narrow default width wide

Breadcrumbs

15 вересня 2019 року Божого. Неділя. Преподобних Антонія (1073) і Феодосія (1074) Печерських

 

Засновник Києво-Печерської лаври святий Антоній народився на початку XI століття в місті Любечі (поблизу Чернігова) і в хрещенні був названий Антипою. З юних років він відчув потяг до вищого духовного життя і наважився йти на Афон. В одній з обителей Афона він прийняв постриг і почав усамітнене життя в печері біля цього монастиря, яку досі показують. Коли він здобув у своїх подвигах духовну досвідченість, ігумен дав йому послух, щоб він йшов на Русь і насадив чернецтво в цій новопросвіченій християнській країні. Антоній покорився. Коли преподобний Антоній прийшов до Києва, тут було вже декілька монастирів, заснованих за бажанням князів греками. Але святий Антоній не обрав жодного з них, оселився в двосажневій печері, викопаній пресвітером Іларіоном. Це було в 1051 р. Тут святий Антоній продовжував подвиги суворого чернечого життя, якими славився на Афоні: їжею його були чорний хліб через день і вода в дуже помірній кількості. Незабаром слава про нього рознеслася не лише по Києву, але і по інших руських містах. Багато хто приходив до нього за духовною порадою і благословенням. Деякі стали проситися до нього на проживання. Першим був прийнятий Никон, саном ієрей, другим преподобний Феодосій.

Преподобний Феодосій провів свою молодість в Курську, де жили його батьки. З ранніх років він виявив благочестивий настрій духу: щодня він бував у храмі, старанно читав слово Боже, відрізнявся скромністю, упокорюванням та іншими чеснотами. Дізнавшись, що в храмі іноді не служать літургію через нестачу просфор, він вирішив сам зайнятися цією справою: купував пшеницю, своїми руками молов і випечені просфори приносив в церкву.

За ці подвиги він терпів багато прикрощів від матері, яка гаряче його любила, але не співчувала його прагненням. Почувши одного дня в церкві слова Господні: «Хто любить батька або матір більше, ніж Мене, недостойний Мене» (Мф. 10: 37), він наважився залишити і матір (батько вже помер), і рідне місто і з'явився в Київ до преподобного Антонія. «Чи бачиш чадо, – запитав його Антоній, – що печера моя скромна і тісна?» – «Сам Бог привів мене до тебе, – відповів Феодосій, – виконуватиму те, що ти мені накажеш».

Коли число сподвижників преп. Антонія зросло до 12, він віддалився на сусідню гору, вирив собі тут печеру і став трудитися в затворі. Феодосій залишився на колишньому місці; скоро він був обраний братією в ігумена і почав старатися про установу правильного спільножительства за уставом цареградського Студійського монастиря. Головні риси заснованого ним спільножительства були наступні: усе майно в братії має бути спільне, час проводився в безперестанних працях; праці розділялися по силі кожного ігуменом; кожна справа починалася молитвою і благословенням старшого; помисли відкривалися ігуменові, який був істинним керівником усіх до спасіння. Преподобний Феодосій часто обходив келії і спостерігав, чи немає у кого чого зайвого, і чим займається братія. Часто і вночі він приходив до дверей келій і, якщо було чути розмову двох або трьох ченців, що зійшлися разом, то ударяв жезлом в двері, а ранком викривав винних. Сам преподобний був у всьому прикладом для братії: носив воду, рубав дрова, працював в пекарні, носив найпростіший одяг, раніше за всіх приходив до церкви, і на монастирські роботи. Окрім аскетичних подвигів, преп. Феодосій відрізнявся великим милосердям до бідних і любов'ю до духовної освіти і прагнув розташувати до них і свою братію. В обителі він влаштував особливий будинок для проживання убогих, сліпих, розслаблених і на утримування їх виділяв десяту долю монастирських прибутків. Крім того, щосуботи посилав цілий віз хліба ув'язненим.

З творів преподобного Феодосія відомі: два повчання до народу, десять повчань до ченців, два послання до великого князя Ізяслава і дві молитви.

Заснована преподобним Антонієм і влаштована преподобним Феодосієм Києво-Печерська обитель зробилася зразком для інших монастирів і мала велике значення для розвитку Української церкви. З її стін виходили знамениті архіпастирі, ревні проповідники віри. Тому, звернімося ж до Них всім серцем:


«Святі преподобні отці наші Кієво-Печерські, моліть Бога про нас»

 

14 вересня 2019 року Божого. Субота. Початок індикту – церковне новоліття

 

 

 

Повний релігійний рік триває від 14 вересня (1 вересня) до 13 вересня (31 серпня).

За початок нового Церковного року таку дату прийняли отці Вселенського Собору в Нікеї, що відбувся 325 року. Східні Церкви живуть за цією постановою і досі.

Індикт, яким отці Собору в Нікеї встановили дату святкування початку Церковного року, має назву «візантійський», «константинопольський», або ж «Констянтинів». Спершу цей Індикт був обов’язковим для усієї Римської імперії, за винятком Єгипту. Імператор Юстиніан І зробив обов’язковим датування після Індикту для всіх офіційних документів. Римська Церква за Папи Пелагія ІІ ухвалила індикт для означення дат документів і лише 1097 року перестала керуватися цією постановою.

День початку Церковного року став церковним святом. Точно невідомо, коли саме початок індикту став церковним святом, але воно вже існувало у VIII ст.

Як зазначає о. Юліан (Катрій) у книзі «Пізнай свій обряд», «церковно-літургійний рік — це могутній гімн честі і слави для Бога, де бере участь потрійна Церква: прославлена в небі, воююча на землі і страждальна в чистилищі». «В ньому знаходить свій найкращий вислів увесь зміст нашої святої віри».

 

 

 

 

 

Прп. Симеона Стовпника (459) i матерi його Марфи (бл. 428). Мч. Аїфала, диякона (380). Мцц. 40 дiв, посниць, i мч. Амуна, диякона, вчителя їхнього (ІV). Мц. Калiсти та братiв її, мчч. Євода та Єрмогена (309). Прав. Ісуса Навина (ХVІ ст. до Р. Хр.).

Собор Пресвятої Богородицi в Мiасинськiй обителi (в пам’ять знайдення Її iкони, 864). Чернiгiвсько-Гефсиманської (1869), Олександрiйської та званої «Всеблаженна», в Казанi, iкон Божої Матерi.

 

 

Преподобний Симеон Стовпник походив з Кілікії. Батьки були християнами, мати – візантійська християнська свята з Антіохії – Преподобна Марта. З 13 років Симеон пас овець, і робив це з великим бажанням. Любив відвідувати храм Божий, уважно слухав богослужіння і Євангелію. Запали в душу заповіді Блаженств. Один старець-богослов пояснив йому одного разу зміст цих заповідей. Тоді Симеон, не заходячи додому, направився в монастир. Було йому в цей час 18 років. Після довгих і слізних прохань Симеона ігумен прийняв його в монастир. Аскетичні подвиги Симеона стривожили ігумена і він порадив молодому ченцю послабити вимоги до себе самого, або покинути монастир.

Симеон пішов з монастиря і поселився на дні висохлого колодязя. Але скоро ігумену в сонному видінні явився Ангел, який звелів повернути Симеона в монастир. Та Симеон недовго перебував в монастирі. Подався в кам'яну печеру неподалік від села, де і прожив три роки, укріпившись в суворому чернечому житті. На період святої Чотиридесятниці він повністю відмовився навіть від води і хліба, до того ж двадцять днів молився стоячи.

Тим часом в народі розійшлася звістка про його подвижницьке життя. До нього почали приходити люди, які шукали духовної підтримки, молитви і благословення. Як пише Феодорит, єпископ Кирський: "здавалося, що це море, до якого течуть з усіх сторін ріки; до Симеона приходили не тільки ті, що жили близько, а також ізмаїльтяни, перси, вірмени, іспанці, британці та інші чужоземні народи, не говорячи вже про Італію. В Римі слава про св. Симеона так розповсюдилась, що майстри на дверях своїх майстерень вішали образки св. Симеона і глибоко вірили, що за його молитвами Господь благословить їх життя і працю.

Остерігаючись мирської слави, і дотримуючись самотності, Симеон побудував стовп висотою 4 метри, а згодом підвищував його, де влаштував собі маленьку келію для молитви.

Але найбільше дивувало людей те, що в спеку і холод, вдень і вночі він стояв на молитві. Це переконало і просвітило тисячі людей, що перебували в гріхах і блуді. І Бог дав йому таку силу творити чудеса, що погани тисячами приходили до нього слухати про Христову віру і приймали її.

Описати все, що робив Симеон для спасіння людей однаково, що виміряти глибину океану. Стовп, на якому жив св. Симеон був обнесений залізною огорожею і жінкам було суворо заборонено за неї заходити. Одного разу сталося так, що прийшла старенька жінка і забажала побачити Симеона. Це була його рідна мати свята Марфа, яка 27 років не бачила сина, і якого нарешті знайшла. Коли сказали Симеону, що то мати хоче його бачити, він передав прохання, щоб трохи перепочила, і, коли вона сіла відпочити, Бог покликав її до себе. Неживу принесли її до стовпа. Св. Симеон глянув на мертве тіло, попрощався, поцілувавши його, і мертве тіло матері освітилось блаженною усмішкою.

Св. Симеону приходилося подолати багато спокус від злого духа, який заздрив спасенному, але глибока довіра, молитва, піст, допомагали перемогти ворога.

Прп. Симеон прожив 80 років, з яких 37 років простояв на стовпі. Завдяки йому безліч людей увірували в Христа і прийняли хрещення. Слава про св. Симеона і його святість докотилася і до імператорського палацу. Антиохійський Патріарх Домнім (441–448) провідав Преподобного, відправив при ньому Божественну Літургію, причастив святого подвижника. Багато подвижників, які перебували в пустелі, дізнавшись про подвиги Симеона, вирішили перевірити, чи угодні його подвиги Богу. Вони відправили до нього своїх посланців, які повинні були від імені пустельників заявити Симеону, зійти зі стовпа. А коли св. Симеон виявить свою непокірність, їм було наказано насильно зняти його. Якщо ж св. подвижник проявить смирення і послухається всієї братії, то йому дозволять далі продовжувати свій подвиг. Св. Симеон виявив повний послух і глибоке християнське смирення.

Про кончину св. Симеона першим дізнався його учень Антоній. Стривожений тим, що його наставник вже третій день не показується народові, піднявся по драбині на стовп і знайшов його мертвим. Тіло було в стані молитви. Святий подвижник помер в 459 році, проживши 103 роки.

Його похоронили недалеко від стовпа, на якому він подвизався, а згодом на місті, де стояв стовп, побудували монастир.

Бог прославив св. Симеона благодатними чудесами. Четвертого дня після смерті тіло св. Симеона поклали в гріб і перевезли до Антиохії. В місцевості, що звалася Мерос, підступив до гробу біснуватий чоловік, що довгий час тинявся дорогами. Підійшовши до гробу, він промовив: «Св. Симеоне, помилуй мене». Враз злий дух вийшов з нього.

 

Преподобний отче Симеоне, моли Бога про нас.

 

11 вересня 2019 року Божого. Усікновення голови святого пророка Предтечі і Хрестителя Господнього Івана

 

 

Величаємо тебе, Хрестителю Спасів Іоане, i шануємо всi чесної твоєї глави усiкновення.

 

Святому Івану, Предтечі Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа, судилося передувати своїм народженням і своєю смертю народженню Господа і Його смерті. Подібно до того, як на землі він проповідував про пришестя Господа, сказавши: "Йде за мною Сильніший за мене" (Мк. 1, 7), так і душам святих праотців, які перебували в пеклі, він повинен був проповідувати пришестя Господа, бо Предтеча Іван мав сказати тут, що вже явився очікуваний у світі Месія. І подібно до того, як Господь наш Ісус Христос постраждав за гріхи людські, так і Предтеча Його отримав мученицьку кончину через беззаконня Ірода. Трапилося ж це так.

Ірод, званий Антипою, син старшого Ірода, який знищив вифлеємських немовлят, - лихий паросток від лихого кореня. Йому підкорялася Галілея. Спершу він одружився з дочкою Арефи, царя аравійського. Він прожив з нею немало часу, але згодом, полонений красою Іродіади, дружини Филипа, свого брата, зблизився з нею, бо вона прагнула його. На вимогу цієї перелюбниці він прогнав від себе свою першу законну дружину й одружився з дружиною свого брата, проти закону, бо, якби й помер його брат, він не міг би взяти його дружину, оскільки залишалася в живих дочка брата, народжена від тієї дружини. (Тогочасний закон повелівав брати дружину померлого брата (вдову) тільки тоді, коли померлий брат не залишав після себе дітей). Достовірно повідомляють, що Ірод відняв дружину у Филипа, свого брата, ще тоді, коли той був живий. Таким чином, він учинив велике беззаконня, як хижак, перелюбник і кровозмісник.

Побачивши беззаконня, яке чинив Ірод, ревнитель закону Божого, викривач людських гріхів і проповідник покаяння, святий Іван Хреститель не змовчував, а перед усіма викривав Ірода як перелюбника і грабіжника, що відняв дружину у брата свого, і казав йому:

- Не годиться тобі мати дружину Филипа, твого брата.

А Ірод, не терплячи викриття, наказав кинути Івана до в'язниці та закувати його в кайдани. Особливо гнівалася на святого дружина Ірода - Іродіада, і дуже хотіла його смерті, але не могла його убити, бо сам Ірод оберігав в'язня від лихого наміру своєї дружини: він вважав Івана праведним і святим мужем. Раніше він з насолодою слухав його і, натхнений його повчаннями, творив багато добра. Тому Ірод не насмілювався віддати Івана на смерть. Проте він боявся не стільки Бога, скільки людей, як говорить євангеліст Матфей: "І хотів убити його, та побоявся народу, бо його вважали пророком" (Мф. 14, 5). Ірод побоювався, щоб народ не повстав проти нього і не підняв заколоту. Саме через це він не насмілювався явно віддати на смерть пророка і Хрестителя Господнього, улюбленого і шанованого всіма. Він мучив його у в'язниці, бажаючи закрити незамовкаючі вуста свого викривача.

Святий Іван досить довго пробув у в'язниці. Його учні збиралися у нього. Іван часто повчав їх побожного життя, згідно з законом Божим, і сповіщав їм про Месію, Який уже прийшов у світ і до Якого він посилав їх, як про це сказано і в Євангелії: "Іван же, почувши у в'язниці про діла Христові, послав двох зі своїх учеників запитати Його: "Чи Ти Той, Хто має прийти, чи нам іншого чекати?" (Мф. 11, 2-3). Він посилав запитати не тому, що сам не знав; бо як він міг не знати Того, Кого сам хрестив і над Ким він бачив Дух Святий, що зійшов із небес, про Якого чув і голос Отця, Який свідчив, і на Якого, нарешті, сам указував перстом, кажучи: "Ось Агнець Божий" (Ін. 1, 36).

Іван посилав учеників своїх запитати Господа, щоб вони на власні очі побачили славні чудеса, які творив Господь, і щоб остаточно переконалися в тому, що Він (Ісус Христос) прийшов спасти рід людський.

Настав день, коли мало відбутися святкування дня народження Ірода. Зібравши всіх князів, воєвод і старійшин Галілеї, Ірод влаштував для них великий бенкет (Мк. 6, 21). Під час бенкету донька Іродіади танцювала і своїм танцем дуже догодила Іродові, а ще тим, що возлежали біля нього. Навчена своєю жорстокою матір'ю, вона попросила в Ірода голову святого Івана Хрестителя й отримала прошене, бо Ірод присягнувся їй дати все, чого б вона не забажала, навіть половину його царства. Окаянний не побажав порушити свою клятву, не схотів засмутити мерзенну матір танцівниці, але забув про той страх, через який він не наважувався досі вбити Івана, забув також і про його святе життя і, як сп'янілий, розпалився наміром пролити невинну кров. І він негайно послав ката до в'язниці, наказавши відсікти голову Івана й принести її на тарелі.

Таким чином, Предтечу Христового за викриття беззаконного співжиття Ірода з Іродіадою було усічено у в'язниці вже пізно вночі, бо той мерзенний бенкет святий євангеліст Марк назвав вечерею. "Вечерю, - говорить євангеліст, - робив вельможам своїм" (Мк. 6, 21). Ця вечеря затягнулася далеко за північ, і коли всі вже упилися вином і натішилися танцем безсоромної дівчини, саме тоді й сталося те неправедне вбивство. І принесли голову святого Івана на тарелі посеред бенкету, причому кров ще капала і (як повідомляє дехто) голова прорікала Іроду ті самі викривальні слова:

- Не годиться тобі мати дружину Филипа, брата твого.

І сильний страх обійняв тоді всіх, хто возлежав і стояв на тій вечері, від побаченого: людську голову принесли, як їжу, на тарелі. Вона стікала кров'ю, ворушила вустами і прорікала слова. І цю голову танцівниця взяла своїми зухвалими руками й віднесла до своєї матері. Іродіада, узявши її, проколола голкою язик, що викривав її беззаконня. Посміявшись чимало часу, Іродіада не дозволила поховати голову разом із тілом, бо боялася, що Іван воскресне і почне знову викривати її та Ірода. Тіло святого Предтечі його ученики тієї ж ночі забрали з в'язниці й поховали в Севастії. А голову Хрестителя Іродіада закопала в землі, у себе в палаці, в ганебному і потаємному місці.

Після вбивства святого славного Предтечі й Хрестителя Господнього Івана, окаянний Ірод вчинив не менше лиходійство, бо він глузував із Господа нашого Ісуса Христа під час Його вільних страждань за нас, як про це розповідає святий євангеліст Лука. Ірод зі своїми воїнами принижував Ісуса і, посміявшись із Нього, одягнув Його в світлий одяг і відіслав назад до Пілата (Лк. 23, 11).

Проте помста Божа не забарилася звершитися над пророковбивцею і хулителем Христовим: з одного боку, кров Івана взивала до Бога про помсту Іроду, як колись кров Авеля - про Каїна (Бут. 4, 1-16); з другого боку, - інше беззаконня Ірода (особливо знущання над Господом нашим Ісусом Христом) накликало на нього праведну кару Божу. Через деякий час Ірод позбувся царства і життя разом з Іродіадою і танцівницею. Арефа, цар аравійський, помстившись за безчестя і наругу над його донькою, зібрав воїнів і пішов із ними на Ірода. Так само й Ірод, зібравши своїх воїнів, вийшов на боротьбу з Арефою. Відбулася битва, воїни Арефи перемогли воїнів Ірода. Ірод зазнав поразки: майже всіх його воїнів було вбито, а сам він ледь врятувався. Після цього римський кесар позбавив Ірода влади та всіх багатств і заслав на ув'язнення з перелюбницею та її дочкою спочатку до Ліона, галльського міста, а звідти - в Ілерду, іспанське місто, там Ірод і закінчив своє життя в бідності та злигоднях. Перед своєю смертю він побачив смерть танцівниці, своєї доньки, яка загинула за наступних обставин.

Одного разу взимку вона захотіла перейти річку під назвою Сикоріс. Коли вона йшла, крига під нею підломилася, і вона впала у воду, занурившись по шию. З правосуддя Божого, лід здавив її шию так, що вона повисла у воді, тримаючи голову на поверхні. І подібно до того, як вона танцювала колись ногами по землі, так і цього разу вона безладно рухалася, не дістаючи ногами до землі, а швидка течія річки коливала її. Проте ніхто не міг допомогти їй. І доти вона висіла окаянна у воді в такому положенні, поки гострий лід не перерізав її шию. її мерзенний труп, занесений водою під лід, не знайшли, а голову її, відсічену не мечем, а кригою, принесли до Ірода та Іродіади, як колись голову Предтечі. Так покарало правосуддя Боже танцівницю, яка була винна в усіченні чесної голови святого Івана.

Після цього загинув і беззаконний вбивця Ірод з мерзенною Іродіадою: розповідають, що їх було живцем закопано у землю.

А святий Іван, як за свого життя, так і після кончини, був Передвісником Христа Господа. Бо, передуючи зішестю Господа в пекло, він благовістив тим, які знаходилися в пеклі, про Бога, Який явився в плоті й порадував святих праотців. Із ними його було взято з пекла, яке руйнувалося після воскресіння Христового, і він сподобився багатьох вінців у Царстві Небесному як дівственник, як пустельник, як вчитель і проповідник покаяння, як пророк, як Предтеча й Хреститель і як мученик.

 

Святий Іване Христителю, прехвальний і вселенський апостоле, найкращий сину пустині і справжній друже Христа, моли Його, щоб були помилувані душі наші!

 

8 вересня 2019 року Божого. Неділя. Стрiтення Вишгородської (Володимирської) iкони Пресвятої Богородицi

 

Володимирська (Вишгородська) ікона Божої Матері написана євангелістом Лукою на дошці від столу, за яким був за трапезою Спаситель з Пречистою Матір'ю і праведним Йосифом Обручником. Божа Мати, побачивши цей образ, промовила: "Віднині ублажатимуть Мене всі роди Благодать Народженого від Мене і Моя з цією іконою нехай буде" …

У 1131 році ікона була надіслана на Русь з Константинополя святому князеві Мстиславу († 1132, пам'ять 15 квітня) і була поставлена в Дівочому монастирі Вишгорода - давнього удільного міста святої рівноапостольної великої княгині Ольги. Саме тому ця ікона в українській традиції має назву Вишгородська .

Син Юрія Долгорукого святий Андрій Боголюбський у 1155 році приніс ікону у Володимир і помістив у спорудженому ним знаменитому Успенському соборі. З того часу ікона отримала назву Володимирської. В 1395 році ікону вперше принесли в Москву. Так благословенням Божої Матері скріпилися духовні узи Візантії і Русі - через Київ, Володимир і Москву.

Вшанування Володимирської (Вишгородської) ікони Пресвятої Богородиці відбувається кілька разів на рік (21 травня, 23 червня, 26 серпня). Найбільш урочисте святкування відбувається 26 серпня / 8 вересня, встановлене на честь стрітення Володимирської ікони при перенесенні її з Володимира до Москви. В 1395 році страшний завойовник хан Тамерлан (Темир-Аксак) досягнувши меж рязанських, взяв місто Єлець і, прямуючи до Москви, наблизився до берегів Дону. Великий князь Василій Дмитрович вийшов з військом до Коломни і зупинився на березі Оки. Він молився святителям Московським і преподобному Сергію за порятунок Вітчизни і написав митрополитові Московському, святителеві Кипріану, щоб розпочатий Успенський піст був присвячений посиленим молитвам про помилування й покаяння. У Володимир, де перебувала прославлена чудотворна ікона, було надіслано духовенство. Після літургії і молебню у свято Успіння Пресвятої Богородиці духівництво прийняло ікону та із хресним ходом понесло її до Москви. Незліченна безліч народу по обидва боки дороги, стоячи на колінах, благала: "Матір Божа, спаси землю Руську" У той самий час, коли мешканці Москви зустрічали ікону на Кучкова поле, Тамерлан спав у своєму наметі. Раптом він побачив у сні велику гору, з вершини якої до нього йшли святителі із золотими жезлами, а над ними в променистому сяйві з'явилася Велична Дружина. Вона звеліла йому залишити межі Росії. Прокинувшись у трепеті, Тамерлан запитав про значення видіння. Знаючі відповіли, що сяюча Дружина є Матір Божа, велика Захисниця християн. Тоді Тамерлан дав наказ полкам йти назад. На згадку чудесного порятунку від Тамерлана на Кучковому полі, де була зустрінута ікона, побудували Стрітенський монастир, а на 26 серпня було встановлено святкування на честь стрітення Володимирської ікони Пресвятої Богородиці.

Вишгородська ікона по особливому вшановується Православною Церквою. Тож і ми звертаймось до Неї словами цієї молитви:

 

До кого вдамося, Владичице?

До кого припадемо у скорботі нашій, якщо не до Тебе, Царице Небесна?

Хто плач наш і зітхання прийме, якщо не Ти, Пренепорочна, Надіє християн і Пристановище нам, грішним?

Хто перевершить Тебе у милості?

Прихили слух Твій до нас, Владичице, Мати Бога нашого, і не відкинь тих, що потребують допомоги Твоєї: почуй стогін наш, підкріпи нас, грішних, врозуми і навчи, Царице Небесна, і не відступи від нас, рабів Твоїх, Владичице, за нарікання наше, але будь нам Матір’ю й Заступницею, і передай нас милостивому покрову Сина Твого.

Влаштуй нашу долю, як Сама зволиш, і приведи нас, грішних, до тихого й мирного життя, щоб, оплакуючи гріхи наші, ми раділи з Тобою завжди, нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

 

1 вересня 2019 року Божого. Неділя мч. Андрiя Стратилата i з ним 2593 мученикiв (284–305)

 

Мученик Андрій Стратилат був воєначальником в римських військах за правління імператора Максиміана (284-305). За його хоробрість, непереможність і справедливість святий був улюбленцем в римських військах. Коли численне перське військо вторглося в сірійські межі, правитель Антіох доручив святому Андрію керівництво римськими військами, давши йому титул "Стратилат", тобто головнокомандуючий.

Святий Андрій вибрав собі невеликий загін хоробрих воїнів і виступив назустріч супротивнику. Його воїни були язичниками. Сам святий Андрій ще не приймав Хрещення, але увірував в Ісуса Христа. Перед битвою він переконував воїнів, що язичницькі боги - біси і допомоги в битві надати не можуть. Він проповідував їм Ісуса Христа, всесильного Бога Неба і землі, що подає допомогу всім віруючим в Нього. Воїни пішли на бій, закликаючи на допомогу Спасителя. Невеликий загін спричинив втечу численного війська персів. Святий Андрій повернувся з походу зі славою, здобувши повну перемогу.

Але заздрісники донесли правителеві Антіоху, що він - християнин, який навернув у свою віру підлеглих воїнів. Святий Андрій був викликаний на суд, і там він підтвердив свою віру в Христа. За це його піддали тортурам. Він сам ліг на розпечене мідне ложе, і, як тільки звернувся за допомогою до Господа, ложе охололо. Воїнів розіп'яли на деревах, але жоден з них не відрікся від Христа. Заточивши святих до в'язниць, Антіох послав донесення імператору, не наважуючись сам віддати на смерть прославленого переможця. Імператор знав, як військо любило святого Андрія, і, побоюючись обурення, послав наказ звільнити мучеників, а таємно велів під будь-яким приводом стратити кожного нарізно.

Звільнившись, святий Андрій разом з дружиною воїнів прийшов у місто Тарс. Там їх хрестив місцевий єпископ Петро і єпископ Верійський Нон. Потім воїни перейшли в місцевість Таксанати. Антіох написав листа передавши намісникові Килікійської області Селевку, щоб той під виглядом погоні за дружиною святого Андрія, як такої що втратила прапори наздогнав їх і повбивав. Селевк наздогнав мучеників, що зупинилися в ущелинах гори Тавра, де їм за об'явленням належало постраждати.

Святий Андрій, називаючи воїнів своїми братами та дітьми, закликав їх не боятися смерті. Він молився за всіх, хто буде шанувати їх пам'ять, і просив Господа послати людям цілюще джерело на місці, де проллється їх кров. Під час цієї молитви беззбройні мученики були усечені мечами († бл. 302). В ту ж мить із землі забило джерело. Єпископи Петро і Нон, які з кліриками таємно слідували за дружиною святого Андрія, поховали їх тіла. Один з кліриків, з давнього часу страждав від злого духа, напився з джерела води і відразу зцілився. Поголос про це рознісся серед навколишніх жителів, і вони стали приходити до джерела, та й, за молитвами святого Андрія і постраждалих з ним 2593 мучеників, отримували благодатну допомогу від Бога.

Святі Угодники Божі, моліть Бога про нас.

 

Яндекс.Метрика