narrow default width wide

Breadcrumbs

26 листопада 2019 року Божого. Вівторок. Святителя Івана Золотоустого, архієпископа Константинопольського (407)

Мчч. Антоніна, Никифора і Германа (308). Мц. Манефи (308).


 

 

Святитель Іван Золотоустий, архієпископ Константинопольський - один з трьох Вселенських святителів, разом зі святителями Василієм Великим і Григорієм Богословом. Народився в Антіохії близько 347 року, в сім'ї військовоначальника. Його батько, Секунд, помер незабаром після народження сина, мати, Анфуса, не стала більше виходити заміж і віддала всі сили вихованню Івана. Юнак навчався у кращих філософів і риторів, рано звернувся до поглибленого вивчення Священного Писання і молитовного споглядання. Святитель Мелетій, єпископ Антіохійський (пам'ять 12 лютого), полюбив Івана як сина, наставив його у вірі і в 367 році хрестив. Через три роки святий Іван був поставлений на читця. Після того, як святитель Мелетій був відправлений на заслання імператором Валентом, в 372 році, святий Іван спільно з Феодором (згодом - єпископом Мопсуєстським) вчився у досвідчених наставників подвижницького життя, пресвітерів Флавіана і Діодора Тарсійського. Коли померла мати святого Івана, він прийняв чернецтво, яке називав «істинною філософією». Незабаром святого Івана визнали гідним кандидатом для посідання єпископської кафедри. Однак він зі смиренності ухилився від архієрейського сану. У цей час святий Іван написав «Шість слів про священство», велике творіння православного пастирського богослов'я. Чотири роки провів святий у працях пустинницького проживання, написавши «Проти супротивників шукаючих чернецтва» і «Порівняння влади, багатства і переваг царських з істинним і християнським любомудрієм чернечого життя». Два роки святий дотримувався повної безмовністі, перебуваючи у відокремленій печері. Для відновлення здоров'я святий Іван повинен був повернутися в Антіохію. У 381 році єпископ Мелетій Антіохійський висвятив його на диякона. Наступні роки були присвячені створенню нових богословських творів: «Про провидіння», «Книга про дівування», «До молодої вдови» (два слова), «Книга про святого Вавила і проти Юліана і язичників».

У 386 році святий Іван був хіротонісаний єпископом Антіохійським Флавіаном на пресвітера. На нього поклали обов'язок проповідувати Слово Боже. Святий Іван виявився блискучим проповідником, і за рідкісний дар богонатхненного слова отримав від пастви найменування «Золотоустий». Дванадцять років святий, при скупченні народу, зазвичай двічі на тиждень, а іноді щодня, проповідував у храмі, зворушуючи серця слухачів.

У пастирській ревності про найкраще засвоєння християнами Священного Писання святий Іван звернувся до герменевтики - науки про тлумачення Слова Божого. Він написав тлумачення на багато книг Священного Писання (Буття, Псалми, Євангелія від Матвія, і Івана, Послання апостола Павла) і безліч бесід на окремі біблійні тексти, а також повчання на свята, на хвалу святих і слова апологетичні (проти аномеїв, юдейства і язичників ). Святий Іван як пресвітер ревно виконував заповідь піклування про бідних: при ньому Антиохійська Церква живила кожен день до 3000 дів і вдовиць, не рахуючи ув'язнених, подорожніх і хворих. Слава чудового пастиря і проповідника росла.

У 397 році, після спочинку Константинопольського архієпископа Нектарія, святого Івана Золотоу стого було викликано з Антіохії для поставлення на Константинопольську кафедру. У столиці святий архіпастир не міг проповідувати так часто, як в Антіохії. Багато справ чекало вирішення святителем, він почав з головного - з духовного вдосконалення священства. І тут кращим прикладом був він сам. Засоби, які призначалися для архієпископа, святий звернув на утримання кількох лікарень і двох готелів для прочан. Архіпастир задовольнявся мізерною їжею, відмовлявся від запрошення на обіди. Ревнощі святителя до утвердження християнської віри поширювалася не тільки на жителів Константинополя, але і на Фракію, включаючи слов'ян і готів, Малу Азію і Понтійську область. Ним було поставлено єпископа для Церкви Боспору, що знаходився в Криму. Святий Іван направляв ревних місіонерів у Фінікію, Персію, до скіфів, писав послання до Сирії, щоб повернути Церкві маркіонітів, і домігся цього.

Багато праць поклав святитель для влаштування благоліпності Богослужіння: склав чин Літургії, ввів антифонний спів за всеношною, написав кілька молитов чину маслосвяття. Розбещеність столичних звичаїв, особливо імператорського двору, знайшла в особі святителя неприємного викривача. Коли імператриця Євдоксія, дружина імператора Аркадія (395-408), розпорядилася про конфіскацію власності у вдови і дітей опального вельможі, святий став на їхній захист. Горда імператриця не поступилася і затаїла гнів на архіпастиря. Ненависть Євдоксії до святителя розгорілася з новою силою, коли недоброзичливці сказали їй, ніби святитель у своєму повчанні про суєтних жінок мав на увазі її. Суд, складений з ієрархів, справедливо докорених раніше Золотоустим, постановив позбавити влади святого Івана і за образу імператриці - стратити. Імператор Аркадій замінив страту вигнанням. У храмі товпився збуджений народ, який вирішив захищати свого пастиря. Святитель, щоб уникнути заворушень, сам віддав себе в руки влади. Тієї ж ночі в Константинополі стався землетрус. Перелякана Євдоксія просила імператора терміново повернути святого і негайно надіслала листа вигнаному пастирю, благаючи його повернутися. Але вже через два місяці новий донос пробудив гнів Євдоксії. У березні 404 року відбувся неправедний собор, який постановив вигнати святого Івана. Після вигнання його зі столиці, пожежа перетворила на попіл будівлю сенату, відбулися спустошливі набіги варварів, а в жовтні 404 року померла і сама Євдоксія. Навіть язичники бачили в цих подіях Небесне покарання за неправедне засудження угодника Божого.

Перебуваючи у Вірменії, святитель Іван намагався зміцнити своїх духовних чад. У численних листах (їх збереглося 245) єпископам Азії, Африки, Європи та своїм друзям у Константинополі, він утішав страждаючих, наставляв і підтримував своїх прихильників. Взимку 406 року святий був прикутий хворобою до ліжка. Але його вороги не вгавали. Зі столиці надійшов наказ перевести його до далекого Пітнусу (Піцунди, в Абхазії). Виснажений хворобами святитель, у супроводі конвою, три місяці в дощ і спеку здійснював свій останній перехід. У Комнах сили залишили його. Біля склепу святого Василиска (близько 308, пам'ять 22 травня), втішений явленням мученика («Не сумуй, брате Іване! Завтра ми будемо разом»), причастившись Святих Таїн, вселенський святитель зі словами «Слава Богу за все!» Відійшов до Господа 27 вересня 407 року.

Святитель Іван Золотоустий був похований в Комнах. У 438 році Прокл, Патріарх Константинопольський (434-447), здійснюючи Богослужіння в храмі святої Софії, вимовив похвальне слово пам'яті свого великого вчителя, в якому порівнював святителя Івана Золотоустого зі святим Іваном, Предтечею Господнім, які проповідували покаяння і також потерпали за викриття пороків. Народ, що горів любов'ю до святителя Івана Золотоустого, не давши Патріарху докінчити свого слова, почав одностайно просити його звернутися до імператора з проханням про перенесення святих мощів святителя з Комен у Константинополь. Святитель Прокл вирушив до царя Феодосія II (408-450) та від імені Церкви і народу просив його про це. Імператор погодився і відправив у Комни особливих посланців зі срібною ракою, щоб з пошаною перевезти святі мощі. Жителі Комен глибоко сумували про те, що їх позбавляють великого скарбу, але не могли опиратися царському указу. Коли ж імператорські посланці приступили до гробу святителя Івана, вони не змогли взяти його мощі. Тоді імператор, у каятті, написав послання святителю, просячи у нього пробачення за себе і за свою матір Євдоксію. Послання це прочитали біля гробу святителя Івана, поклали на нього і вчинили всеношне бдіння. Потім приступили до гробниці, легко підняли мощі і внесли на корабель (гробниця святителя Івана залишилася в Комнах, поблизу Піцунди). Тоді ж відбулося зцілення убогого чоловіка, який доклав до покриву від гробу святого. Після прибуття мощів святителя Івана до Константинополя, 27 січня 438 року все місто, на чолі з Патріархом Проклом, імператором Феодосієм, з усім його синклітом і безліччю народу вийшов назустріч. Численні клірики зі свічками, кадилами і хоругвами взяли срібну раку і з співами внесли її до церкви святої мучениці Ірини. Коли Патріарх Прокл відкрив гріб, тіло святителя Івана виявилося нетлінним, від нього виходили пахощі. Припавши до гробу, імператор Феодосій II зі сльозами просив святителя пробачити його матір. Народ не відходив від раки весь день і цілу ніч. На ранок мощі святого були віднесені в соборну церкву Святих Апостолів. Коли рака була поставлена на патріаршому престолі, весь народ єдиними вустами вигукнув: «Прийми престол свій, отче!» - І Патріарх Прокл з багатьма, що стояли біля раки, побачили, як святитель Іван відкрив уста свої, і вимовив «Мир всім!»

У IX столітті Йосип Піснеспівець, Косьма Веститор та інші написали піснеспіви на честь перенесення мощів святителя Івана Золотоустого, які й понині співаються Церквою на спогад цієї події.


Молитва св. Івана Золотоустого на кожну годину дня


Господи, не позбав мене небесних твоїх благ.

Господи, охорони мене від вічних мук.

Господи, якщо думками, словом або ділом згрішив (згрішила) я, прости мені.

Господи, позбав мене несумлінности, забуття, легковажности і закам'янілої нечутливости.

Господи, охорони мене від усіх спокус.

Господи, просвіти моє серце, затемнене лукавими похотями.

Господи, я як людина згрішив (згрішила), — а ти як Бог щедрий помилуй мене, бачачи неміч моєї душі.

Господи, пошли благодать свою на поміч мені, щоб я прославив (прославила) ім'я твоє святе.

Господи Ісусе Христе, впиши мене, раба твого (рабу твою), в книгу життя, і даруй мені кінець добрий.

Господи, Боже мій, хоч і нічого доброго не зробив (зробила) я перед тобою, але дай мені за благодаттю твоєю положити початок добрий.

Господи, окропи в моє серце росу благодаті твоєї.

Господи неба і землі, згадай мене, грішного раба твого, окаянного й нечистого (грішну рабу твою, окаянну й нечисту) в царстві твоїм, амінь.

Господи, в покаянні прийми мене.

Господи, не остав мене.

Господи, не введи мене в напасть.

Господи, дай мені добру думку.

Господи, дай мені сльози, і пам'ять про смерть, і упокорення.

Господи, дай мені помисел визнати гріхи мої.

Господи, дай мені смиренність, чистоту і послушність.

Господи дай мені терпеливість, великодушність і лагідність.

Господи, посади в мені корінь доброго і страх перед тобою в серце моє.

Господи, сподоби мене любити тебе із всієї душі моєї, всіма мислями моїми, і творити в усім волю твою.

Господи, охорони мене від лихих людей, нечистих духів і злих пристрастей, і від усякого іншого нечестивого діла.

Господи, ти знаєш, що робиш, як ти волиш; нехай буде воля твоя й у мені, грішному (грішній), бо ти благословенний єси на віки. Амінь.

 

 

Святителю отче Іване, моли Бога про нас.

 

24 листопада 2019 року Божого. Неділя

Вмч. Мини (304). Мч. Вiктора i мц. Стефаниди (ІІ). Мч. Вiкентiя (304). Прп. Феодора Студита, спов. (826). Блж. Максима, Христа ради юродивого, Московського чудотворця (1434). Прп. Мартирiя Зеленецького (1603). Мч. Стефана Дечанського (бл. 1336, Серб.)

 

 

 

Святий великомученик Мина, єгиптянин, був воїном і служив у місті Котуані під командуванням центуріона Фирмиліана в часи царювання імператорів Діоклетіана та Максиміана (284-305). Коли співправителі почали найжорстокіші в історії гоніння на християн, святий не бажав більше служити гонителям і, залишивши службу, подався у гори, де перебував у подвигах поста і молитви. Одного разу під час язичницького свята Мина прийшов до міста, в якому раніше служив. В розпал святкових ігрищ, дивитись на які зійшлося все місто, пролунав викривальний голос угодника Божого, який проповідував віру в Христа, Спасителя світу.

Перед судом правителя Пирра святий мужньо сповідав свою віру і сказав, що прийшов сюди, щоб викрити всіх в злочесті. Святий Мина відкинув пропозицію принести жертву язичницьким богам, прийняв найжорстокіші муки, після яких був обезглавлений у 304 році. Тіло святого мученика наказано було спалити. Християни вночі зібрали зі згаслого вогнища вцілілі рештки мученика, які поклали до храму його імені.

 

Святий великомучениче Мино, моли Бога про нас.


21 листопада 2019 року Божого. Четвер. Собор архістратига Михаїла та iнших Небесних Сил безтілесних

 

 

Архангелiв: Гавриїла, Рафаїла, Уриїла, Селафиїла, Ієгудиїла, Варахиїла та Ієремиїла.

 

21 листопада християни святкують Собор Архістратига Михаїла та інших Небесних Сил безтілесних. Архістратиг Михаїл, ім’я якого означає «хто, як Бог?», або «хто рівний Богові?» є вождем Небесних сил, тому і називається архістратигом, тобто воєначальником сил Господніх.

Коли одержимий гордістю Денниця повстав проти Бога й потягнув за собою безліч інших духів, тоді святий архістратиг Михаїл явився захисником Божої слави, закликав інших ангелів повстати проти зла і перебувати в покорі Господу. У церковних співах він оспівується як «ангельських ликів чиноначальник», «Трисонячного Божества повстанець».

Це свято – головне з усіх свят на честь святих ангелів. У просторіччі він іменується Михайловим днем і дуже шанується віруючими людьми. Собор – возз’єднання, спільнота всіх святих ангелів на чолі з Михаїлом Архістратигом, які все разом і одноголосно славлять Святу Трійцю, одностайно служать Богові.

Архістратиг Михаїл – вождь Небесних Сил, на іконах його зображують у грізному і войовничому вигляді: на голові шолом, у руці – меч або спис. Під ногами – уражений ним дракон. З ким же воює цей відважний ватажок? Ми знаємо, що весь ангельський світ, створений ще до створення людини і всього видимого світу, був наділений великими досконалостями і дарами. Ангели, подібно до людей, мали вільну волю. Вони могли зловживати цією свободою волі і впасти в гріх. Це і відбулося з одним з верховних ангелів – Денницею, який відкрив у собі джерело зла і гордості і повстав проти свого Творця. Духовний світ похитнувся і частина ангелів пішла за Денницею. У цей момент з ангельської спільноти виступив Архістратиг Михаїл і вимовив: «Ніхто як Бог!», – звертаючись з цим закликом до всіх ангелів. Цими словами він показав, що визнає тільки одного Єдиного Бога, Творця і Володаря усього всесвіту. Боротьба була важкою, бо Денниця був наділений великими достоїнствами. Але сили добра перемогли, і Денниця був скинутий з неба з усіма своїми послідовниками, а Архангел Михаїл утвердився як вождь усього ангельського світу, вірного Богові.

З тих пір в руках Архістратига меч, тому що сатана, скинутий з неба, не заспокоюється. Впалим ангелам не дозволено проникати до вищих областей світобудови і тому всю свою лють вони спрямували на людей, і в першу чергу на віруючих в Бога. Михаїл не перестає воювати з ангелами зла і темряви, захищаючи вірних чад Божих від їх підступів. І ми повинні радіти, що маємо такого відважного захисника – переможного вождя Небесних Сил.

Потрібно пам’ятати, що його охоронний меч буде завжди за нас, якщо тільки ми не вступимо в союз з тим, з ким бореться Архістратиг Михаїл. Янголи, що залишилися вірними своєму Творцеві і які склали воїнство Архістратига Михаїла, настільки утвердилися у добрі, що гріх для них став неможливим. Не тому, що вони, маючи вільну волю, не можуть переступити волі Божої, а просто тому, що вони не хочуть цього робити, не хочуть грішити. Не захотіти грішити – значить отримати можливість наблизитися до Бога і бачити Його, як бачать Його ангели. Служити Йому, виконуючи Його веління.

Історія святкування Собору Архистратига Михаїла та інших Небесних Сил безтілесних така: ще в апостольські часи було поширене хибне вчення про Ангелів. Серед християн з’явилися єретики, які поклонялися Янголам як богам і вчили, що видимий світ створений не Богом, а Ангелами, вважаючи їх вище Христа. Це вчення було настільки небезпечним, що святі отці були змушені скликати в Лаодикії помісний собор (IV століття), на якому було засуджено поклоніння янголам і встановлено благочестиве шанування Ангелів як служителів Божих, охоронців людського роду, і наказали святкувати Собор Архістратига Михаїла та інших Небесних Сил.

 

Величаємо тебе, святий архістратиже Божий Михаїле, архангели i ангели i всі воїнства, херувими i серафими, що прославляють Господа.

О, святий Михаїле Архангеле, помилуй нас, грішних, що потебують твого заступництва, збережи нас, рабів Божих (імена), від всіх видимих ​​і невидимих ​​ворогів, паче же підкріпи від жaху смeртного і від збентеження диявoльського і сподоби нас неганебно постати Творцеві нашому в годину страшного і праведного Суду Його.

17 листопада 2019 року Божого. Неділя.

Прп. Іоаникія Великого (846). Сщмчч. Никандра, єп. Мирського, і Єрмія, пресвітера (І). Прп. Меркурія, посника Києво-Печерського, в Дальніх печерах (XIV). Прп. Никандра Городноозерського (XVI). Свт. Павла (Конюшкевича), митрополита Тобольського (1770).

10 листопада 2019 року Божого. Неділя. Прп. Іова, iгум. Почаївського (1651). Свт. Димитрiя, митр. Ростовського (1709). Мц. Параскеви-П’ятницi (ІІІ). Мрп. Нестора, некнижного, Печерського, в Дальніх печерах (XIV)

 

 

Іо́в Поча́ївський, Іван Залізо (1550—1651) — православний святий, ігумен Почаївського монастиря, ієромонах, автор збірки моральних порад і повчань «Пчола Почаївська». У своєму звеличенні «чернечої бідності» як найвищої моральної цінності він доходить до того, що вимагає поширення її на світських людей. Єдине, що світська людина може мати більше від ченця, це дружина; в усьому іншому мирянин і чернець повинні суворо дотримуватися принципу некористолюбства.

Преподобний Іов народився у 1551 році в Галичині, на Покутті, що лежить між Карпатами та Дністром, біля міста Коломиї, на території сучасного села Угорники. Батьки його, побожні та христолюбиві люди, Іван та Агата (Агафія) на прізвище Залізо при святому хрещенні дали хлопчикові ім'я Іван, на честь пророка та Предтечі Господнього Іоана.

Маленький Іоан з дитинства увібрав у себе дух батьківської побожності, щирості й любові до Бога та Православної Церкви. Приклади великих християнських подвижників, насамперед тезоіменитого йому Предтечі Господнього Іоана, пізніше твори преподобного Іоана Лєствичника, житія преподобних Сава Освящений та Іоана Дамаскіна були азбукою християнського благочестя для майбутнього Преподобного. «Малий літами, але досконалий розумом», як пише його біограф Досифей, хлопчик вже тоді відрізнявся від звичайних дітей своїми високими духовними прагненнями. Ніколи слово й діло, знання та вчинки не йшли в нього всупереч, але завжди була між ними повна відповідність. Все подальше життя Преподобний ніколи не прагнув до слідування таким аскетичним подвигам і чеснотам древніх подвижників і святих людей, до яких не почував себе спроможним, а завжди вибирав для наслідування тільки те, що найбільше відповідало його духовному зростанню і потребам душі. Тож і не дивно, що в душі, яка прагнула до самітництва та пустельного подвижницького життя, любов до Бога взяла верх над сильною любов'ю до батьків, і Іоанн вирішив залишити їх, щоб стати монахом — воїном Христовим.

У десять років хлопчик таємно покидає батьківську оселю і вирушає до найближчого Угорницького Спасо-Преображен-ського монастиря, що знаходився в Галичині, та просить ігумена прийняти його «послужити братії». Прозорливий ігумен, передбачаючи в хлоп'яті Божого обранця, радо прийняв його та поставив нести послух церковний. Отрок Іоан ревно віддається своїм обов'язкам, але, не задовільняючись ними, прагне вгодити кожному з найменших монастирських робітників різними послугами, виявляючи доброзичливість, покірливість та братолюбство. Смиренням та аскетичними подвигами Іоан очищав і вдосконалював свою душу та тіло. Ігумен, бачачи його добрі нрави та глибоке смирення, прийняв його до числа іноків обителі і незабаром (з загальної згоди братії), як говорить його біограф, постриг (на дванадцятому році життя) в монашество, давши йому ім'я Йов. З цього часу перед просвітленим розумом інока постав новий великий взірець для наслідування — образ життя вітхозавітного праведника, багатостраждального Іова. «Не ім'ям тільки, говорить про юного Йова описувач його житія Досифей, але й самим ділом багатостраждальному вітхозавітному Іову блаженнійший отець наш Йов не тільки уподобився, але, скажу краще в усіх скорботах житія далеко перевершив. Тому що в того скорбота від скорботи, хвороба від хвороби народжувались попущенням Божим; цей же добровільно, за власним бажанням, томився, не жаліючи себе, при проходженні ступенів найжорстокішого подвижницького життя».

Життя преподобного Йова після прийняття іноцтва настільки було чистим і бездоганним, не зважаючи на весь тягар іноцького подвигу, що Досифей у написаному ним житії Преподобного уподібнює його ангелу. «Был, -говорить він про Преподобного, — инок весьма искусный, нє так летами как добродєтєлями украшенный, живя посреди братии, как ангел и с каждым днем все более и более совершенствуясь в добродетели». Так вдосконалювався Преподобний і, не зважаючи на свої роки, став прикладом і взірцем для братії, своїм життям даючи зрозуміти їм їхні достоїнства та недоліки, чи, як говорить Досифей, «быв всем на позор и на пользу». Угорницький настоятель не помилився, коли визнав у ньому «доброго воїна» Церкви. Проводячи рівноангельне життя і зростаючи в чеснотах, Іов дійшов повноліття — 30 років (десь у 1581 р.). Тоді настоятель монастиря запропонував йому прийняти сан священика. Смиренний інок довго відмовлявся від цієї високої честі, але, поступаючись перед волею настоятеля, мусив задля святого обов'язку послуху прийняти пресвітерський сан.

Сяючи світлом віри й побожності, Іов скоро став відомим по всій Галичині та на Волині.

В цей час для православної Західної Русі, за попущенням Божим, настало важке випробування. Король польський на Люблінському сеймі 1569 р. присягав на хресті Господньому, що всім народам, об'єднаним під його владою, не буде кривди в його королівстві, а всім буде однаковий захист і один закон, справедливий для всіх. Але він та його шляхтичі зламали свою присягу і обманули довірливих. Вони склали вигідну для себе конституцію, за якою споконвічні українські землі було захоплено польськими та ополяченими українськими магнатами. Позбавивши українських людей усяких прав, польське магнатство, заохочуване єзуїтами, наклало свою руку на свободу совісті українського народу. Віру Православну вони віддали на приниження, ганьбу та переслідування, називаючи її «хлопською вірою». Православні храми часто силоміць передавались уніатам і навіть католикам, а іноді нарівні з шинками й млинами віддавались в оренду, і орендарі тільки за плату дозволяли відправу в церкві. Внаслідок таких насильств велика кількіть української шляхти відцуралася свого народу, Православної віри і подалася за королівсько-панською ласкою до латинства. Але ще було чимало древніх шляхетних родів, які залишалися вірними рідному народові та Православ'ю. Їх очолював сильний, мудрий й авторитетний навіть при королівському дворі князь Констянтин Острозький. Йому потрібні були помічники для зміцнення Православ'я в боротьбі з войовничим католицизмом. Довідавшись про святого подвижника, князь Констянтин зупинив свій вибір на молодому угорницькому священоінокові. Він почав просити ігумена Угорницького монастиря відпустити Іова до Дубенської обителі, що знаходилася у маєтностях К. Острозького, щоб Іов своїм прикладом підтримав в ній дух істинно християнського православного монашества. Йому хотілося бачити в іноках істинних монахів, якими вони повинні були бути, виконуючи настанови законо-положників монашества, — людьми особливо твердими в вірі та провідниками в життя своїх переконань, людьми з повною відповідністю між словом, почуттям і ділом, стійкими проти спокус іновір'я та єресей. Він бажав, щоб монастирі, що знаходяться в його володіннях, були розсадниками таких істинних представників православного монашества, і через це протиставити їх з одного боку протестантським общинам, з другого — католицьким монашеським орденам і, особливо, єзуїтському. Такій задачі князя Острозького відповідало життя преподобного Іова. Острозький знав, що Преподобний з дитинства любив займатися читанням книг і намагався уподібнюватися своїм життям взірцям древнього монашества. Знаючи це, він не раз звертався до ігумена Угорницького Спасо-Преображенського монастиря, просячи його відпустити блаженного Іова до Хрестовоздвиженської обителі, що знаходилася в місті Дубно, на острові, для того, щоб він своїм прикладом показав інокам цієї обителі «образ працелюбного та богоугодного житія», вчив братію та керував її життям духовним. З жалем у серці вислуховував ці прохання ігумен Угорницький, але в силу того, що вони повторювалися безперервно, повинен був задовільнити прохання князя і відпустити Іова з Угорницької обителі.

Незабаром, після переходу до Дубенського монастиря, братія обирає Іова своїм ігуменом. Це звання додавало Преподобному нових обов'язків в зв'язку з пригнобленим становищем Православ'я тодішнього західного краю та особливим розташуванням Дубенського Хрестовоздвижен-ського монастиря (знаходився біля самого міста, і будучи одним із відомих центрів громадського життя, повинен був виконувати роль світильника для населення околиць).

В цей час для православної Західної Русі, за попущенням Божим, настало важке випробування. Король польський на Люблінському сеймі 1569 р. присягав на хресті Господньому, що всім народам, об'єднаним під його владою, не буде кривди в його королівстві, а всім буде однаковий захист і один закон, справедливий для всіх. Але він та його шляхтичі зламали свою присягу і обманули довірливих. Вони склали вигідну для себе конституцію, за якою споконвічні українські землі було захоплено польськими та ополяченими українськими магнатами. Позбавивши українських людей усяких прав, польське магнатство, заохочуване єзуїтами, наклало свою руку на свободу совісті українського народу. Віру Православну вони віддали на приниження, ганьбу та переслідування, називаючи її «хлопською вірою». Православні храми часто силоміць передавались уніатам і навіть католикам, а іноді нарівні з шинками й млинами віддавались в оренду, і орендарі тільки за плату дозволяли відправу в церкві. Внаслідок таких насильств велика кількіть української шляхти відцуралася свого народу, Православної віри і подалася за королівсько-панською ласкою до латинства. Але ще було чимало древніх шляхетних родів, які залишалися вірними рідному народові та Православ'ю. Їх очолював сильний, мудрий й авторитетний навіть при королівському дворі князь Констянтин Острозький. Йому потрібні були помічники для зміцнення Православ'я в боротьбі з войовничим католицизмом. Довідавшись про святого подвижника, князь Констянтин зупинив свій вибір на молодому угорницькому священоінокові. Він почав просити ігумена Угорницького монастиря відпустити Іова до Дубенської обителі, що знаходилася у маєтностях К. Острозького, щоб Іов своїм прикладом підтримав в ній дух істинно християнського православного монашества. Йому хотілося бачити в іноках істинних монахів, якими вони повинні були бути, виконуючи настанови законо-положників монашества, — людьми особливо твердими в вірі та провідниками в життя своїх переконань, людьми з повною відповідністю між словом, почуттям і ділом, стійкими проти спокус іновір'я та єресей. Він бажав, щоб монастирі, що знаходяться в його володіннях, були розсадниками таких істинних представників православного монашества, і через це протиставити їх з одного боку протестантським общинам, з другого — католицьким монашеським орденам і, особливо, єзуїтському. Такій задачі князя Острозького відповідало життя преподобного Іова. Острозький знав, що Преподобний з дитинства любив займатися читанням книг і намагався уподібнюватися своїм життям взірцям древнього монашества. Знаючи це, він не раз звертався до ігумена Угорницького Спасо-Преображенського монастиря, просячи його відпустити блаженного Іова до Хрестовоздвиженської обителі, що знаходилася в місті Дубно, на острові, для того, щоб він своїм прикладом показав інокам цієї обителі «образ працелюбного та богоугодного житія», вчив братію та керував її життям духовним. З жалем у серці вислуховував ці прохання ігумен Угорницький, але в силу того, що вони повторювалися безперервно, повинен був задовільнити прохання князя і відпустити Іова з Угорницької обителі.

Незабаром, після переходу до Дубенського монастиря, братія обирає Іова своїм ігуменом. Це звання додавало Преподобному нових обов'язків в зв'язку з пригнобленим становищем Православ'я тодішнього західного краю та особливим розташуванням Дубенського Хрестовоздвижен-ського монастиря (знаходився біля самого міста, і будучи одним із відомих центрів громадського життя, повинен був виконувати роль світильника для населення околиць).

Таємно покинувши у 1604 році Дубенський монастир після 20 років ігуменського служіння, та, уславивши його над усіма монастирями того краю, преподобний Іов у вигляді простого монаха оселяється на Почаївській горі, яка була відома чудесним з'явленням на ній Матері Божої. Монахи там проводили затворницьке життя в окремих печерах і сходилися до церкви тільки на молитву. Але недовго Божому праведникові судилося бути в усамітненні. Промисел Божий судив інакше.

У 1597 році володарка Почаєва, побожна Ганна Гойська, передає до збудованої на Почаївській горі Успенської церкви чудотворну ікону Богоматері (дарунок грецького митрополита Неофіта благочестивій поміщиці за її гостинність), яка до того часу перебувала в домі Гойської, і обдарувала обитель землею та маєтками з тим, щоб монастир з пустельницького було перетворено на спільножительний.

Порядок життя монастиря тільки почав створюватися. Ми не знаємо імен перших насельників Почаєва, знаємо тільки, те, що на той час, коли преподобний Іов оселився на горі, братія була дуже нечисленною. Але відчувши у Преподобному велику духовну силу, єдинодушно зі слізними проханнями поставила його ігуменом та начальником нововлаштовуваної обителі. Цікаво, що ні письмові свідоцтва, ні усні передання не зберегли ніяких свідчень про настоятелів, які б передували преподобному Іову. До нього почаївські пустельники, за прикладом 12 пустельників Афону, могли і не мати особливих настоятелів, а тільки керувались настановами духовних старців, імена яких не збереглися. Преподобний Іов був першим справжнім організатором Почаївської обителі, що тільки-но виникала.

За словами Досифея, «сицєвого стража зело подвижна и искусна изволи имєти Прєсвятая Дева Богородица Мария в своєй небеси подокящєйся обитєли». Преподобний ввів в своїй обителі древній Студійський устав, влаштовуючи в ній життя за прикладом Києво-Печерської Лаври.

Подвижник, який шукав усамітнення, знову став пастирем душ людських. Цього разу йому довелося прийняти на себе ще більше турбот і праці, ніж колись у Дубні. В ті перші роки потрібно було мати велику мудрість, твердість волі, глибоку впевненість та стійкість в Православ'ї не тільки для того, щоб керувати обителлю, що будується, але і просто для того, щоб зберегти свою віру. І ось, великий аскет, любитель молитовної тиші та пустельництва, ревно береться за цю, Богом дану йому справу, не нехтуючи тягарем тієї праці, що пов'язана з матеріальним влаштуванням обителі.

І весь цей тягар та клопоти, такі чужі його внутрішньому духовному устрою й високій молитві та подвигам, з покорою несе він до кінця свого життя, тому що такі задачі покладалися на нього Промислом. І в подальшому ми бачимо Преподобного у ролі ревного захисника інтересів Православ'я та обителі. Виникало багато турбот. Ці турботи були не тільки матеріального характеру, але й спричинялися тією самою боротьбою з латинством і протестантством.

Ворогів Православ'я дедалі більшало, а лави його оборонців серед української шляхти рідшали. Померли головні захисники Православ'я — князь Констянтин Острозький і Гедеон Балабанєпископ Львівський, син Констянтина Острозького Януш зрадив батьківській вірі, окатоличився та потягнув за собою чимало православної шляхти. Перейшли до латинства знатні староруські вельможні роди — Потоцькі, Сангушки, Вишневецькі, Слуцькі, Сапіги, Четвертинські, Любомирські, Чарторийські та ін. і стали для простого українського православного люду не меншими гнобителями, ніж польські магнати.

Помер у 1612 році і Перемишльський єпископ Михаїл Копистенський, а в його особі православні люди в Україні та Білорусі втратили останнього православного єпископа. Латинська навала була такою сильною, що в деяких місцевостях православні могли збиратися на богослужіння лише таємно, вночі, під загрозою розгону з боку поляків.

Діяльність преподобного Іова в цей важкий час набуває особливого значення. Духовною висотою свого життя він прихилив до себе серця багатьох православних християн і зосередив у своїх руках керівництво їх життям. Заможні волинські шляхтичі, які залишалися вірними Православ'ю, щедро жертвували на обитель Почаївську, і вона скоро набула свого внутрішнього благоустрою. Чудотворна ікона Богоматері, передана Гойською, збирала безліч богомольців, число братії зростало, а тому постала потреба розбудови нового великого храму.

Господь послав преподобному ігуменові побожних фундаторів — подружжя Феодора та Єву Домашевських. Вони не тільки прийняли на себе розбудову церкви, віддавши на це всі свої родинні кошти, але й відписали на утримання монастиреві на майбутнє 33000 злотих — велику на той час суму. Храм в ім'я Живоначальної Трійці було збудовано на тому місці, де в 1240 році з'явилася Божа Мати у вогненному стовпі.

Цілюща стопа Богоматері містилась під склепінням церкви, а Чудотворна ікона була влаштована над царськими вратами і, «сияя чудєсы», укріпляла православних у вірі, а багатьох відступників навертала до віри їх батьків — Православ'я. Впорядкування обителі вимагало від Преподобного виснажливої боротьби з ворогами Православної Церкви, які всіляко шкодили їй.

Особливо складною була боротьба з Андрієм Фірлеєм, племінником благодійниці монастиря Ганни Гойської, який зрадив Православ'ю. Ще за життя Ганни Фірлей з ненавистю ставився до Почаївського монастиря за ті жертви, які подарувала обителі Гойська. Ставши власником спадщини, Фірлей задумав вижити монахів з Почаївської гори. Домагаючись цього, він заборонив інокам брати воду з с. Старого Почаєва і преподобний Іов, помолившись Пресвятій Діві Марії, з братією змушений був копати криницю в скелястих ґрунтах монастирської гори.

Це вимагало величезної праці при тодішніх технічних засобах. Але Господь не залишив тих, хто уповає на Нього: на глибині 46 метрів з'явилася вода. Цією криницею монастир користується й дотепер. Фірлей, однак, на цьому не зупинився: кілька разів він грабував монастир і відбирав у нього землі, подаровані Гойською. А в 1623 році Фірлей наслав на монастир своїх буйних слуг і вони, пограбувавши обитель, побили багатьох монахів та забрали чудотворний образ Божої Матері. «ИБО, ДУМАЛ ОН, — говорить „Преславна гора Почаївська“, — єсли возьму ЧУДОТВОРНОЮ ИКОНУ, ИНОКИ НЄ ВОЗМОГУТ ОСТАВАТЬСЯ НА ЭТОМ МЄСТЄ». Чверть сторіччя Преподобному довелося вести судові процеси по захисту монастиря у судових установах Кременця та Луцька.

Для Фірлея ця «війна» з Богородицею та Преподобним закінчилася очевидною поразкою та напоумленням. Одного разу, скликавши гостей та добряче їх пригостивши, Фірлей, «ОТ радости диавольской НЄ вєдая, что БОЛЕЕ делать», зодягнув свою жінку у церковне облачення та дав їй у руки потир, а для більшого знущання приніс ще й чудотворну Почаївську ікону Божої Матері, збираючись, напевне, потішитися на людях яким-небудь безбожним спектаклем.

Але Пречиста не допустила такого знущання над Своєю святинею, і ледве розпочалось це біснування, як на Фірлеєву жінку 'напал бєс лют, которым она удручаєма была чрєз долгоє врємя". Це «стрясєниє бєсом» справило враження навіть на самого Фірлея, і він змушений був повернути ікону обителі.

Тільки після цього біс покинув його жінку. Отже після довгої судової тяганини перед самою своєю смертю (1647 р.) Фірлей, нічого не здобувши, змушений був закінчити боротьбу актом примирення з іноками, «які не були в складі унії» та повернути не тільки ікону, але й частину викраденого монастирського добра. Подібну боротьбу, разом із судовими процесами по захисту майна, заповіданого монастирю різними благодійниками, Іову доводилося вести і з іншими поважними особами, які виявляли вороже ставлення до обителі.

Преподобний Іов відстоював інтереси не тільки свого монастиря, а й сусідніх із монастирем православних церков, бувши для них «дозорцею», тобто доглядачем. Все це вимагало від нього постійного напруження та багатьох зусиль, але не зважаючи на це, він нікого не уповноважував займатися судовими позовами, а завжди сам ніс їх тягар. Як випробуваний воїн, він до кінця свого життя стояв на сторожі обителі Почаївської, сподіваючись лише на на допомогу Божу.

Багато праці вклав Преподобний в устрій і процвітання дорученої йому Богом обителі. Він брав участь в усіх монастирських роботах, в усе вникав, мав про все постійне піклування, подаючи братії приклад працьовитості та подвигу. Своїми руками копав городи, садки, насаджував, прививав, чистив, обкопував плодові дерева, копав та чистив монастирські ставки (вони збереглися дотепер), брав участь у будівництві гребель, і ніхто ніколи не бачив його бездіяльним. Турботи його були великими, і, за словами оповідача його житія, тільки «самому Богу, тайная сєрдєц чєловєчєских проникающєму, удобно их сочислити».

У 1626 році Почаївська обитель погоріла. Преподобний Іов, не маючи ніякої матеріальної підтримки на місці, посилає 1 травня 1626 року листа до Московського царя Міхаїла Федоровича. В цьому листі він описує важке становище обителі після пожежі, скаржиться, що число противників Православ'я зростає і просить допомоги на відновлення та впорядкування монастиря.

Дбаючи про добру славу своєї обителі, Преподобний продовжував справу, яку він розпочав у Лубенському монастирі, — видання та поширення православних книг. Маючи тепер більше матеріальних засобів, він заснував при монастирі друкарню, що набула особливого значення для цілого краю. В той час, коли, за свідченням істориків, усі древні друкарні південно-західного краю Росії в першій половині XVII ст. поступово припиняли своє існування, на Волині була тільки одна «слов'яно-руська друкарня Почаївська».

Апологетична діяльність преподобного Іова не обмежувалася територією Волині та сусідніх з нею Західних областей, авторитет почаївського ігумена на той час був дуже високим в православному світі Речі Посполитої. Преподобний беріг істину та чистоту вчення Православної Церкви. Зокрема він був учасником діянь Київського Собору, що відбувся в 1628 році під головуванням митрополита Іова Борецького і стосувався питань упорядкування церковних справ та розгляду питання про відступництво відомого Полоцького архієпископа Мелетія Смотрицького.

На цьому Соборі преподобний Іов був одним з найактивніших членів його, які присягнули «твердо в вере Православной стояти, никако об отпадении в иноверие не мыслити, й к сему возбуждати й весь народ православний». Цю постанову підписав преподобний Іов своїм схимницьким іменем: «Іоан Жєлєзо, ігумен Почаєвский» (Історично не відомо коли преподобний Іов прийняв схиму в якій йому було повернено ім'я Іоан, в народному вшануванні він залишився назавжди з іменем святий Іов Почаївський).

Преодобний Іов був вірним сином своєї вітчизни та народу. Коли гетьман Богдан Хмельницький підняв на боротьбу народ України, преподобний Іов давав у себе в монастирі притулок тим, кого війна позбавила дому й засобів існування, надаючи їм духовну та матеріальну допомогу. Багато з них не забули цієї любові та піклування Преподобного про беззахисних і по закінченні воєнних дій віддячували Почаївській обителі своїми пожертвуваннями на її благоустрій.

В почаївському ігуменові ми бачимо поєднання рис характеру, властиве багатьом православним святим, яке досягається лише безперервною внутрішньою роботою та життям за Євангельськими заповідями. Твердість характеру поєднувалась у ньому зі смиренням, великою любов'ю до людей та повною незлобивістю. Так, одного разу, заставши чоловіка, який крав монастирську пшеницю, Преподобний сам допоміг йому перекинути на плечі наповненого краденим зерном мішка, тільки нагадавши йому про заповіді Божі та Страшний суд, коли кожен повинен буде дати відповідь за вчинене.

І злодій, розкаявшись, впав до ніг святого. Був же він людиною відомою в окрузі і тому більше за все боявся розголошення свого вчинку. Але почаївський ігумен зберіг його таємницю; житіє, що згадує цей епізод, так і не розкриває імені тієї людини.

Був Преподобний миролюбивим, небагатослівним та мовчазним, наслідуючи приклад від преподобних Сави Освяченого, Петра Афонського, Антонія Печерського та ін., що за словами Досифея, тільки і можна почути було від нього : «Господи Иисусє Христе, помилуй мя…»

Внутрішнє життя православних святих найчастіше залишається таємницею, яка відома тільки Господу, «испытующему все глубины сердца» (Притч. 20, 27). Про неї до нас доходять лише окремі свідоцтва: розповіді учнів, повчання, що народилися з досвіду молитви. У випадку преподобного Іова таким свідоцтвом стала відома його печера, куди повзком і зараз може залізти не без зусиль не будь-яка людина, і де неможливо ні зручно сісти, ні лягти, ні випростатися. Кожен, хто побував в ній, пам'ятає її слизькі стіни та відчуття повної замкненості й тісноти, що мимоволі наводять на думку про гріб і кінець людського життя…

На цілі дні і навіть тижні залишав святий ігумен свою братію, щоб проводити їх в безперервній молитві, за словами оповідача його житія, «слезами токмо от чистого сердца изливаемыми питаемый». Той самий Досифей, описуючи його духовні подвиги, додає: «Єсли бы каменная пещера, в которй обитал он, имела уста, то она поведала бы нам все тайные подвиги сего многострадального Иова, за словами Євангельськими: ащє люди умолкнут, камени возопиют(Лк. 19, 40).» В ній і зараз можна помітити сліди, що утворилися в гірській породі від численних коліноприклонінь святого.

Серед таких подвигів від довгочасного стояння ноги Преподобного так набрякали, що вкривалися ранами, сліди від яких дотепер залишилися на нетлінних мощах його. Так молився він, за словом того ж учня, «о благостоянии мира во зле лежащего», а одного разу бачив Досифей, як незвичайне світло осяяло печеру Преподобного під час молитви і протягом двох годин світло це, що виходило з глибини печери, освітлювало протилежний бік церкви. «Я же, — говорить свідок, — увидев сие, падши на землю, чрезвычайно напугался, странным таковым видением побежден».

Так усе життя Преподобного проходило в молитвах, подвигах, в піклуванні про добрий лад Дубенського та Почаївського монастирів, а толовим чином, у захисті Православ'я від католиків, уніатів і сектантів, які намагалися відірвати український народ від Православної віри та рідного єдинокровного й єдиновірного народу.

Серед великих подвижницьких трудів, серед постійних тривог і турбот минали роки життя Преподобного. Незважаючи на безперервні піклування по благоустрою монастирському, на жорстокі подвижницькі труди і на весь, сповнений життєвих скорбот тягар, Преподобний прожив рівно сто років. 28 жовтня 1651 року, предрікши за тиждень час своєї кончини, преподобний Іов відслужив літургію і «воздав братии последнее целование», безболісно та мирно відійшов до Господа.

Почив він в усамітненні, тому що, під кінець свого життя, саме в 1649 р., почуваючи слабкість сил своїх, передав ігуменські справи отцю Самуїлу (Добрянському), продовжуючи однак і після цього іменуватися ігуменом Почаївським. Іноки з щирими сльозами погребли виснажене подвигами тіло свого великого наставника й отця, але воно недовго перебувало в землі. Господь прославив угодника Свого даром чудес і нетлінням мощей. Сім років і дев'ять місяців пролежало тіло преподобного Іова після його погребіння. За переданням в цей час люди іноді бачили незвичайне сяйво над його могилою.

А одного разу Преподобний явився у сонному видінні тодішньому київському митрополиту, Дионисію Балабану з такими словами: «Извествую твоєму Преосвященству, яко тобою Бог хощет открыти кости мои». Митрополит був людиною не схильною до марновірства та досить освіченою, і хоча він і впізнав старця, але не поспішав одразу вірити і слідувати снам. Видіння повторилось ще раз і ще, і втретє Преподобний вже пригрозив владиці бідою, і тоді той зрозумів, що сни ці були «от Божия произволения».

Того ж дня митрополит вирушив до Почаївської обителі і, розвідавши про життя почилого ігумена, наказав негайно відкрити гріб, у якому лежали мощі його. Мощі було знайдено «без всякого нетления, как бы того часа погрєбєнньїє, и исполненные нєдоразумєнного благоухания». 28 серпня 1659 року митрополит Київський Дионисій Балабан з архімандритом Феофаном та братією обителі відкрили гріб преподобного Іова; святі мощі Божого угодника було знайдено нетлінними.

З належними почестями перенесли їх до нещодавно воздвигнуто!' церкви Живоначальної Трійці й там поставили для всенародного поклоніння. Цей день став великим святом не тільки для Почаївського монастиря, а і для всіх людей православних областей Західної України.

На свято знайдення мощей преподобного Іова — 28 серпня до Лаври щороку звідусіль сходиться велика кількість людей молитовно вшанувати пам'ять великого подвижника та борця за Православ'я, за віру і волю рідного народу. Тепер мощі угодника Божого спочивають у храмі, присвяченому його імені, поруч із тією печерою, де він ніс свої молитовні подвиги.

 

Святий угодниче Божий Іове, моли Бога про нас.

 

Яндекс.Метрика