narrow default width wide

Breadcrumbs

12 липня 2020 року Божого. CВВ. СЛАВНИХ І ВСЕХВАЛЬНИХ ПЕРВОВЕРХОВНИХ АПП. ПЕТРА І ПАВЛА

 

12 липня православна церква святкує День славних і всехвальних первоверховних апостолів Петра і Павла. Напередодні завершився Петрів піст.

Апостол Петро - уродженець міста Вифсаїди, брат апостола Андрія, жив зі своїм сімейством в Капернаумі і займався рибальством. Звали його Симоном, а ім'я Петро (що означає камінь) він отримав від Ісуса Христа. Життя Петра висвітлене в Євангельському оповіданні більше інших апостолів тому, що він увесь час знаходився поряд з Христом, особливо сильно був прив'язаний до нього. Він перший беззастережно вірить в Божественне послання Господа. За це він був удостоєний особливої близькості до Господа.

Христос, затвердивши Петра в апостольському званні, триразово повторив: "Паси овець Моїх". І Петро став одним з найсміливіших проповідників Євангелія. Вже в день П'ятидесятниці він обернув в Христову віру спочатку 5000, а потім ще 3000 чоловік.

Петро прославився багатьма зціленнями, а в Іоппії воскресив з мертвих Тавіфу, безтрепетно свідчив про Христа перед начальниками іудейськими і судом синедріону, був двічі заточений в темниці, прирікався на смерть, але після дивних звільнень ангелом не залишав свого проповідницького подвигу. Він побував в різних країнах Сходу і Заходу і, нарешті, мученицьки помер в Римі приблизно в 57 році. Засуджений до розп'яття на хресті він попросив розіпнути його вниз головою, вважаючи себе негідним померти, як Господь.

Апостол Павло носив ім'я Савл, що означає той, що "випросив", "вимолив", і тільки через деякий час після звернення до Христа став називатися Павлом. Він був родом з Тарсу, жителі якого користувалися правами римських громадян. Виховувався при Гамаліїлі, відомому іудейському законовчителі того часу. Савл виріс несамовитим захисником вітчизняного закону і батьківських надбань. Євангельська проповідь апостолів викликала його гаряче обурення і він став одним з головних їх гонителів.

Апостол Павло, як і апостол Петро, багато потрудився в поширенні Христової віри і справедливо шанується разом з ним "стовпом" Церкви Христової і первоверховним апостолом. Вони обоє мученицькі померли в Римі при імператорові Нероні, і їх пам'ять святкується в один день.

 

Величаємо вас, апостоли Христові, первоверховні Петре і Павле, ви весь світ ученням своїм просвітили і всі краї землі до Христа привели.

 

Святі первоверховні апостоли Петре і Павле, моліть Бога про нас!

7 липня 2020 року Божого. РІЗДВО ЧЕСНОГО СЛАВНОГО ПРОРОКА, ПРЕДТЕЧІ ТА ХРЕСТИТЕЛЯ ГОСПОДНЬОГО ІОАНА

 

 

Саме про Івана Хрестителя Господь сказав, «що серед усіх народжених не поставало більшого пророка, ніж він». Звали його - Йоганан ѓа-Матбіль. Для греків він відомий як Іоаннес о Баптістес, для латинян як Iohannes Baptista, для мусульмани як Яхья.

Іван Хреститель був сином священика Захарії (з роду Аарона) і праведної Єлизавети (з роду царя Давида), родички Пресвятої Богородиці. Коли його батьки були в похилому віці й уже не сподівалися на потомство, він був посланий Богом, аби приготувати Ізраїль до приходу Месії.

Його батьки жили біля Хеврону, на південь від Єрусалиму. По материнській лінії Іван Хреститель є родичем Господа Ісуса Христа і народився на шість місяців раніше Господа.

Як оповідає Євангеліст Лука, архангел Гавриїл, з'явившись його батькові Захарії у храмі, сповістив про народження в того сина. І ось у благочестивого подружжя, до старості позбавленого дітей, нарешті народжується син, якого вони випросили в Бога.

Саме Бог зберіг його від смерті серед тисяч убитих немовлят у Віфлеємі та околицях. Ріс святий Іван у дикій пустелі, готуючи себе до великого служіння суворим життям – постом і молитвою. Носив грубий одяг, підперезаний шкіряним поясом, і харчувався диким медом та сараною. Він залишався пустельником доти, поки Господь не призвав його в тридцятирічному віці до проповіді серед народу.

Іван Хреститель розпочинає свою проповідь у жовтні в Ювілейний, п'ятнадцятий рік Імператора Тиверія (27 р. н.е.). Підкоряючись Божому покликанню, пророк Іван з'явився на берегах Йордану, щоб приготувати народ до прийняття очікуваного Месії. До ріки перед святом очищення у великій кількості сходився народ для релігійних омивань. Тут і звернувся до них Іван, проповідуючи покаяння та хрещення на відпущення гріхів.

Сутність його проповіді полягала в тому, що перш, ніж одержати зовнішнє омивання, люди повинні очиститись духовно, і в такий спосіб приготувати себе до прийняття Благої Звістки Месії (Євангелія Христового).

Нарешті, коли очікування Месії досягло найвищого ступеня, прийшов до Івана хреститися і Сам Спаситель світу, Господь Ісус Христос. Хрещення Христа cупроводжувалося дивом – сходженням Святого Духа у вигляді голуба та голосом Бога Отця з неба: «Цей є Син Мій улюблений...»

Одержавши одкровення про Ісуса Христа, пророк Іван сказав народові про Нього: «Ось Агнець Божий, який бере на Себе гріхи світу». Почувши це, двоє з учнів Івана приєдналися до Ісуса Христа. Це були майбутні апостоли Андрій (Первозваний) та Іван (Богослов).

Хрещенням Спасителя святитель Іван завершив своє пророче служіння.

Він безбоязно та суворо викривав пороки як простих людей, так і сильних світу цього – царя Ірода Антипу (правителя Галілеї, сина Ірода Великого) за те, що, залишивши законну дружину, дочку аравійського царя Арефи, той блудно жив із Іродіадою, дружиною свого брата Пилипа. За це пророк потрапив до в’язниці.

У день свого народження Ірод влаштував бенкет, на який з'їхалося багато знатних гостей. Соломія, дочка блудної Іродіади, своїм танцем під час бенкету до того догодила Іродові та гостям, що цар із клятвою обіцяв їй дати все, чого не попросить вона, навіть половину свого царства. Танцівниця, за порадою матері, негайно ж попросила дати їй на блюді голову Івана Хрестителя. Ірод боявся гніву Божого за вбивство пророка, якого сам раніше поважав і слухався. Боявся він і народу, який любив святого Предтечу. Засмучений від такого прохання, він, одначе, не зміг порушити дану ним при гостях клятву і послав стражника в темницю, який відтяв Івану голову, віддав її Соломії, а та віднесла голову матері.

Іродіада попроколювала язик пророка голкою і закопала його святу голову в нечистому місці. Але благочестива Іоанна, дружина домоправителя Ірода Хузи, поховала святу голову Івана Хрестителя на Елеонській горі, де в Ірода була власна ділянка землі. Святе тіло Івана Хрестителя взяли тієї ж ночі його учні й поховали у Севастії, там, де відбулося злодіяння. Після вбивства святого Івана Хрестителя Ірод продовжував правити ще певний час. (Саме Понтій Пілат посилав до нього зв'язаного Ісуса Христа, над Яким той насміявся).

Суд Божий відбувся над Іродом, Іродіадою і Соломією ще при їхньому земному житті. Соломія, переходячи взимку ріку Сикоріс, провалилася під лід. Лід затиснув її так, що вона висіла тілом у воді, а голова її перебувала над льодом. Подібно тому, як вона колись танцювала ногами по землі, тепер вона, немов танцююча, безпомічно смикалася в крижаній воді. Зрештою гострий лід перетнув шию. Труп її не було знайдено, а голову принесли Іроду з Іродіадою, як колись принесли їм голову святого Івана Предтечі. Аравійський цар Арефа в помсту за безчестя своєї дочки пішов війною проти Ірода. Зазнавши поразки, Ірод піддався гніву римського імператора Кая Калігули (37-41) і був разом з Іродіадою засланий в ув'язнення.

Іван Хреститель, якого називають Предтечею, своїм суворим способом життя дав взірцевий приклад богопосвятного життя. Він закликав людей до покаяння, кажучи: "Слідом за мною іде сильніший від мене, що Йому я недостойний, нахилившись, розв'язати ремінця Його сандалів. Я вас хрестив водою, а Він хреститиме Святим Духом" (Мк. 1, 7-8).

За Божим об'явленням два монахи віднайшли чесну голову Івана Хрестителя. Це було першим віднайденням Його голови.

Потім монахи передали її на зберігання вбогому гончареві. Врешті цей скарб один єретицький священик залишив у печері в Емесі. Згодом у тій печері поселилися правовірні ченці. Їхньому ігуменові Маркелові уві сні з’явився св. Іван і сказав: "Бог дарує вам мене", вказавши, де шукати голову. Так відбулося друге віднайдення голови св. Івана Хрестителя.

Серед інших святих Іван Хреститель має найбільшу пошану – протягом церковного року на його честь святкується цілих шість дат. Свято зачаття, різдва, усікновення голови, перше і друге знайдення голови, третє знайдення голови і собор після празника Богоявлення.

Різдво святого Івана Хрестителя, яке святкуємо 7 липня, – найбільше з усіх свят на його честь.

 

Святий Іване Хрестителю, прехвальний і вселенський апостоле, найкращий сину пустині і справжній друже Христа, моли Його, щоб були помилувані душі наші!

 

Цього дня також святкуємо пам'ять Святих Преподобних Іова та Феодосія Манявських



Схимонах Іов народився в побожній та шляхетній родині в м. Тисмениці. В хрещенні отримав ім’я Іван. Родина Княгинецьких ревно берегла батьківську Святу Православну Віру й у великій пошані до неї виховувала свого сина. Початкову освіту здобув дома, а подальшу отримав в Унівському монастирі. Згодом навчався у, заснованій благочестивим князем Костянтином, Острозькій академії, після закінчення якої залишився там викладати.

Згодом князь Острозький посилає Івана, як людину достойну і благонадійну на Святу гору Афон для роздачі милостині по монастирях. Побачивши аскетичне життя афонських старців, вирішує стати ченцем. Повернувшись на короткий час додому та роздавши своє майно убогим, він знову прийшов на Афон, де прийняв чернечий постриг з іменем Єзекиїль на честь Святого Пророка Єзекиїла. Свій монаший подвиг він здійснював у Ватопедському монастирі, де спочатку ніс послух просфорника, а потім переплітав книги.

Протягом дванадцяти років він здійснював свій подвиг на Святій Афонській горі, де Господь звів його з подвижником із України Іоаном Вишенським. Обидва вони відзначалися вченістю, ревністю в православній вірі й суворим аскетичним життям.

Почувши про укладення Берестейської унії та про зраду православної віри багатьма єпископами на чолі з Митрополитом Київським, Преподобний запалився ревністю в утвердженні Православ’я на рідних землях і за благословенням афонських старців повернувся зі Святої гори на Прикарпаття. Тут Іов обновив, згідно з афонським аскетичним статутом, життя в Унівському, Дерманському та в Угорницькому монастирях, а потім оселився в пустинному місці, де пізніше заклав Манявський Скит.

Преподобний Іов багато потрудився, здійснюючи подвиг пустельника. Господь зібрав біля нього інших благочестивих мужів, які мали його за свого старця і наставника.

До Преподобного Іова в 1608 р. прийшов ієродиякон Феодосій, якого Іов відразу виокремив серед інших, побачивши в ньому велику ревність і смирення.
З молодих років Преподобний Феодосій намагався догодити Господу незлобливістю і доброчесним життям, виконанням заповідей Христових та відмовою від мирської суєти й тимчасових насолод.

Не маючи священицького сану, Преподобний Іов почав управляти двома монастирями — Угорницьким і Манявським. Тому у 1613 році на його прохання в ієромонахи був висвячений ієродиякон Феодосій, що трудився поряд вже сім років. Йому й було запропоновано управляти Скитом. Феодосій довго не погоджувався на ігуменство та Преподобний Іов впав перед ним на землю і не піднімався до тих пір, поки не отримав згоди.

«Будь пастирем і вчителем стада цього, зібраного Богом. Ти є ієромонах, духівник наш, так тобі належить бути й ігуменом, а я буду тобі по моїх силах допомагати поки буду жити», — сказав Іов та вручив Феодосію жезл і книгу Святого Василія.

Під його керівництвом у скиту була побудована велика соборна Воздвиженська церква, а скит від Константинопольського Патріарха Тимофія отримав ставропігію.

Наприкінці 1621 р. засновник Манявської обителі 70-літній Іов занедужав і після нетривалої хвороби 29 грудня 1621 р. відійшов до Господа та був похований у притворі соборного Храму.

Преподобний ігумен Феодосій продовжував благочестиво керувати життям братії, а в 1628 р. взяв участь у скликаному після унії Першому Соборі Київської Митрополії православним Митрополитом Київським, Галицьким і всієї Русі Іовом Борецьким у Золотоверхому Михайлівському монастирі в Києві.

Святою обителлю продовжував управляти ігумен Феодосій. На його долю випав тяжкий час гонінь на православних з боку єзуїтів. Адже тоді померло багато православних єпископів, а оскільки польська влада нових обирати забороняла, православні обителі залишалися без захисту.

Та Преподобний Феодосій, будучи надто суворим подвижником, перетерпів всі труднощі і мудро керував своїм монастирем. Справжню підтримку він мав від світської людини, уродженця міста Самбора, Гетьмана Війська Запорізьського — Петра Сагайдачного.

За ігуменства Преподобного Феодосія багато монастирів було підпорядковано Скиту Манявському, як істиному центру Православного чернецтва за Афонським уставом в Україні.

Продовжувач святої справи Преподобного Іова Княгинецького, Преподобний Феодосій упокоївся 24 вересня 1629 року і був похований поряд зі своїм учителем.


Святі угодники Божі Іове і Феодосію Манявські, моліть Бога про нас.

 

5 липня 2020 року Божого. Неділя. Апостольський піст

Євсевія, єп. Самосатського (380). Мчч. Зинона і Зіни (304). Мчч. Галактіона і Юліанії.

 

 

 

Священномученик Євсевій, єпископ Самосатський


Священномученик Євсевій, єпископ Самосатський, твердо стояв за православне сповідання, затверджене на I Вселенському Соборі в Нікеї в 325 році, за що терпів переслідування від аріан, котрі неодноразово позбавляли його кафедри, виганяли у заслання. Імператор Констанцій (337 - 361), покровитель аріан, дізнавшись про те, що у святителя Євсевія зберігається соборний акт про обрання на Антіохійську кафедру православного архієпископа Мелетія, послав до нього наказ віддати цей акт. Святитель рішуче відмовився виконати наказ. Розгніваний імператор послав сказати, що якщо він не віддасть акт, то йому відсічуть праву руку. Святий Євсевій простягнув до посланцеві обидві руки зі словами: "відсікай, але акту собору, в якому викривається злість і беззаконня аріан, я не віддам". Імператор Констанцій здивувався сміливості єпископа, але не заподіяв йому шкоди.

Після Констанція зацарював Юліан Відступник (361 - 363). Настав ще більш важкий час - почалося відкрите гоніння на християн. Святитель Євсевій, приховуючи свій сан, в одязі воїна пройшов через всю Сирію, Фінікію та Палестину, стверджуючи християн в православній вірі. Він поставляв у порожні церкви священиків і дияконів, висвячував єпископів, що відкидали аріанську єресь.

Після загибелі Юліана Відступника зацарював благочестивий цар Іовіан (363 - 364), в часі правління якого гоніння припинилося. Повернувся із заслання архієпископ Мелетій і за порадою святого Євсевія в 379 році скликав в Антіохії Помісний Собор. У ньому брало участь 27 єпископів і було підтверджено православне віровчення, прийняте на I Вселенському Соборі. Аріани, боячись твердих сповідників Православ'я - святителів Мелетія, Євсевія і Пелагія, які користувалися великою повагою імператора, поставили свої підписи під соборним визначенням.

Після смерті імператора Іовіана почалося правління аріанином Валентом (364 - 378). Православні знову стали піддаватися переслідуванням. Святий Мелетій був вигнаний до Вірменії, святий Пелагій - до Аравії, а святитель Євсевій засуджений на ув'язнення до Фракії. Отримавши царський указ, святий Євсевій вночі він поїхав з Самосат, щоб запобігти обуренню вшановуючого його народу. Дізнавшись про від'їзд єпископа, віруючі знайшли його і з плачем благали повернутися. Святитель відмовився виконати прохання пасомих, сказавши, що слід коритися існуючій влади. Святитель переконував пасомих твердо триматися Православ'я, благословив їх і вирушив до місця заслання. На Самосатську кафедру був посланий аріанин Евномій, проте народ не прийняв єретика. Православні не ходили до храму і уникали зустрічі з ним. Єретик-аріанин зрозумів, що не зможе привернути до себе самостійну паству.

Імператор Граціан, що вступив на престол (375 - 383) повернув із вигнання всіх постраждалих при аріанах православних архієреїв. Святитель Євсевій також повернувся до Самосати і продовжив праці церковного впорядкуваня. Разом зі святим Мелетієм вони поставляли на місце аріан православних архієреїв і священнослужителів. Близько 380 року він прибув до аріанського міста Доліхіни, щоб поставити в ньому православного єпископа Марина. Жінка-аріанка скинула з даху черепицю, яка пробила голову святителю.

Вмираючи, він за прикладом Спасителя пробачив їй провину і просив оточуючих не робити їй зла. Тіло святителя Євсевія було перенесено в Самосати і з плачем поховано його пасомими. На місце святителя був зведений його племінник, блаженний Антіох, і Самосатська Церква продовжувала твердо сповідати православну віру, міцно насаджену працями святого священномученика Євсевія.


Святі мученики Зинон і Зіна


Святі мученики Зинон і Зіна жили в IV столітті у Філадельфії Аравійській. Святий Зинон був родом з багатої, знатної сім'ї. Він мав величезний будинок, безліч слуг. Всією душею прийнявши віру християнську, він роздав усе своє майно, відпустив слуг і став проповідувати Слово Боже. Разом із ним залишалася вірна його слуга святий Зіна, який був вірним учнем і помічником свого колишнього пана.

Почувши про те, яку велику честь ігемон Максиміан надає ідолам, святий Зинон вирушив до нього разом зі своїм слугою, оскільки сам Зіна не хотів залишити свого пана і добровільно пішов за ним. Святий Зинон прийшов до ігемона і коли побачив, що той дійсно дуже піклується про шанування ідолів і сам старанно служить їм, то викрив його. Тоді гонитель християн наказав катувати сповідника. Під час цього катування Зинон, протягнувши руку, ударив ліктем у стіну ідольського храму і зруйнував його. За це святого мученика віддали на ще страшніші катування. На місце муки святого Зинона прийшов слуга його Зіна і почав благати свого пана не відштовхувати і не покидати його. Тоді обох святих мучеників привели до ігемона на допит, та вони твердо відмовилися відректися від Христа. Це розлютило ігемона. І знову святі терпіли муки: їх били, рани розтирали оцтом і сіллю, палили вогнем, обливали киплячим маслом. Але ніякі тортури і знущання не змусили їх відректися від істинної віри Христової. Святі терпляче переносили всі муки і силою Божою залишалися живі. Нарешті, мученики були усічені мечем. Сталося це у 304 році.

 

Святі мученики Галактіон і Юліанія


Святий Галактіон був потоплений в морі за сповідання віри в Христа, а свята Юліанія разом зі своїм сином Сатурнієм була спалена.

 

Святі угодникі Божі, моліть Бога про нас!

 

28 червня 2020 року Божого. Неділя. Апостольський піст. Свт. Іони, митрополита Київського і всієї Русі, чудотворця

 

 

У 1802 році в сім’ї Павла та Пелагеї Мірошниченків народився син, його назвали Іоанном. Батьки хлопчика походили з міщан посаду Крюків Кременчуцького повіту Полтавської губернії. Сім’я Мірошниченків жила в бідності, і батьки Іоанна не могли дати йому хорошої освіти. Єдине, чого він навчився, було читання. Як більшість дітей його стану, вчився читати він по Часослову і Псалтирі. Від природи хлопчик був обдарований Господом багатими розумовими здібностями і твердою пам’яттю. З дитинства він полюбив читати книги, особливо релігійно-повчальні, і читав дуже багато.

Будучи з малих років дуже побожним, Іоанн Мірошниченко часто відвідував монастирі і спочатку оселився в якості послушника у старця Серафима, відомого подвижника ХIХ століття, який жив у Саровській пустині у Тамбовській єпархії. Іоанн прожив послушником у старця вісім років. За цей час він навчився творінню розумної молитви. Тоді й було закладено підґрунтя його духовного життя. Не випадковим був той факт, що святий Серафим послав його до учнів Паїсія Величковського. Преподобний старець благословив Іоанна йти до Брянської Білобережської пустині, куди, відповідно до волі старця, він пішов послушником у 1836 році.

Через сім років, в 1843 році, Іоанн Мірошниченко прийняв чернецтво з ім’ям Іони і в 1845 році був висвячений у сан ієродиякона.Проводячи життя в обителі в суворих подвигах посту і стриманості, в постійній молитві, святий Іона ретельно стежив за своїм внутрішнім життям і духовним розвитком. Тут же він удостоївся особливого видіння, що вплинуло на його подальше життя і яке він зрозумів, як веління Промислу взяти на себе справу влаштування на берегах Дніпра нового монастиря. Він вирішив піти до Києва.

У 1851 році отця Іону зустрів Київський митрополит Філарет, з його волі і бажання у серпні того ж року ієродиякон Іона був переведений в Київський Микільський монастир. Потім, у 1858 році, його було висвячено у сан ієромонаха і через два роки, в 1860 році, переведено в братію Києво-Видубицького монастиря, розташованого на одній із дуже мальовничих околиць Києва, на так званому Звіринці. Вже в цей час ієромонах Іона виділявся своєю духовною досвідченістю та благочестивим життям, і багато киян шукали нагоди отримати пораду і повчання у отця Іони, бути його духовними чадами. Серед численних духовних дітей отця Іони була і дружина тодішнього київського генерал-губернатора княгиня Васильчикова, яку старець поважав, а вона часто сприяла і допомагала йому, особливо в побудові Троїцької обителі. У 1867 році було побудовано дерев’яну церкву в ім’я Святої Трійці, а в 1871 році на її місці звели прекрасний кам’яний храм. Княгиня Васильчикова пожертвувала від себе монастирю дачу на 55 десятинах землі поблизу Києва. З цього ж часу новий монастир поступово стає великим землевласником: частково – шляхом пожертвувань, частково – шляхом покупки; ченцями ведеться зразкове сільське господарство.


У серпні 1872 року отець Іона возведений у сан ігумена. Указом Священного Синоду від 17 січня 1886 року його призначають настоятелем Києво-Межигірського Спасо-Преображенського монастиря з возведенням у сан архімандрита. Резолюцією Київського митрополита Іоаникія від 9 грудня 1899 року отець Іона через старість і хвороби був звільнений від управління Свято-Троїцьким монастирем і залишений лише його настоятелем.
Незважаючи на свій поважний – понад 100 років – вік, отець Іона майже до останніх днів свого земного життя зберіг бадьорість духу і виявляв властиву йому енергійність, цілком спрямовану на справу благоустрою Свято-Троїцької обителі.

Останні два роки свого життя він страждав невиліковною і тяжкою хворобою, від якої і зліг після 1901 року. Незважаючи на повний занепад фізичних сил, він майже до самої смерті приймав народ і залишив усім, хто його знав, високий урок духовної самопожертви та самовідданої праці на славу Божу.

Великий старець, архімандрит Іона, у схимі Петро, мирно спочив у Господі 9 (22 за новим стилем) січня 1902 року. Життя і справи старця Іони, який прожив понад сто років, наочно свідчать, як багато може досягти людина, керуючись любов’ю до ближнього. Святий Іона Київський казав: «Багато треба часу та праці, щоб в усьому змінитись: з мертвого стати живим, з порочного – чистим; з враженого смутком перейти в стан просвітленого розуму, з під влади пристрастей – перейти в безстрасність». Для цього преподобний радив: попри будь-які випробування утримувати в душі – мир.

З усіх кінців краю до отця Іони їхали люди, щоб почути його пораду і отримати благословення. Заснована ним Свято-Троїцька обитель назавжди стала пристанню порятунку, де панує дух смиренності і послуху, дух щирого братолюбства і повної відданості волі Божій. Головним, про що дбає братія, є виконання слів Божої Матері, які пролунали колись до святого отця Іони: “На цьому місці багато людей отримають спасіння… Прийдуть і приповзуть різного роду і племені, цілі і напівцілі, у ранах, пригнічені… Усіх і кожного з них прийми, послужи їм, і не знехтуй ніким, бо всі вони – Божі”.

Сьогодні до мощей прп. Іони йдуть численні паломники. Люди приходять до великого святого, щоб попросити його молитов перед Престолом Божим, щоб віддати належне тому, хто за вказівкою Самого Господа та Його Пречистої Матері звів у Києві святу обитель.

 

Преподобний отче Іоно, моли Бога за нас!

 

21 червня 2020 року Божого. Неділя всіх святих землі Української

 

Щороку другої неділі після П’ятдесятниці Українська Православна Церква творить пам’ять усіх святих, що в землі Українській просяяли. Цьому святкуванню передує неділя перша по П’ятдесятниці усіх святих, коли Православна Церква в усій своїй повноті по всій вселенній згадує святих, що в подвигах, трудах і мучеництві стяжали благодать Духа Святого.

Православна Церква від самого початку шанує святих людей, які своїм благочестивим життям прихилили до себе милість Божу, стали друзями Божими. Дуже часто в церковних піснеспівах ми називаємо їх і нашими друзями, нашими родичами, тому, що святі подібні до нас, такі самі, як ми; але своїм подвижницьким життям, своїм смиренням та любов’ю, вони перемогли гріх, диявольські спокуси і сподобилися нетлінної слави та стали нашими небесними заступниками. Вони слугують своєрідним дороговказом для кожної людини в тому, як належить провадити християнське життя, щоб осягнути Царство Небесне.

Єдиний сонм святих утворюється соборами святих кожного православного народу, кожної Помісної Церкви. Разом усі вони становлять великий собор святих Небесної Торжествуючої Церкви. Кожен православний народ, нарівні зі святими Вселенської Православної Церкви, шанує і власних, місцевошанованих святих, звертається до них з молитвою про заступництво. Український народ відзначає пам’ять усіх святих своєї землі перш за все тому, що вони, ці святі, походили з цього народу: плоть від плоті та кість від кісток. Українські святі творили подвиги на нашій землі, молилися за цей народ, за його утвердження у вірі. Трудами і молитвою вони намножували славу та велич Української Православної Церкви.

Святкуючи пам’ять усіх святих, що в землі Українській просяяли, ми не вносимо розділення до Небесної Церкви і не плекаємо гордині в серцях православних вірян-українців, які можуть однаково шанувати як святого рівноапостольного князя Володимира, так і святого рівноапостольного царя Костянтина, як преподобних печерських Антонія та Феодосія, так і Сергія та Никона, ігуменів Радонезьких, преподобних Серафима Саровського та Іова Почаївського. Усі вони на небесах єдині у Царстві Божому.

Перші святі, що засяяли в Київській Русі-Україні після святого Хрещення 988 року сини святого рівноапостольного князя Володимира Великого, які стали першими мучениками і страстотерпцями землі Української. Це князі Борис і Гліб, яких було вбито рідним братом Святополком Окаянним. За часів їхньої канонізації, яку яскраво відображено на сторінках «Повісті минулих літ», було актуальним питання єдності всієї Руси-України. Ці перші святі стали покровителями миру та спокою в наших землях, що їх так бракувало в часи міжусобиць та князівського розбрату, особливо після смерті Ярослава Мудрого. За часів великої Київської Руси-України Православна Церква віддавала їм велику шану. При мощах святих князів-страстотерпців творилися чудеса, багато з них описано в нашому літописі та життєписних оповідях. На жаль сьогодні в Українській Церкві імена святих Бориса і Гліба призабуті, або ж згадуємо та звертаємося до них не так часто, не тою мірою, як прагне того любляче серце синів та дочок України. Власне, те саме стосується й багатьох українських святих, пам’ять яких ми належно не вшановуємо. Насправді ж, треба було б багато чого відновити в нашій церковній, історичній та національній пам’яті. Адже сьогодні проблема єдності України знов актуальна, і перш за все ми мусимо підносити молитви до тих наших святих, які мають благодатну силу втихомирювати розбрат і заколоти всередині країни.

У другій половині XI століття на київських горах оселяються ченці — подвижники. Глибока віра і любов надихала печерську братію на самовіддане аскетичне життя. Промені божественної любові печерського сонця преображали всю землю Київську. Не можна зрозуміти духу святості древнього Києва, не усвідомивши глибини зв’язку між ним та Печерським монастирем. Характер найвеличніших київських князів після Ярослава Мудрого протягом ста років формувався під впливом Печерської обителі. Відомо, який вплив мав на князя Ізяслава преподобний Феодосій і в якій премудрості він його наставляв. Відносно спокійними для всієї Києво-Руської землі стали 1095-1135 роки, коли правляча родина Мономаховичів духовно окормлялася ченцями Печерського монастиря. Показовим було правління Володимира Мономаха, в якому всі вбачали заступника покривджених та поборника правди. Тут хотілося б згадати свідчення преподобного Нестора Літописця про те, що монастир Печерський було сформовано сльозами, постом і молитвою. Слід додати, що князь Володимир Мономах, глибоко прийнявши та дещо перетворивши цю потрійну формулу, проголошує її основою християнського життя. Трьома підвалинами спасіння він визнає покаяння, сльози та милостиню, і від цього сповідання Володимир Мономах не відступав ніколи. За свідченням літописця, під час кожної служби у храмі князь проливав сльози. Це розчулення знаменувало надзвичайну чутливість Володимирової душі до світу духовного, її глибоку спорідненість із Христом. В усіх князях подвижники Печерські плекали духа миролюбства. Власне, не тільки на князів, але й на весь люд поширювався вплив печерського подвижництва.

П’ять віків (988-1458) міцно трималася одна неподільна величезна Митрополія Київська і всієї Руси зі столичним митрополичим містом Києвом. Церква Київська була як мати, що першою прийняла Православ’я з Візантії і понесла його, проповідуючи далі, на північ, на ті землі, де пізніше постала Московська централізована держава. Протягом п’яти століть для всіх православних від півночі до півдня Київ був другим Єрусалимом.

Справу канонізації святих землі Української зміг належним чином впорядкувати Київський митрополит Петро Могила. Найперше було перевидано житія Печерських святих або «Патерик», який містив оповіді про всіх стародавніх, переважно домонгольських, печерських подвижників. Цю справу святитель Петро доручив своєму сподвижнику Сильвестру Косову і вже 1635 року в Києві вийшов друком «Патерик». 1638 року з благословення і за підтримки святителя вийшла друком друга книга «Тератургема, або чуда, що були в самому Печерському монастирі та в обох його печерах». Автором її був видатний богослов, монах Києво-Печерського монастиря, Афанасій Кальнофойський, який описав 64 великі чуда, які сталися в Печерській обителі. Київський митрополит Петро Могила 1643 року канонізував 69 святих, що на горі печерській просяяли.

Відомо, що ще раніше, до Петра Могили, його попередник, митрополит Київський Іов Борецький, канонізував священномученика Макарія, а вже після святителя Петра Могили в Українській Церкві було канонізовано і приєднано до собору українських святих Афанасія, ігумена Берестейського, преподобного Іова, ігумена і чудотворця Почаївського, преподобномученика Макарія Овруцького, святителя Афанасія, Патріарха Константинопольського, Лубенського, святу Юліанію, княжну Ольшанську та інших святих. Свого часу було канонізовано митрополитів-українців просвітителів Сибіру: Іоана та Павла Тобольських, Інокентія і Софронія Іркутських.

До сонму українських святих також входять: святитель Петро Могила, митрополит Київський і Галицький та всієї Руси; митрополит Тобольський і всього Сибіру Павло Конюшкевич; митрополит Ростовський Арсеній Мацієвич; преподобні Іов і Феодосій, ігумени Манявські; благовірні князі Ярослав Мудрий та Костянтин Острозький; святитель Іов, митрополит Київський, Димитрій Туптало, митрополит і святитель та праведний Петро Калнишевський.

Собор святих землі Української сьогодні налічує 238 угодників Божих, які безперестанно моляться за нас, за весь український народ, за Богом бережену Україну нашу перед престолом Всевишнього.

 

Всі святі землі Української, моліть Бога про нас!

 

Яндекс.Метрика