narrow default width wide

Breadcrumbs

9 лютого 2020 року Божого. Неділя про митаря і фарисея. Перенесення мощей святителя Івана Золотоустого (438)

 

Неділя Митаря і Фарисея одержала свою назву від притчі про митаря і фарисея, яку записав нам святий євангелист Лука у главі 18, 10-14. Тут Ісус Христос наводить дві протилежні постаті: гордого фарисея і покірного митаря. І на тих двох прикладах показує нам зло гордості і значення покори.

 

Притча про Митаря і Фарисея

 

Фарисеї за часів Ісуса Христа становили релігійну секту, що відстоювала строге і легалістичне дотримання Мойсеєвого закону і традиції. Для них більше значила буква, аніж сам дух закону, їхня праведність полягала радше у показному дотриманні Закону та різних дрібничкових приписів, аніж у практиці чеснот, до яких зобов’язував Закон. Вони вважали себе за ревнителів Закону, гордилися своєю фальшивою ревністю і дивилися згори на тих, що не належали до їхньої секти. Ісус Христос часто картав їхню дрібничковість і облуду та прилюдно викривав їхнє лицемірство. “На кафедрі Моісея, — казав Христос, — розсілись книжники і фарисеї. Робіть і зберігайте все, що вони скажуть вам, але не робіть, як вони роблять. Бо вони говорять, а не роблять… Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що людям замикаєте Царство Небесне! Самі не входите і не дозволяєте ввійти тим, які бажали б увійти… Сліпі проводирі, що комара відціджуєте, а ковтаєте верблюда… Назовні здаєтесь людям справедливі, а всередині ви сповнені лицемірства й беззаконня” (Мт. 23).

 

Ця притча показує якраз типового фарисея. Хоч фарисей прийшов до храму помолитися, та властиво він славить не Бога, а себе самого. Він не перепрошує Господа Бога за свої провини, але радше, будучи певним своєї праведности, навіть дякує Богові, що не належить до грішників. Він хвалиться своїм постом та чваниться своєї десятиною, яку дає на Божий храм. А проте дивиться з погордою на митаря, як на великого грішника.

А митар у почутті своєї грішности не смів навіть очей піднести до неба, тільки покірно молився і бився в груди, кажучи: “Боже, змилуйся надо мною грішним” (Лк. 18, 13). Його коротенька, але повна жалю й покори молитва до сьогодні служить за найкращий і щирий акт жалю за наші гріхи.

Ісус Христос закінчує цю притчу словами: “Кажу вам: Цей повернувся виправданий до свого дому, а не той, бо кожний, хто виноситься, буде принижений, а хто принижується, — вивищений”. (Лк. 18, 14).

У богослужбі на неділю Митаря і Фарисея три тропарі заслуговують на окрему увагу з огляду на свій молитовно-покутний і повний покори настрій. Вони задають тон не тільки передпісним неділям, але й цілому Великому посту.

 

Ось їхні слова:

 

“Покаяння двері отвори мені, Життєдавче! Бо дух мій зрання підноситься до Твого святого храму, маючи храм мого тіла увесь осквернений. Але Ти, будучи щедрим, очисти мене Твоєю добросердечною милістю”.

 

“На стежку спасення настав нас, Богородице! Бо заплямили душі поганими гріхами та в лінивстві проводимо все життя, але твоїми молитвами визволи нас від усякої нечистоти!”.

 

“Роздумуючи, над безліччю вдіяних мною гріхів, дрожу на згадку про день Страшного Суду. Та надіючися на ласку Твого милосердя, як Давид взиваю до Тебе: Помилуй нас Боже, по великій Твоїй милості!”.

 

2 лютого 2020 року Божого. Неділя про Закхея

Преподобного Євфимія Великого (473). Преподобних Євфимія, схимника (XIV), і Лаврентія, затворника (XIII-XIV), печерських, у Дальніх печерах. Преподобного Євфимія Сянжемського, Вологодського (бл. 1465). Мучеників Інни, Пінни і Римми (І-ІІ). Мучеників Васса, Євсевія, Євтихія і Василіда (303).

 


 

 

На збирачів податків - митарів - більшість юдеїв дивилося з ненавистю, як на зрадників народу, що прислужували римським завойовникам, хижих і безчесних. Саме ходове юдейське словосполучення «митарі і грішники» показує, що заняття митаря вважалося не тільки негідним, але ганебним. У цій думці, в загальному була частина правди: майже всі митники, постійно займаючись збором грошей, робилися корисливими, прагнули до особистої наживи і брали з людей з надлишком. Недарма святий Іоанн Предтеча говорив, митарям, коли вони до нього приходили хреститися: «Нічого більше понад те, що вам призначено, не робіть». Лк. 3. 13.

Наш євангельський герой Закхей, був одним із митарів міста Єрихон. Він міг вважати себе подвійно скривдженим долею. Він не тільки належав до ненависного стану, а й мав фізичний недолік - був малого росту. З гнівним презирством дивилися люди на цього малого за зростом чоловіка, який вривається в їхні будинки і вимагає сплатити данину кесареві. Неодноразово за його спиною чулися прокльони і єхидні глузування над його зовнішністю. На таке ставлення до себе Закхей відповідав посиленим службовим завзяттям - ніяких відмовок і відстрочок не визнавав він при зборі податей, невідступно переслідував тих, що ухилялися від плати, навчився будь-яку ціну «вибивати» гроші, щоб вчасно подати їх у скарбницю. Старанність чиновника помітила влада, і Закхей згодом стає начальником митарів.

Це нове положення тільки посилило загальну ненависть до Закхея, але зате ніхто вже не наважувався сміятися над цим низькорослим чиновником з холодним гордовитим обличчям. Зростало і багатство Закхея, яке він правдами і неправдами накопичував рік від року. Людська ненависть до нього була вже змішана зі страхом, а затаєне презирство - із заздрістю. Найбільш шановані городяни почали низько кланятися йому при зустрічі. Закхей розумів справжню ціну і цих поклонів, і цих «поважних» людей, оскільки заняття збирача податей дозволяло йому дізнаватися про їх таємні махінації, бачити з середини це лицемірне суспільство. Але свідомість влади над людьми і блиск золотих монет, що накопичувалися в його скарбниці, приносили Закхею гірке задоволення.

Можливо, душа Закхея так і осліпла б від блиску золота, стала жорсткішою і загинула б, якби крім того ворожого світу, куди він виходив на промисел як митар, не було у нього іншого маленького світу, який зустрічав би його теплом і любов'ю. Коли Закхей повертався до рідного дому, з його обличчя сповзала маска зверхності, у серці танув лід відчуження і він перетворювався на шанобливого сина, ніжного чоловіка, турботливого батька. Сім'я, це затишне коло улюблених і люблячих людей - це було єдине справжнє багатство Закхея.

Чому Господь, проходячи крізь величезний натовп народу, раптом звернув Свою увагу на Закхея? Чому назвав його по імені? Бо Господь, як Серцебачець, не тільки знав Закхея на ім'я, але знав і серце його, і його бажання.

Господь знав, який перелом стався в його грішній душі, знав, що цю душу ще можна врятувати. Саме тому і мав намір Він прийти в будинок Закхея.

Закхей швидко зліз з дерева і побіг додому, щоб прийняти Господа Ісуса Христа. І потім, вражений відвідинами Христовим, став перед Ним і, відразу і рішуче відмовившись від свого сріблолюбства, сказав : «Господи, половину маєтку свого я віддам убогим, а коли кого скривдив, віддам вчетверо» Лк. 19.8

Ось для нас в особі митаря Закхея приклад глибокого покаяння. Ось як глибоко вразило душу цього грішного чоловіка Божественне відвідування. Як до нього, такого на його власну думку проклятого грішника, погордженого людьми чоловіка, саме до нього приходить Сам Господь Ісус Христос?! Що ж відповів Господь? «Сьогодні на цей дім зійшло спасіння, бо й він син Авраама. Син бо Чоловічий прийшов шукати і спасти те, що загинуло.» Лк. 19, 9 -10 Прийняття покаяння митаря Закхея - справа найбільшої милості та любові Господа. Зазвичай Господь або питав про віру чи викликав покаяння і рішучість змінити життя. В Євангелії сьогодні мова йде про те, що Сам Спаситель вийшов назустріч таємним рухам та намірам серця митаря Закхея, які цінує ще раніше за їх зовнішні прояви. І не помилився, і не даремно сказав: «притьмом злізай» Лк.19.5, бо Закхей незабаром скаже: « половину майна свого даю вбогим, а коли чимсь когось і покривдив, поверну вчетверо» Лк.19.8 і так урочисто обіцяє зруйнувати те, чому служив усе життя - багатству і накопиченням. І він почув: «Сьогодні на цей дім зійшло спасіння» Лк.19.9

Сьогодні Господь показує нам Закхея, грішного чоловіка, який керувався внутрішньою потребою в духовному відродженні, став шукати зустрічі з Христом. І ця зустріч відбулася і принесла йому та його дому порятунок. Спасіння не тільки отримує Закхей, але й весь його дім. Хтось з отців з цього приводу каже : «дім» - це його однодумці, його близькі, люди, які йшли за ним. Як гріх швидко охоплює серця людей, так і добро і ревність про спасіння простягається на всіх однодумців, тягнучи їх на нові шляхи.

На прикладі Закхея свята Мати Церква закликає нас шукати Господа, оживити в своїй душі страх Божий усвідомленням своєї гріховності і потреби покаяння і Святих Тайн. Постараємося і ми, коли невидимо відвідає нас Господь, прийняти Його так, як прийняв Закхей і удостоїтися тих же слів, які почув він: «Сьогодні на цей дім зійшло спасіння» Лк.19.9.

 

 

 

 

«Для чого ви вийшли зі світу, над тим і подвизайтеся, і дбайте про своє спасіння, але постійно пильнуйте, за словом Господа: Стережіться, щоб хто не спокусив вас». Саме такими словами звертається до всієї братії у невеликому монастирі у Кутіллйській пустелі преподобний Євфимій Великий, пам’ять якого ми всі сьогодні світло шануємо.

Євфимій був родом з міста Мелітини, що у Вірменії. За щиру молитву Господь дарував сина неплідним батькам. Ще до його народження вони обіцяли віддати сина на служіння Господеві. Він навчався Священного Писання у монастирі свого рідного міста. Згодом, ставши ченцем, його було висвячено на пресвітера і доручено начальствування у монастирі, але, усвідомлюючи, що це не його, він таємно йде до Єрусалима і оселяється там у пустелі, де згодом виникає монастир. Ще з дитинства Євфимій дуже полюбив усамітнення та безмовство, тому, звільнившись від земних турбот, він мав лише одну турботу – догодити Богу.

Прославився святий тим, що він був духовним лікарем усіх і Бог творив через нього чуда Свої. Маючи велику духовну досвідченість, преподобний наставляв кожного з користю, повчаючи і втішаючи.

Отже, Євфимій, наставляючи братію, спонукав її до працьовитості. Це звичайно стосується і нас, бо ми, йдучи цим нелегким шляхом Христовим, повинні трудитися як духовно, так і тілесно для пригнічення тіла, щоби плоть підкорялася духу і тим самим уподібнюватися святому. За молитвами преподобного Євфимія Великого в цьому допоможи нам Господь!

 

19 січня 2020 року Божого. Неділя. СВЯТЕ БОГОЯВЛЕННЯ. ХРЕЩЕННЯ ГОСПОДА БОГА І СПАСА НАШОГО ІСУСА ХРИСТА

 

 

Христос Хрещається! – у річці Йордані!

 

 

18 січня – навечір’я Богоявлення, час підготовки до великого свята Хрещення Господнього.

У народі свято це зветься Водохреща, або – Йордан, а день, який йому передує, відомий як «голодна кутя».

Традиція Хрещенського Святвечора дуже нагадує Різдвяний: так само православні дотримуються посту, вживаючи їжу з рослинним маслом лише після завершення ранкової служби Божої. Так само, як і перед Різдвом, готують і споживають кутю, цебто – варену пшеницю з маком, медом та горіхами, яка є головною складовою пісного столу.

У цій схожості – відлуння стародавніх часів, коли Різдво і Богоявлення святкувались в один день.

Важливо зауважити – саме споживання Святої води після відправи, а не поява зірки, і є часом, коли можна сідати за стіл.

Також зазвичай, повернувшись із церкви додому зі Святою водою, господар кропить нею ближніх та всі закутки своєї оселі. За численними спостереженнями, вода ця, або – Велика Агіасма, цебто – велика святиня, має цілющі властивості та захищає від впливу нечистої сили, тому християни з належною шаною зберігають цю воду та приймають її з великим благоговінням, як і належить святині.

Як оповідає про цю подію євангеліст Матфей, у 30-річному віці Господь наш Ісус Христос перед початком Своєї проповіді прийшов на річку Йордан, щоб прийняти Хрещення від пророка й Предтечі Іоанна Хрестителя.

Предтеча хрестив людей водою в покаяння, передрікаючи, що невдовзі прийде Той, Хто хреститиме Духом Святим. Побачивши Христа, Іоанн стримував Його, промовляючи: «Це мені треба хреститися від Тебе, і чи Ти приходиш до мене?» На що Господь відповів: «Облиш нині, бо так належить нам виконати всяку правду».

У ту саму мить, як Іісус занурився в Йорданські води та звершилося це священне Таїнство, небо розійшлося, Іоанн побачив Духа Божого, Котрий сходив, як голуб, на Христа, а також чутно було голос Бога Отця з неба: «Цей є Син мій возлюблений, у Якому Моє благовоління».

Хрещення Господнє, що святкуємо 19 січня є завершальним великим святом різдвяно-новорічного циклу.

Це свято збігається з Богоявленням, однак їх слід розрізняти.

В цей день, за християнським вченням, з'явився Бог у трьох іпостасях: Бог Отець — в голосі, Син Божий — у плоті, Дух Святий — у вигляді голуба. На згадку цієї події також 19 січня відзначається свято Богоявлення.

Також цей день знаменував явлення Христа народу і початок Його суспільного служіння та відкритої проповіді Євангелія.

Вважається, що на Водохреща, з опівночі до опівночі, вода набуває цілющих властивостей і зберігає їх протягом року, лікуючи тілесні й духовні хвороби.

І не забуваймо: ми маємо отримати цього дня не лише посудину зі Святою водою, а Благодать Божу та передусім освятити власні тіла й душі. Зробити це можливо щирою молитвою і прийняттям причастя Святих Христових Таїн.


Величаємо Тебе Життєдавче Христе, що задля нас від Івана хрестився у водах Йорданських.

 

14 січня 2020 року Божого. Вівторок. Обрізання Господнє. День пам'яті святителя Василія Великого (330—379)

 

 

Пастухи ж повернулись, прославляючи й хвалячи Бога за все, що почули й побачили, так як їм було сказано.

Коли ж виповнились вісім день, щоб обрізати Його, то Ісусом назвали Його, як був Ангол назвав, перше ніж Він в утробі зачався. А Дитина росла та зміцнялася духом, набираючись мудрости. І благодать Божа на Ній пробувала.

А батьки Його щорічно ходили до Єрусалиму на свято Пасхи. І коли мав Він дванадцять років, вони за звичаєм на свято пішли. Як дні ж свята скінчились були, і вертались вони, молодий Ісус в Єрусалимі лишився, а Йосип та мати Його не знали того. Вони думали, що Він із подорожніми йде; пройшли день дороги, та й стали шукати Його поміж родичами та знайомими. Але, не знайшовши, вернулися в Єрусалим, та й шукали Його.

І сталось, що третього дня відшукали у храмі Його, як сидів серед учителів, і вислухував їх, і запитував їх. Усі ж, хто слухав Його, дивувалися розумові та Його відповідям. І як вони Його вгледіли, то здивувались, а мати сказала до Нього: Дитино, чому так Ти зробив нам? Ось Твій батько та я із журбою шукали Тебе... А Він їм відказав: Чого ж ви шукали Мене? Хіба ви не знали, що повинно Мені бути в тому, що належить Моєму Отцеві? Та не зрозуміли вони того слова, що Він їм говорив. І пішов Він із ними, і прибув у Назарет, і був їм слухняний. А мати Його зберігала оці всі слова в своїм серці. А Ісус зростав мудрістю, і віком та благодаттю, у Бога й людей. (Лук.2:20, 21, 40-52).

Свідоцтва про святкування Обрізання Господнього у Східній Церкві знаходять ще з IV століття.

Для християнина повноцінне життя починається з хрещення. Прообразо м його було обрізання в Церкві старозавітній (буквально "заповіт обрізання"). Ще Аврааму було сказано: «Цей є завіт Мій, який ви повинні зберігати між Мною, і між вами, і між нащадками твоїми після тебе [в роди їхні]: нехай буде у вас обрізана уся чоловіча стать» (Бут. 17: 10 - 14). Обрізання як обряду посвячення Божеству існувало у багатьох народів, у тому числі і в єгиптян. У єврейському розумінні кров священна, так як «кров є душа», а кров, що тече з органу, що дає життя, означає присвячення Богові життя, прийнятого як дар. У ізраїльтян цей обряд став знаменувати вступ у союз-заповіт Авраама та обраного народу з Богом і мав нагадувати народу про витікаючі з цього зобов'язання.

В обрізанні, як зараз у хрещенні, нарікали ім'я. «Після восьми днів, щоб обрізати немовля, дали Йому ім'я Ісус, наречене Ангелом перш його зачаття в утробі». А наречення імені - дуже важливий момент. На відміну від всього на землі, людина - істота особистісна. Ім'я виділяє людину з усієї «маси людства», і дає можливість впізнавати його.

Але чому Бог наказав саме таким, дивним чином входити до складу Божого народу? З цієї старозавітної загадки, як завжди, покривало знімається тільки Христом. Коли над Немовлям Ісусом відбувався цей обряд, всі своїми очима побачили, що в Ньому така ж, як і у всіх, кров, і такі ж, як у всіх, частини тіла. За тлумаченням Отців Церкви Господь, Творець закону, прийняв обрізання, являючи Собою приклад того, як людям слід неухильно дотримуватися Божественного встановлення, і для того, щоб ніхто згодом не міг засумніватися в тому, що Він був справжньою Людиною, а не носієм примарної плоті, як вчили єретики. Адже скільки потім з'являлося єретиків, які не вірили, що Бог може принизитися до прийняття людської плоті?

Звершивши закон обрізання, Ісус Христос тим самим і скасував цей закон. У Новому Заповіті обряд обрізання поступився місцем таїнству Хрещення. Свято Обрізання Господнього повинно нагадувати християнам, що вони вступили в Новий Завіт з Богом. Бо, як без обрізання, яке відбувалося в Старому Завіті на 8-ий день після народження немовляти, людина не могла увійти в суспільство обраного народу, так і без духовного обрізання християнин не може увійти в Царство Боже. Ми повинні постійно, щодня, можна сказати щохвилини, здійснювати над собою цю духовну операцію. Людина повинна усвідомити ці свої духовні хвороби і як би обрізати їх від себе - свої пристрасті, «похіть плоті, похіть очей і гордість житейську».

 

 

 

 

Цього дня церква вшановує пам'ять святителя Василія Великого, архиєпископа Кесарії Кападокійської.

Святитель Василій Великий, архієпископ Кесарії Каппадокійської, "належить не одній Кесарійській Церкві, і не у свій тільки час, не одним одноплемінникам своїм був корисний, але по всіх країнах і градах всесвіту, і всім людям приносив і приносить користь, і для християн завжди був і буде вчителем рятівним", - так говорив сучасник святителя Василя, святий Амфілохій, єпископ Іконійський (+ 344; пам'ять 23 листопада).

Народився Василій близько 330 року в Кесарії, адміністративному центрі Каппадокії, і походив з відомого роду, що славився як знатністю і багатством, так і даруваннями і ревнощами християнської віри. Дід і баба святителя з боку батька під час гоніння Діоклетіана повинні були переховуватись в лісах Понта протягом семи років. Мати святого Василія, Емілія, була донькою мученика. Батько святителя, також на ім'я Василь, адвокат і відомий викладач риторики, постійно жив у Кесарії.

У сім'ї було десять чоловік дітей, п'ять синів і п'ять дочок, з них п'ятеро були потім зараховані до лику святих: Василій, Макріна (пам'ять 19 липня) - зразок аскетичного життя, що зробила сильний вплив на життя і характер святого Василія Великого, Григорій, згодом єпископ Ніський (пам'ять 10 січня), Петро, єпископ Севастійский (пам'ять 9 січня), і праведна Феозва - диякониса (пам'ять 10 січня). Перші роки життя святий Василь провів у маєтку що належав його батькам на річці Ірис, де виховувався під керівництвом матері і бабці Макріна, високоосвіченої жінки, що зберегла в пам'яті переказ про знаменитого святителя Каппадокії - Григорія Чудотворця (пам'ять 17 листопада). Початкову освіту Василь отримав під керівництвом батька, потім він навчався у кращих вчителів Кесарії Каппадокійської, де познайомився зі святим Григорієм Богословом, а пізніше перейшов до школи Константинополя, де слухав видатних ораторів і філософів. Для завершення освіти святий Василій відправився до Афін - центру класичного освіти.

Після чотирьох або п'яти років перебування в Афінах Василь Великий володів всіма доступними знаннями: "Він так вивчив все, як інший не вивчає одного предмета, кожну науку він вивчив до такої досконалості, як ніби не вчився нічому іншому". Філософ, філолог, оратор, юрист, природознавець, мав глибокі пізнання в астрономії, математиці та медицині, - "це був корабель, настільки навантажений вченістю, наскільки це можливо вмістити людській природі". У Афінах між Василем Великим і Григорієм Богословом встановилася найтісніша дружба, яка тривала все життя. Пізніше, в похвальному слові Василю Великому, святитель Григорій Богослов захоплено говорив про цей час: "Нами керували рівні надії і в справі - у навчанні ... Нам відомі були дві дороги: одна - до наших священних храмів та до тамтешних вчителів; інша - до наставників наук зовнішніх".

Близько 357 року святий Василій повернувся в Кесарію, де якийсь час викладав риторику. Але незабаром, відмовившись від пропозиції кесарійців, бажаючих доручити йому навчання юнацтва, святий Василій вступив на шлях аскетичного життя.

Після смерті чоловіка мати Василія зі старшою дочкою Мокриною і від’їхали до фамільного маєтку на річці Ірис і вели подвижницьке життя. Василій же, прийнявши хрещення від єпископа Кесарійського Діанія, був поставлений читцем. Як тлумач Священних Книг, він спочатку читав їх народу. Потім святитель здійснив подорож до Єгипту, Сирії та Палестини, до великих християнських подвижників. Повернувшись в Каппадокію, він вирішив наслідувати їх. Роздавши своє майно бідним, святий Василій оселився недалеко від Емілії і Мокрини на іншому березі річки, зібравши навколо себе ченців у гуртожиток. Своїми листами Василій Великий залучив у пустелю свого друга Григорія Богослова. Святі Василій і Григорій подвизались в строгій стриманості: в їх оселі, без покрівлі, не було вогнища, їжа була мізерною. Вони самі обтісували камені, садили і поливали дерева, возили тягарі. Від важкої праці мозолі не сходили з їхніх рук. З одягу Василь Великий мав тільки сорочку і мантію; волосяницю носив тільки вночі, щоб її не було видно. У самоті святі Василій і Григорій посилено займалися вивченням Священного Писання по посібникам найдавніших тлумачів і, зокрема, Орігена, з творів якого вони склали збірку - Філокалія (Добротолюбіє). У той же час Василь Великий на прохання ченців написав збірку правил морального життя. Своїм прикладом і проповідями святитель Василій Великий сприяв духовному вдосконаленню християн Каппадокії та Понту; багато поринули до нього. Утворювалися чоловічі та жіночі монастирі.

Під час царювання Констанція (337 - 361) поширилося псевдовчення Арія, і Церква закликала до служіння обох святителів. Святий Василь повернувся до Кесарії. У 362 році він був висвячений Мелетієм, єпископом Антіохійським в диякона, а потім, єпископом Євсевієм Кесарійським, в 364 році, присвячений в сан пресвітера. "Але, бачачи, - як оповідає Григорій Богослов, - що всі надзвичайно шанують і хвалять Василія за мудрість і святість, Євсевій, з людської немочі, захопився ревнощами до нього і почав виявляти неприхильність до нього". Ченці встали на захист святого Василія. Щоб не викликати церковного розділення, він пішов у свою пустелю і зайнявся пристроєм монастирів. З приходом до влади імператора Валента (364 - 378), рішучого прихильника аріан, для Православ'я наступають важкі часи - "стояла велика боротьба". Тоді святий Василій спішно повернувся до Кесарії за викликом єпископа Євсевія. За словами Григорія Богослова, для єпископа Євсевія він був "добрим радником, праведним, тлумачем Божого Слова, жезлом старості, опорою вірних у справах внутрішніх, самим діяльним у справах зовнішніх". З того часу і церковне правління перейшло до Василія, хоча за ієрархією займав він друге місце. Проповіді говорив він щодня, і часто двічі - вранці і ввечері. У цей час святий Василій склав чин Літургії; ним написані також Бесіди на Шестиднів, на 16 глав пророка Ісаї, на псалми, друге зібрання чернечих правил. Проти вчителя аріан Евномія, який за допомогою аристотелевих міркувань надав аріанській догматиці науково-філософську форму, перетворюючи християнське вчення в логічну схему абстрактних понять, Василій написав три книги.

Святитель Григорій Богослов, говорячи про діяльність Василія Великого в той період, вказує на "годування жебраків, чужинців, піклування про дів, писані й неписані статути для ченців, чиноположення молитов (Літургія), благоукрашення вівтарів та інше". Після смерті єпископа Кесарійського Євсевія, в 370 році, на його кафедру був зведений святий Василій. Як єпископу Кесарійському, святому Василію Великому були підпорядковані 50 єпископів одинадцяти провінцій. Святитель Афанасій Великий, архієпископ Олександрійський (пам'ять 2 травня), з радістю і вдячністю до Бога привітав дарування Каппадокії такого єпископа, як Василій, який прославився святістю, глибоким знанням Священного Писання, великою вченістю, працями на благо церковного миру та єдності. В імперії Валента зовнішнє панування належало аріанам, які, по-різному вирішуючи питання про Божество Сина Божого, були розбиті на декілька партій. До колишніх догматичних спорів було приєднане питання про Святого Духа. У книгах проти Евномія Василій Великий вчив про Божество Святого Духа і єдність Його природи з Отцем і Сином. Нині ж для повного з'ясування православного вчення з цього питання, на прохання святого Амфілохія, єпископа Іконійського, святитель написав книгу про Святого Духа.

Загальне сумне становище посилювалося для єпископа Кесарійського ще й такими обставинами, як поділ Каппадокії на дві частини при розподілі урядом провінційних округів; антіохійський розкол, викликаний поспішним поставленням другого єпископа, а від'ємне і зверхнє ставлення західних єпископів до спроб залучити їх до боротьби з аріанством і перехід на сторону аріан Євстафія Севастійського, з яким Василя пов'язувала тісна дружба. Серед постійних небезпек святий Василій підтримував православних, стверджував їх віру, закликаючи до мужності і терпіння. Святим єпископом написані численні листи до Церков, єпископам, кліру, приватним особам. Викриваючи єретиків "зброєю вуст і стрілами письмен", святий Василій, як невтомний захисник Православ'я, все своє життя викликав неприязнь і всілякі підступи аріан.

Імператор Валент, нещадно відправляючий у вигнання неугодних йому єпископів, насадивши аріанство в інших малоазійських провінціях, прибув в Каппадокію з тією ж метою. Він послав до святого Василія префекта Модеста, який став погрожувати йому розоренням, вигнанням, тортурами і навіть смертю. "Все це, - відповів Василій, - для мене нічого не значить, той не втрачає маєтки, хто нічого не має, крім старого і зношеного одягу і небагатьох книг, в яких полягає все моє багатство. Вигнання немає для мене, тому що я не пов'язаний місцем, і те місце, на якому живу тепер, не моє, і скрізь, куди мене б не кинули, буде моє. Краще сказати: скрізь Боже місце, де не буду мандрівником і прибульцем (Пс. 38, 13). А муки що можуть зробити мені? - Я такий слабкий, що тільки перший удар буде чутливий. Смерть же для мене благодіяння: вона скоріше приведе мене до Бога, для Якого живу і працюю, до Якого давно я прагну". Правитель був здивований такою відповіддю. "Може бути, - продовжував святитель, - ти не зустрічався з єпископом; інакше, без сумніву, почув би такі ж слова. У всьому іншому ми лагідні, покірливі всякого, і не тільки перед такою могутністю, але й перед кожним, тому що так наказано нам законом. Але коли справа йде про Бога і проти Нього відважуються повставати, тоді ми, все інше вважаючи за ніщо, дивимося тільки на Нього Єдиного, тоді вогонь, меч, звірі й залізо, своє тіло, швидше буде для нас задоволенням, ніж налякає".

Доповівши Валенту про непохитність святого Василія, Модест сказав: "Переможені ми, цар, настоятелем Церкви". Ту ж твердість Василій Великий виявив і перед обличчям самого імператора і своєю поведінкою справив на Валента таке враження, що він не підтримав аріан, що вимагають вигнання Василія. "У день Богоявлення, при великій кількості народу, Валент увійшов у храм і змішався з натовпом, щоб показати видимість єднання з Церквою. Коли ж у храмі розпочався псалмоспів, слух його вражений був як громом. Цар побачив безліч народу, і у вівтарі і поблизу нього благоліпність; попереду ж всіх Василія, наче в храмі не відбулося нічого нового, але зверненого тільки до Бога і до престолу, а клір його в страху і благоговінні".

Святий Василій майже щодня здійснював Богослужіння. Він особливо піклувався про строге виконання канонів Церкви, уважно стежачи, щоб у клір вступали лише гідні. Невтомно обходив він свої церкви, спостерігаючи, щоб ніде не була порушена церковна дисципліна, усуваючи всяку гординю. У Кесарії святий Василій влаштував два монастирі, чоловічий і жіночий з храмом на честь 40 мучеників, де зберігалися їхні святі мощі. За прикладом ченців, клірики митрополії святителя, навіть диякони і пресвітери, жили в надзвичайній бідності, трудилися і вели життя чисте і добродійне. Для кліру святий Василій домагався звільнення від податків. Всі свої особисті кошти і доходи своєї церкви він використовував на користь бідних; в кожному окрузі своєї митрополії святитель створив богадільні; в Кесарії - готель і будинок для прийому.

Хвороби від юності, праці вчення, подвиги стриманості, турботи і скорботи пастирського служіння рано виснажили сили святителя. Помер святитель Василій 1 січня 379 року у віці 49 років. Незадовго перед смертю святитель благословив святого Григорія Богослова на прийняття Константинопольської кафедри.

Після представлення святого Василя Церква негайно стала вшановувати його пам'ять. Святий Амфілохій, єпископ Іконійський (+ 394), у своєму слові на день кончини святителя Василія Великого говорив: "Не без причини і не випадково божественний Василій розв'язалався від тіла і преставився від землі до Бога в день Обрізання Ісуса, що святкується між днем Різдва і Хрещення Христового. Тому цей блаженнійший, проповідуючи та вихваляючи Різдво і Хрещення Христове, звеличував обрізання духовне, і сам, скинувши тіло, удостоївся піднестися до Христа саме в святі дні спогаду Обрізання Христового. Тому-то і встановлено в даний день щорічно вшановувати пам'ять Великого святкуванням і торжеством".

 

Святий угоднику Божий Василіє, вселенський учителю, моли Бога про нас!

 

Яндекс.Метрика