Божа Мати, побачивши цей образ, промовила: «Віднині ублажатимуть Мене всі роди. Благодать Народженого від Мене й Моя нехай буде з цією іконою». В 1131 році ікону була надіслано до Руси з Константинополя святому князеві Мстиславові († 1132), і вона була поставлена в Дівочому монастирі Вишгорода – давнього помісного уділу святої рівноапостольної великої княгині Ольги.

Вишгород був на той час улюбленим місцем перебування київських князів, яких давно приворожила навколишня краса і де можна було почувати себе в безпеці. До того ж Вишгород був центром паломництва, після того як у місті поховали перших київських святих Бориса й Гліба, підступно вбитих Святополком (Окаяним). Але затрималась ікона у Вишгороді ненадовго. За київський престол продовжувалися чвари між князями, містом інколи володіло кілька князів на рік, кожен з яких претендував на верховенство в династії Рюриковичів. 1155 року син Юрія Долгорукого, володимиро-суздальський князь Андрій, на прізвисько Боголюбський зруйнував частину Києва й по-хижацьки викравши ікону, вивіз її до Володимира-на-Клязьмі. Тож, надіючись на милість Божу, сподіваємось на повернення ікони Вишгородської Богородиці до нас, як і інших культурних цінностей, котрі вивозилися з України нащадками цього князя.

1237 року монголо-татарське військо на чолі з Батиєм зруйнувало Суздаль, Володимир, Рязань і викрало оклад ікони, а ще через півтора століття військо хана Тохтамиша вдруге грабує Вишгородську Богородицю, знову викрадаючи цінний оклад. 1395 року ікону переносять в Успенський собор Московського Кремля, але після 1395 року знову повертають у Володимир, де вона знаходиться майже ціле століття. 1480 року її повторно переносять у Москву. 1930 року вона потрапляє до Державного історичного музею, а ще пізніше у Третьяковську галерею, де перебуває й зараз під назвою Богоматір Володимирська. 1998 року тисячі віруючих змогли побачити ікону в Успенському соборі з нагоди свята Володимирської Богоматері, яке було започатковане ще 1480 року.

Вишгородська Богородиця, написана на липовій дошці, мала первісний розмір 78х55 см. За даними реставраційних робіт 1918 року, її перемальовували кілька разів. Недоторканими лишилися тільки обличчя св. Марії та маленького Ісуса. Є припущення, що одним із художників, який виконував реставрацію ікони початку XV століття, був преподобний Андрій Рубльов уродженець Волині, автор відомої ікони «Трійці».

Син Юрія Довгорукого – Андрій Боголюбський в 1155 році помістив ікону у збудованому ним відомому Успенському соборі міста Володимира. Відтоді ікона отримала ймення Володимирської. В 1395 році ікону вивезено до Москви.

В 1395 році страшний завойовник хан Тамерлан (Темир-Аксак) досягнув рязанських меж, завоював місто Єлець і, рухаючись до Москви, наблизився до берегів Дону. Великий князь Василь Димитрович вийшов з військом до Коломни і зупинився на березі Оки. Він молився святителям Московським і преподобному Сергію про порятунок батьківщини і написав митрополитові Московському, святителеві Купріянові, щоб Успенський піст, який розпочався, було присвячено посиленим молитвам про помилування й покаяння.

У Володимир, де перебувала прославлена чудотворна ікона, було надіслано духовенство. Після літурґії і молебню у свято Успіння Пресвятої Богородиці духівництво прийняло ікону та із хресним ходом понесло її до Москви. Незчисленна кількість народу по обидва боки дороги, стоячи на колінах, молила: “Мати Божа, врятуй нашу землю!” У той самий час, коли мешканці Москви зустрічали ікону на Кучковому полі, Тамерлан спав у своєму наметі. Раптом він побачив у сні велику гору, з вершини якої до нього йшли святителі із золотими жезлами, а над ними в променистому сяйві з’явилася Велична Жінка. Вона веліла йому полишити Русь. Прокинувшись у трепеті, Тамерлан запитав про значення видіння. Знавці відповіли, що сяюча Жінка – це Матір Божа, велика Захисниця християн. Тоді Тамерлан дав наказ полкам йти назад. На згадку чудесного порятунку від Тамерлана на Кучковому полі, де була зустрінута ікона, побудували Стрітенський монастир.

 

Взбранной Воєводі побідительная, яко ізбавльшеся от злих, благодарственная, восписуєм Ти раби Твої, Богородице. Но яко імущая державу непобідимую, от всяких нас бід свободи, да зовем Ти: Радуйся, Невісто Неневістная!

 

Яндекс.Метрика