narrow default width wide

Breadcrumbs

17 травня 2020 року Божого. Неділя. Про самарянку

 

 

Повертаючись з Юдеї в Галилею, Ісус Христос зі Своїми учениками проходив через Самарію, місто, яке називалося Сихар (давня назва – Сихем). Перед містом з південного боку була криниця, викопана, за переказом, патріархом Яковом.

Ісус Христос, утомившись у дорозі, сів відпочити біля криниці. Час був обідній, і ученики Його пішли у місто, щоб купити там їжі.

Саме в цю пору до криниці підійшла самарянка з міста, щоб набрати води.

Ісус Христос говорить їй: “Дай Мені напитися”.

Ці слова Спасителя дуже здивували самарянку. Вона сказала: “Як Ти, будучи юдеєм, просиш напитися в мене, самарянки? Адже юдеї не знаються з самарянами”.

Господь сказав їй: “Якби ти знала дар Божий (тобто велику ласку Божу, яку послав тобі Бог у цій зустрічі) і Хто говорить тобі: дай Мені напитися, – то ти попросила б у Нього, і Він дав тобі води живої”.

Спаситель назвав живою водою Своє Божественне вчення. Тому що, як вода рятує спраглу людину від смерті, так і Його Божественне вчення спасає людину від вічної смерті і веде до вічного блаженного життя. А самарянка подумала, що Він говорить про звичайну джерельну воду, яка у них називалася “живою” водою.

Жінка з подивом запитала Його: “Господи! Тобі й зачерпнути нема чим, а криниця глибока; звідки ж Ти маєш воду живу? Невже ти більший за отця нашого Якова, який дав (викопав) нам криницю оцю і сам з неї пив, і діти його, і худоба його?”

Ісус Христос сказав їй у відповідь: “Всякий, хто п`є цю воду, знову буде спраглим (тобто знову захоче пити); а хто питиме воду, яку дам Я йому, той не буде спраглим повік; але вода, яку дам йому Я, стане в ньому джерелом води, що тече в життя вічне”.

Та самарянка не збагнула цих слів Спасителя і сказала: “Господи, дай мені цієї води, щоб я не хотіла пити і не приходила сюди черпати”.

Ісус Христос, бажаючи, щоб самарянка зрозуміла, про що говорить Він, спочатку звелів їй покликати до Нього її чоловіка. Він сказав: “Іди поклич чоловіка свого і приходь сюди”.

Жінка ж сказала: “Не маю я чоловіка”.

Тоді Ісус Христос сказав їй: “Правду сказала, що чоловіка не маєш, бо п`ять чоловіків мала, і той, кого маєш нині, не чоловік тобі; це ти правду сказала”.

Самарянка, вражена всевіданням Спасителя, Який викрив усе її гріховне життя, зрозуміла тепер, що розмовляє не з простою людиною. Вона зразу ж звернулася до Нього, щоб розв`язати давню суперечку між самарянами та юдеями: чия віра правильніша і чия служба угодніша Богу. “Господи, бачу, що Ти пророк, – сказала вона. – Батьки наші поклонялися на цій горі (при цьому вона вказала на гору Гаризин, де виднілися руїни зруйнованого самарянського храму); а ви говорите, що місце, де належить поклонятися (Богу), знаходиться в Єрусалимі”.

Ісус Христос відповів їй: ”Жінко, повір Мені, що надходить час, коли будете поклонятися Отцеві (Небесному) і не на горі цій, і не в Єрусалимі. Ви кланяєтеся тому, чого не знаєте, а ми кланяємося тому, що знаємо, бо спасіння – від юдеїв (тобто, що до цих пір тільки в юдеїв була істинна віра, лише у них богослужіння проводилося правильно, як угодно Богу). Але прийде час, і нині вже є, коли справжні поклонники кланятимуться Отцеві духом та істиною, бо таких поклонників шукає Отець Собі. Бог є Дух (невидимий, безтілесний), і тим, що поклоняються Йому, належить поклонятися духом та істиною”. Тобто істинна й угодна Богу служба є така, коли люди поклоняються Отцеві Небесному не самим тільки тілом і не самими лише зовнішніми знаками й словами, а всією своєю сутністю – всією душею – істинно вірують у Бога, люблять і шанують Його і своїми добрими ділами та милосердям до ближніх виконують волю Божу.

Почувши нове вчення, самарянка сказала Ісусу Христу: “Знаю, що прийде Месія, званий Христос; коли Він прийде, сповістить нам усе”, тобто навчить нас усього.

Тоді Ісус Христос сказав їй: ”Це Я, Який розмовляю з тобою”.

У цей час повернулись ученики Спасителя і здивувалися, що Він розмовляв з жінкою-самарянкою. Однак жоден з них не запитав Спасителя, про що Він говорив з нею.

Самарянка ж залишила свій глечик і поспішила в місто. Там вона стала говорити людям: “Ідіть, побачите Чоловіка, Який сказав мені про все, що я зробила: чи не Він Христос?”

І люди повиходили із міста і пішли до криниці, де був Христос.

Тим часом ученики просили Спасителя, кажучи: “Учителю, їж”.

Та Спаситель сказав їм: “Я маю їжу, якої ви не знаєте”.

Ученики стали говорити між собою: “Хіба хто приніс Йому їсти?”

Тоді Спаситель, пояснюючи їм, сказав: “Моя їжа є творити волю Того, Хто послав Мене, і звершити діло Його. Чи не кажете ви, що ще чотири місяці, і настануть жнива? А Я говорю вам: зведіть очі ваші і погляньте на ниви (і Господь вказав їм на самарян – мешканців міста, які в цей час ішли до Нього), як вони пополовіли і готові до жнив (тобто як ці люди бажають бачити Спасителя Христа, з якою охотою готові слухати Його і прийняти Його). Хто жнець, той одержує нагороду і збирає плід у життя вічне, щоб і сівач, і жнець разом раділи. Бо про це є правдиве слово: один сіє, а інший жне. Я послав вас жати те, над чим ви не працювали: інші працювали, а ви ввійшли у їхню працю”.

Багато самарян, які прийшли з міста, увірували в Нього за словом жінки. Вони просили Спасителя побути у них. Він пішов до них і пробув там два дні і вчив їх.

За цей час ще більше самарян увірувало в Нього. Вони потім казали тій жінці: “Вже не через твої слова віруємо, бо самі чули і знаємо, що Він істинно Спаситель світу, Христос”.

З передання відомо, що самарянка, яка вела бесіду з Христом біля Яковової криниці, весь останок життя свого присвятила проповіді Євангелія Христового. За проповідь віри Христової вона постраждала у 66 році (була кинута мучителями у криницю).

10 травня 2020 року Божого. Неділя. Про розслабленого

 

 

У четверту неділю після Пасхи здійснюється спогад зцілення Христом розслабленого в Капернаумі. Про цю подію оповідає лише св. Іоан, що повідомляє в своєму Євангелії про кожен прихід Господа до Єрусалиму на свята.

Євангеліє нам оповідає про те, що недалеко від Храму в Єрусалимі була Овеча купіль (щось ніби басейну). Ангел Господній сходив в цю купіль, обурював воду і давав їй чудодійну силу, і хто перший входив у воду після обурення її Ангелом, той отримував зцілення від всякої хвороби, якою б не був хворий. Ця цілюща сила привертала до води безліч болящих. Серед них була одна людина, яка тридцять вісім років страждала тяжкою недугою, але все-таки не сумувала сподіваючись на зцілення.

З нагоди свята Господь наш Ісус Христос прийшов до Єрусалима і відвідав Овечу купіль. Звернувши увагу на розслабленого, який чекав милості Божої, Господь запитав його: «Чи хочеш бути здоровий? Так, Господи, – відповідав хворий, – але не маю людини, яка опустила б мене в купальню, коли обуриться вода; коли ж я приходжу, інший вже сходить раніше мене. Тоді Господь говорить: Встань, візьми постіль твою і ходи» (Ін. 5, 6-8). І, диво! Одним Своїм Божественним словом Господь миттєво зцілив хворого. Той, хто страждав тридцять вісім років тяжкою недугою миттєво видужав, узяв постіль свою і пішов. А було це в день суботній, і іудеї сказали, що в суботу не дозволене носити ліжко. Тоді зцілений промовив: «Хто мене зцілив, Той мені сказав: візьми постіль твою і ходи» (Ін. 5, 11). Ісуса Христа поряд вже не було. Він сховався в народі. Але потім, коли Господь зустрів зціленого в храмі, Він додав наступні слова: «Ось, ти видужав; не гріши більше, щоб не трапилося з тобою чого гірше» (Ін. 5, 14).

Перше, що заслуговує нашої уваги, – це тверда віра хворого в милосердя Боже. Тридцять вісім років він страждав від тяжкої хвороби і не знемагав в своєму терпінні і покладанні надії. Він вірив і сподівався отримати просиме, і Господь згадав про нього і подав йому зцілення. Навчімося, на цьому прикладі бути терплячими під час відвідуючої нас скорботи, яких буває так багато. Прагнемо сподіватися на Господа Бога і сподіваючись на Нього черпати силу і мужність до покірливого перенесення різного роду скорботи і невдач житейських. Якою б тяжкою не була скорботи, скільки б часу вони не продовжувалися, – віримо, що Господь може нам допомогти і рано чи пізно полегшить наші страждання, якщо тільки матимемо тверду, непохитну надію на Його милосердя. Господу все можливо, і Він може в одну мить змінити нашу скорботу на радість. Дійсно, скорботи і біди деколи не під силу понести людині, і ми, із-за своєї легкодухості і нетерплячості, нерідко втрачаємо надію на милість Божу, плачемо і ремствуємо, кажучи: "терплю я і молюся, але Господь не бачить моїх сліз", – і вже починаємо впадати у відчай. Наскільки ми деколи малодушні! Приклад терплячого перенесення своєї хвороби розслабленим нехай послужить повчанням кожному з нас.

Якщо ми віруємо, що є Бог, що Він за нас віддав на смерть Свого Єдинородного Сина, якщо ми віруємо, що усім нашим життям управляє не хто інший, а Той же Отець Небесний – тому ми і повинні покласти на Нього всі наші покладання, надії. «Покладайся на Господа у скорботах твоїх, і Він підтримає тебе. Ніколи не дасть Він упасти праведникові» (Пс. 54, 23).

Ми іноді бажаємо, щоб наші прохання і молитви негайно ж виконувалися, не думаючи про те, що Бог краще за нас знає, що для нас корисно і коли подати нам утіху. Ми плачемо, стогнемо, називаючи себе нещасними і як би безневинно страждаючими все життя, не згадуючи повчання Господнього апостола: «Господь, кого любить, того карає; б'є ж всякого сина, якого приймає» (Евр. 12, 6). Через перенесення скорботи і тілесних страждань Господь лікаує нашу душу, готуючи її до майбутнього життя, навчає нас смирення і нелицемірного покладання надії на Його милість. Скорботи ясно свідчать про те, що Господь в цей час звернув на нас особливу увагу. Він хоче умудрити нас заради спасіння, дає нам можливість показати Йому, наскільки ми багатий вірою, надією і любов'ю, – цими істинними християнськими чеснотами, без яких людині неможливо увійти до Царства Небесного.

І недаремно святі і праведні вважали себе забутими Господом, коли їх довго не відвідувала скорбота. Апостол Павло говорить: «І не цим тільки, але хвалимось і скорботами, знаючи, що від скорботи походить терпіння, від терпіння – досвідченість, від досвідченості – надія, а надія не посоромить, тому що любов Божа влилась у серця наші Духом Святим, даним нам» (Рим. 5, 3-5). Скорботи – це наші вчителі, вони навчають нас терпінню, досвідченості і майстерності. А досвід – це велика справа в житті. Досвід одушевляє людину впевненістю в успіху.

А ми ось цієї-то дивної сили не хочемо в собі виховувати, і навіть коли Господь Сам, по Своєму чоловіколюбству, вирішує виплекати в нас її, цю силу, то ми і тоді ремствуємо на Нього, плачемо на долю: навіщо вона вимагає від нас напруги, зусилля, турботи і праці непосильного. Не знаючи того, що своєю легкодухістю ми істотно заважаємо благодаті Божій допомагати нам, – ми стаємо ні на що не здатними, такими, що не вміють сприйняти в себе цю благодать, яка вимагає від нас рішучості у відданні себе у волю Господню.

Не можуть не обернути на себе нашої уваги слова з прочитаного Євангелія, сказані Господом зціленому розслабленому: «Ось, ти видужав; не гріши більше, щоб не трапилося з тобою чого гірше» (Ін. 5, 14). З цих слів видно, що між хворобою і гріхом існує самий найтісніший зв'язок. Поки перші люди не погрішили, доти вони були здорові і тілом і душею. А після того, як не змогли вберегти себе від гріха, – услід за гріхом послідували і хвороби. Це явище повторюється і зараз, і закон цієї залежності буде в силі до кінця віку. Всяке порушення закону, яке в області тілесної, так і в області етичної, спричиняє за собою розлад природи нашої і неодмінно супроводжується хворобами. А тому, знаючи цю істину, необхідно уникати гріха як причини руйнування наший душевної і тілесної природи.

Але благодать Божа дає нам засіб до постійного очищення від гріхів в Таїнстві покаяння. Скільки б людина не падала – вона завжди має можливість встати. Усвідомивши свій гріх, пошкодуємо про те, що ми образив всевишнього Господа, здобудемо твердий намір виправлення – і Господь по Своєму милосердю пробачить нам наш гріх і сподобить Своєї благодаті.

Скажемо словами святого апостола Іакова: «Терпіть же довго і ви, зміцніть серця ваші, бо пришестя господа наближається» (Як. 5, 8). Життя своє віддамо волі Божій. Віримо: Господу краще за наше знати, коли Йому поглянути на нас, а коли і відвернути від нас пречисте Лице Своє.

3 травня 2020 року Божого. Неділя святих жон мироносиць

 

 

 

У третю Неділю після Великодня Свята Церква згадує пам'ять святих жінок-мироносиць: Марії Магдалини, Марії Клеопової, Соломії, Іоанни, Марфи і Марії, Сусанни та інших, а також праведних Йосифа Аримафейського та Никодима – таємних учеників Христових. Своїм богослужінням Церква знову ставить нас на голгофі у Хреста Христовового, з якого знімають Пречисте Його Тіло Йосиф та Никодим, і у вертограді у труни, де вони поклали Тіло Ісуса Христа, і де потім мироносиці, що прийшли помазати Його Тіло благовонними маслами, першими удостоюються бачити Воскреслого Господа.

Коли Іуда зрадив Христа перед первосвящениками, всі учні Його втікли. Апостол Петро слідував за Христом до двору первосвященика і там, викритий, що він Його учень, тричі відрікся від Нього. Весь народ кричав Пилатові: "Візьми, візьми, розіпни Його!" (Ін. 19.15). Коли розіпнули Ісуса народ, що проходить, лихословив Його і глузував з Нього. І лише Матір Його з улюбленим учнем Іоанном стояли у Хреста і жінки, що слідували за ним і Його учнями під час Його проповіді і що служили їм, дивилися здалека на те, що відбувається. Серед них були Марія Магдалина, Іоанна, Марія, мати Яковова, Саломія та інші.

Після того, як Ісус віддав дух, Йосиф з Аримафеї, член ради, але він не брав участь в засудженні Ісуса, таємний Його учень прийшов до Пилата просити тіло Ісусове і, отримавши дозвіл, разом з Никодимом, іншим таємним учнем Господа, поховав Його в новому гробі.

У перший день тижня святі жінки-мироносиці, купивши аромати, прийшли вранці до гробу, щоб помазати тіло Ісусове, але побачили камінь відваленим від гробу і ангела, який сповістив їм, що Ісус воскрес. Господь з'явився Марії Магдалині, з якої вигнав сім бісовий, і просив сказати апостолам, щоб чекали Його в Галілеї.

Святі жінки-мироносиці виявляють нам приклад дійсної жертовної любові і самовідданого служіння Господу. Коли всі залишили Його, вони були поряд, не злякалися можливих переслідувань. Не випадково саме Марії Магдалині першою з'явився Воскреслий Христос. Згодом, за переказами, свята рівноапостольна Марія Магдалина багато потрудилася в проповіді Євангелія. Саме вона піднесла римському імператорові Тіверію червоне яйце із словами - "Христос Воскрес!", звідки і пішов звичай на Паску фарбувати яйця.

 

Свята Марія Клеопова

Свята Марія Клеопова, мироносиця, за переказами Церкви була дочкою праведного Йосифа, Обручника Пресвятої Діви Марії (пам'ять 26 грудня), від першого шлюбу і була ще зовсім юною, коли Пресвята Діва Марія була обручена праведному Йосифу і введена в його домівку. Свята Діва Марія жила разом з дочкою праведного Йосифа, і вони подружилися, як сестри. Праведний Йосиф після повернення з Спасителем і Божою Матір'ю з Єгипту до Назарета видав заміж дочку за свого меншого брата Клеопу, тому вона іменується Марією Клеоповою, тобто дружиною Клеопи. Благословенним плодом того шлюбу був священномученик Симеон, апостол від 70-ти, родич Господній, другий єпископ Єрусалимської Церкви (пам'ять 27 квітня). Пам'ять святої Марії Клеопової святкується також в Неділю 3-у по Великодню, святих жон-мироносиць.

 

Свята Іоанна Мироносиця

Свята Іоанна Мироносиця, чоловіка Хузи, домоправителя царя Ірода, була однією з жінок, що слідували за Господом Ісусом Христом під час Його проповіді, і служила Йому. Разом з іншими дружинами після Хресної смерті Спасителя свята Іоанна приходила до Гробу, щоб помазати миром Святе Тіло Господа, і чула від Ангелів радісну звістку про Його славне Воскресіння.

 

Праведні сестри Марфа і Марія

Праведні сестри Марфа і Марія, що повірили в Христа ще до воскресіння Ним їх брата Лазаря, після вбивства святого архидиякона Стефана, і при настанні гоніння на Церкву Єрусалимську і вигнанні праведного Лазаря з Єрусалиму, допомагали своєму святому братові в благовіствуванні Євангелія в різних країнах. Про час і місце їх мирної кончини відомостей не збереглося.

Свята Православна Церква відзначає цей день як свято всіх жінок-християнок, відзначає їх особливу і важливу роль в сім'ї і суспільстві, укріплює їх в їх самовідданому подвизі любові і служіння ближнім.

«У Христа войовнича і жіноча стать, що вписується у воїнство по душевній мужності і не відкинута за тілесну неміч. І багато жінок відрізнялися не менше від мужів: є і такі, що навіть більше прославилися. Такі ті, що наповнюють собою лице дів, такі сяючі подвигами сповідання і перемогами мучеництва.» (Свт. Василій Великий)

Цей подвиг вірності, любові і милосердя повторили наші матері й бабусі, що залишилися з Христом і Його Святою Церквою в дні жорстоких гонінь, коли вся злість світу цього озброїлася на Святу Русь, намагаючись знищити Православ'я і сам український народ. Жінки зробили непомітний подвиг. Вони навчали істинам віри Христової своїх дітей і онуків, не дивлячись ні на які погрози відвідували храм Божий, брали участь в Таїнствах Церкви, зберігали традиції.

Ісповідницький і мученицький жіночий подвиг періоду гонінь надзвичайно великий. Благодать Божа укріплювала віруючих в найстрашніші моменти нічних обшуків, арештів, грабежів.

Безвісні черниці, дружини і сестри духовенства, незліченні прості прихожанки гинули в таборах і в'язницях. Що залишалися на волі покірливо і покірливо, непомітно здійснювали своє християнське служіння: супроводжували священнослужителів в гоніннях і засланнях, простоювали ночі безперервно у тюремних дверей, щоб зробити передачу, оберігали храми, що залишилися, рятували святині від грабежу і розорення. "Білі хусточки", як з любов'ю називав їх святитель Патріарх Тихон, непохитно стояли в храмах на богослужінні в самі безпросвітні роки, коли могло здаватися, що православне життя, мир і благополуччя вже ніколи не повернуться. На них же лежало виховання дітей, що втратили батьків. Але жодна сльоза незліченних страждальників не забута у Бога. На цих сльозах відроджується Русь.

І зараз наші жінки продовжують нести свій Хрест на славу Божу. Багато хто співає на кліросі, підтримують порядок в храмі, продають свічки, виготовляють те, у що одягається священик, прикрашають Храм Божий. Не менш важлива домашня молитва, до якої матері і бабусі привчають немовлят.

Це свято жіночого серця. Чому воно особливо ублажається сьогодні? Святі мироносиці всім серцем полюбили Господа, слідували за Ним, слухали Його, служили Йому...Чому Господь після Воскресіння не з'явився, перш за все, апостолам? Чим відрізняється жіноче серце від чоловічого? Серце чоловіче буває грубим, черствим і навіть жорстоким. Серце жіноче м'яке, волелюбне. Щоб зрозуміти це, треба знати, що наше серце – це орган вищого розуміння. Жіночі серця пізнають все велике, таємниче, святе набагато легше, ніж чоловічі, грубіші серця.

Господь знав серце чоловіче і серце жіноче. Він знав, що апостоли з великим трудом повірять в Його Воскресіння, що мироносиці повірять набагато легше, швидше, тому і з'явився їм першим.

 

Кожна жінка є мироносицею, вона несе мир світу, своїй родині, вона народжує дітей, є опорою чоловікові та зберігає домашній затишок. Тому Свято жінок-мироносиць – це свято кожної православної християнки, православний Жіночий день, тож вітаємо Вас!

 


 

28 квітня 2020 року Божого. Вівторок. Поминання померлих

 

 

 

Молитва за померлих – це найбільше і найголовніше, що ми можемо зробити для тих, хто відійшов у світ інший. Загалом, покійний не потребує ні гроба, ні пам`ятника – все це данина традиціям, нехай і благочестивим. Але вічно жива душа покійного відчуває велику необхідність у нашій постійній молитві, тому що сама вона не може творити добрих справ, якими була б в змозі умилостивити Бога.

Ось, чому домашня молитва за близьких, молитва на кладовищі біля могили – обов`язок кожного православного християнина. У певні дні року Церква творить поминання всіх від віку усопших отців і братів у вірі, які удостоїлися християнської кончини, і тих, кого забрала раптова смерть, і які не були представлені у загробне життя молитвами Церкви.

У вівторок другого тижня після Великодня, який називається Фоминим тижнем, Православна Церква відзначає Радоницю – день першого поминання покійних після Великодня. Зазвичай у цей день після вечірнього богослужіння або після Літургії здійснюється повна панахида. За традицією віруючі відвідують кладовище, моляться біля могил, здійснюють літію (це слово в буквальному розумінні означає посилене моління), для чого необхідно запросити священика. За бажанням можна прочитати акафіст за упокій померлих душ. За свідченням святителя Іоанна Златоуста (IV ст.), це свято відзначалося ще в сиву давнину. Слово «радониця» походить від слова «радість». Особливе місце Радониці в річному колі церковних свят – відразу після Світлого Пасхального тижня – зобов`язує нас, православних християн, не заглиблюватися в переживання щодо смерті близьких, а, навпаки, радіти їх народженню в інше життя – життя вічне. Перемога над смертю, отримана смертю і воскресінням Христа, витісняє печаль про тимчасову розлуку з рідними, і тому ми, за словом митрополита Антонія Сурозького, «з вірою, надією і великодньою упевненістю стоїмо біля труни покійних».

Молячись за померлих, Церква турбується про них, так само як і за живих, не власним іменем, а іменем Господа Ісуса Христа і силою Його хресної жертви, принесеної за визволення усіх. Ці теплі молитви сприяють тому, щоб насіння нового життя, з яким відійшли наші ближні, якщо недостатньо встигло розкритися тут, на землі, поступово розкривалося і розвивалося під впливом молитов і по милості Божій, як розвивається добре насіння в землі під життєдайними променями сонця.

Але ніщо не може відродити гниле насіння, що втратило зародок життя. У подібних випадках були б безсилі й молитви за тих, хто помер у лукавстві й без покаяння, хто погасив у собі дух Христа (1 Сол. 5; 19). Саме про таких грішників говорить Спаситель у притчі про багатого й Лазаря: їм нема звільнення з пекла, з його найглибших частин, і переходу в Авраамове лоно. Такі особи зазвичай не залишають після себе щирих молитовників до Бога на землі, не придбали вони собі друзів також і на небі серед святих, які могли б, коли вони зубожіли – померли, прийняти їх до вічних осель, тобто помолитися за них. У церковне життя проникає живе усвідомлення і почуття того, що наші покійні продовжують жити після смерті і не позбавлені духовної близькості до тих, кого залишили на землі. Тому не припиняється і молитовний зв`язок з ними Церкви. «Не смерть, не життя... не можут відлучити нас від любові Божою у Христі Ісусі, Господі нашім (Рим. 8, 38).

Є чудовий приклад того, як розділяють з нами радість Воскресіння Спасителя наші померлі. Преподобний Діонісій, затворник Печерський, будучи пресвітером, під час пасхальної утрені обходив з кадінням мощі святих угодників в Антонієвій печері. Коли преподобний вигукнув: «Святі отці і браття! Христос воскрес!», як грім, прозвучала відповідь від святих мощів: «Воістину воскрес!».

Померлі потребують лише однієї допомоги від своїх братів – молитви за прощення їхніх гріхів.

Підтвердженням цього є уривок з книги «Стародавній патерик». «Був у великій кіновії один економ. Коли він вів справи кіновії, трапилося йому впасти у гріх нестриманості. Так нерозкаяний в цьому гріху і помер. Авва монастиря, будучи духовним, зібрав усю братію і сказав: «Брат відійшов із життя, і ви знаєте, що для нашого спокою і дотримання обітниці мовчання він старанно займався нашими справами і спокушений був лукавим, тому із-за нас впав у гріх. Давайте попрацюємо старанно і ми за нього і будемо молити Бога». Братія ж, будучи вдячною за всі його труди, почала постити і слізно молити Бога, щоб Він помилував їхнього брата. Так провели три дні і три ночі в пості і молитві за прощення гріхів.

Авва ж сподобився видіння, він побачив Спасителя, Котрого умилостивила братія, і диявола, що почав звинувачувати Господа: «Владико, він мій. Прошу Тебе, він із наших, я сприяв йому у гріху. І будучи, Господи, Суддею Праведним, праведно суди». На що сказав йому Спаситель: «Праведний Я Суддя, але й милостивий, і межею Моєї правди і милості служить Моє людинолюбство. І оскільки Я милосердний, то буде благом не знехтувати молінням стількох святих мужів, принесеним Мені за одного ураженого, що впав у гріх, і до того ж заради них самих. Бо міг і він перебувати в мовчанні, як і всі в монастирі, і залишитися неураженим від твоїх стріл. Але через справи братії, будучи людиною, він загубив себе. Чи не бачиш, як всі на смерть віддають себе за нього? Добре, переконай їх перестати благати Мене і тоді візьми його. Якщо ж такі душі наражаються на небезпеку постраждати від голоду, три дні і три ночі закликаючи Мене і зі сльозами благаючи за нього, не перестають молитися, зітхати, бити поклони і попелом посипати свої голови, і це – за брата, переможеного не свідомо, а лукавством, – чи не благо задовольнити їх прохання? Бо якщо царів земних зворушує прохання багатьох людей за засудженого, котрого вже ведуть на смерть, і він забирає винного з рук ката, то тим більше Я, будучи Царем праведним, виконаю прохання і моління Моїх воїнів, принесене Мені за одного". Коли говорив це Господь, диявол зник. Прийшовши до тями, авва обителі розповів про все братії, і зраділи вони радістю великою. І почало обличчя покійного брата поступово очищатися від бруду і стало чистим. Упевнившись, що приєднав Господь його душу до спасенних, тіло захоронили. І раділи всі чудесному спасінню брата.

Звичайно, на землі ніхто не знає, якої участі зазнав кожен після смерті. Але молитва любові ніколи не буває марна. «Постараймося, наскільки це можливо, допомагати покійним, замість сліз, замість ридань, замість пишних гробів, нашими молитвами, милостинею і приношеннями, щоб таким чином і їм, і нам отримати обітовані блага». (Свт. Іоан Золотоустий).

Закінчилася Світла Пасхальна Седмиця і церковний устав дозволяє відправляти традиційне поминання померлих. Тому після Фоминої неділі віруючі приходять на могили своїх близьких з радісною звісткою про Воскресіння Христове. Тому цей день і називається Радницею. Ми віримо і знаємо, що в Бога немає мертвих. Ми віримо, що Христос воскрес і відкрив врата раю для тих, хто вірує в Нього. Ми знаємо, що Христос переміг смерть і вона вже не має влади над людьми. Тому то і можлива поминальна радість. Наша радість за Воскреслим Господом поєднується з сумом про розлучення з близькими та надією на зустріч з ними у Царстві Небесному.

26 квітня 2020 року Божого. Неділя. Антипасха. Ап. Фоми

 

 

 

Антипасха – древня церковна назва наступної неділі після Великодня. По іншому – Фомина, або ж Провідна неділя. Назва дня походить з грецької: слово анти – означає замість або на місце Пасхи. Себто, Антипасха – це Друга, чи Нова Пасха, неділя Оновлена або Нова. Вона закінчує цикл все тижневого святкування Великодня, символізуючи собою вічну Пасхальну радість для всього людства. Антипасху також часто називають Восьмим днем Пасхи, оскільки ця неділя, також, завершує особливі урочистості Великодня які, в значно менші мірі, тривають ще до свята Вознесіння (40-й день).

У той час, як увесь Світлий тиждень символізує собою єдиний суцільний день Пасхи, дві найближчі неділі посвячені подіям, що відбулися одразу після Воскресіння. Перша з них зустріч – з апостолом Фомою, а друга неділя Жінок-мироносиць, які рано вранці йшли намастити пахощами мертве тіло Ісуса, а натомість побачили порожній гріб та відвалений від дверей камінь.

Богослужіння Антипасхи пов’язане зі спомином з’явлення воскреслого Спасителя спочатку апостолам, серед яких не було апостола Фоми, а потім і зустрічі Христа з Фомою. (Ін. 20:19-31). Господь тоді показав Фомі Свої рани, таким чином довівши, що після Свого Воскресіння Він мав не примарну чи уявну плоть. Друге явлення Христа апостолам ствердило віру в Воскресіння Христове. Іншим посланням людству, яке зробив Спаситель того дня, було проголошене відоме: «Блаженні, що не бачили й увірували!» (Ін. 20:29). Звичайно, ці слова стосуються не лише апостола Фоми, але й кожного з нас.

Згідно церковним переданням, святий апостол Фома заснував Церкви в Палестині, Месопотамії, Парфії, Ефіопії та Індії, ствердивши проповідь Євангелія власною мученицькою смертю. За навернення до Христа сина та дружини правителя індійського міста Меліапора (Меліпура) його було кинуто до в’язниці, піддано тортурам, і нарешті, пронизано п’ятьма списами. Після жахливих мук святий апостол Фома відійшов до Господа.

Здається, найбільш очевидною особливістю Неділі Фоминої є те, що цього дня припиняються щоденні хресні ходи навколо храму, які до цього провадились щодня, упродовж всього Пасхального тижня. Також, цього дня вже закриваються Царські ворота іконостасу, які залишались відкритими увесь Світлий тиждень, підкреслюючи особливий символізм та значення Великодня.

Напередодні неділі відбувається роздроблення та роздача Артосу – освяченого в день Пасхи особливого хліба. Для чого священик молиться Богу, вийшовши перед тетрапод по закінченні Літургії. Правда, Церковний устав приписує звершувати це ще в Світлу суботу, однак практика парафіяльних храмів, на відміну від кафедральних соборів чи монастирів, нині дещо інша, і зазвичай переноситься для зручності парафіян на наступний день.

Також слід згадати про те, що у вівторок Фоминої неділі (дев’ятий день після Пасхи) звершується перше поминання померлих. Своїми молитвами Свята Церква благовістує померлим Добру Звістку про те, що «Христос воскрес із мертвих, смертю смерть подолав, і тим, що в гробах життя дарував». В деяких місцевостях, зокрема на заході України, є традиція на Антипасху звершувати хресний хід на кладовища, де священнослужителі моляться за покійних.

Вдруге на цей день паску пекти та благословляти не потрібно, оскільки цей день не є днем Воскресіння Господнього, але лише спомином про нього. Саме про це пише святий Григорій Богослов: «Давній, та з доброю метою встановлено закон шанувати “День оновлення”, чи краще сказати, з днем оновлення шанувати нові благодіяння Божі. Але хіба не був днем оновлення і перший день, що настав після священної та світоносної ночі? Для чого ж давати таку назву нинішньому дню? То був день спасіння, а цей день – спомином спасіння».

Яндекс.Метрика