narrow default width wide

Breadcrumbs

7 серпня 2016 р.Б. Неділя 7-ма після П'ятдесятниці.

Успіння прав. Анни, матері Пресвятої Богородиці. Свв. жон Олімпіади, дияконисси (408-410), та Євпраксії, Тавенської діви (413). Прп. Макарія Жовтоводського, Унженського (1444). Пам'ять V Вселенського Собору (553).

24 липня 2016 р.Б. Неділя 5-та пясля П'ятдесятниці.

Згадування чуда вмц. Євфимії Всехвальної, що через нього Православ'я утвердилось (451). Рівноап. Ольги, вел. кн. Київської, у святому хрещенні Єлени (969). Мч. Киндея, пресвітера (ІІІ-ІV). Ржевської, або Оковецької (1539), та Боркалобовської ікон Божої Матері.

 


10 травня 2016 р.Б. Радониця. Проводи. Поминання померлих.

 

Молитва за померлих – це найбільше і найголовніше, що ми можемо зробити для тих, хто відійшов у світ інший. Загалом, покійний не потребує ні гроба, ні пам`ятника – все це данина традиціям, нехай і благочестивим. Але вічно жива душа покійного відчуває велику необхідність у нашій постійній молитві, тому що сама вона не може творити добрих справ, якими була б в змозі умилостивити Бога.

Ось, чому домашня молитва за близьких, молитва на кладовищі біля могили – обов`язок кожного православного християнина. У певні дні року Церква творить поминання всіх від віку усопших отців і братів у вірі, які удостоїлися християнської кончини, і тих, кого забрала раптова смерть, і які не були представлені у загробне життя молитвами Церкви.

У вівторок другого тижня після Великодня, який називається Фоминим тижнем, Православна Церква відзначає Радоницю – день першого поминання покійних після Великодня. Зазвичай у цей день після вечірнього богослужіння або після Літургії здійснюється повна панахида. За традицією віруючі відвідують кладовище, моляться біля могил, здійснюють літію (це слово в буквальному розумінні означає посилене моління), для чого необхідно запросити священика. За бажанням можна прочитати акафіст за упокій померлих душ. За свідченням святителя Іоанна Златоуста (IV ст.), це свято відзначалося ще в сиву давнину. Слово «радониця» походить від слова «радість». Особливе місце Радониці в річному колі церковних свят – відразу після Світлого Пасхального тижня – зобов`язує нас, православних християн, не заглиблюватися в переживання щодо смерті близьких, а, навпаки, радіти їх народженню в інше життя – життя вічне. Перемога над смертю, отримана смертю і воскресінням Христа, витісняє печаль про тимчасову розлуку з рідними, і тому ми, за словом митрополита Антонія Сурозького, «з вірою, надією і великодньою упевненістю стоїмо біля труни покійних».

Молячись за померлих, Церква турбується про них, так само як і за живих, не власним іменем, а іменем Господа Ісуса Христа і силою Його хресної жертви, принесеної за визволення усіх. Ці теплі молитви сприяють тому, щоб насіння нового життя, з яким відійшли наші ближні, якщо недостатньо встигло розкритися тут, на землі, поступово розкривалося і розвивалося під впливом молитов і по милості Божій, як розвивається добре насіння в землі під життєдайними променями сонця.

Але ніщо не може відродити гниле насіння, що втратило зародок життя. У подібних випадках були б безсилі й молитви за тих, хто помер у лукавстві й без покаяння, хто погасив у собі дух Христа (1 Сол. 5; 19). Саме про таких грішників говорить Спаситель у притчі про багатого й Лазаря: їм нема звільнення з пекла, з його найглибших частин, і переходу в Авраамове лоно. Такі особи зазвичай не залишають після себе щирих молитовників до Бога на землі, не придбали вони собі друзів також і на небі серед святих, які могли б, коли вони зубожіли – померли, прийняти їх до вічних осель, тобто помолитися за них. У церковне життя проникає живе усвідомлення і почуття того, що наші покійні продовжують жити після смерті і не позбавлені духовної близькості до тих, кого залишили на землі. Тому не припиняється і молитовний зв`язок з ними Церкви. «Ни смерть, ни жизнь... не могут отлучить нас от любви Божией во Христе Иисусе, Господе нашем (Рим. 8, 38).

Є чудовий приклад того, як розділяють з нами радість Воскресіння Спасителя наші померлі. Преподобний Діонісій, затворник Печерський, будучи пресвітером, під час пасхальної утрені обходив з кадінням мощі святих угодників в Антонієвій печері. Коли преподобний вигукнув: «Святі отці і браття! Христос воскрес!», як грім, прозвучала відповідь від святих мощів: «Воістину воскрес!».

Померлі потребують лише однієї допомоги від своїх братів – молитви за прощення їхніх гріхів.

Підтвердженням цього є уривок з книги «Стародавній патерик». «Був у великій кіновії один економ. Коли він вів справи кіновії, трапилося йому впасти у гріх нестриманості. Так нерозкаяний в цьому гріху і помер. Авва монастиря, будучи духовним, зібрав усю братію і сказав: «Брат відійшов із життя, і ви знаєте, що для нашого спокою і дотримання обітниці мовчання він старанно займався нашими справами і спокушений був лукавим, тому із-за нас впав у гріх. Давайте попрацюємо старанно і ми за нього і будемо молити Бога». Братія ж, будучи вдячною за всі його труди, почала постити і слізно молити Бога, щоб Він помилував їхнього брата. Так провели три дні і три ночі в пості і молитві за прощення гріхів.

Авва ж сподобився видіння, він побачив Спасителя, Котрого умилостивила братія, і диявола, що почав звинувачувати Господа: «Владико, він мій. Прошу Тебе, він із наших, я сприяв йому у гріху. І будучи, Господи, Суддею Праведним, праведно суди». На що сказав йому Спаситель: «Праведний Я Суддя, але й милостивий, і межею Моєї правди і милості служить Моє людинолюбство. І оскільки Я милосердний, то буде благом не знехтувати молінням стількох святих мужів, принесеним Мені за одного ураженого, що впав у гріх, і до того ж заради них самих. Бо міг і він перебувати в мовчанні, як і всі в монастирі, і залишитися неураженим від твоїх стріл. Але через справи братії, будучи людиною, він загубив себе. Чи не бачиш, як всі на смерть віддають себе за нього? Добре, переконай їх перестати благати Мене і тоді візьми його. Якщо ж такі душі наражаються на небезпеку постраждати від голоду, три дні і три ночі закликаючи Мене і зі сльозами благаючи за нього, не перестають молитися, зітхати, бити поклони і попелом посипати свої голови, і це – за брата, переможеного не свідомо, а лукавством, – чи не благо задовольнити їх прохання? Бо якщо царів земних зворушує прохання багатьох людей за засудженого, котрого вже ведуть на смерть, і він забирає винного з рук ката, то тим більше Я, будучи Царем праведним, виконаю прохання і моління Моїх воїнів, принесене Мені за одного". Коли говорив це Господь, диявол зник. Прийшовши до тями, авва обителі розповів про все братії, і зраділи вони радістю великою. І почало обличчя покійного брата поступово очищатися від бруду і стало чистим. Упевнившись, що приєднав Господь його душу до спасенних, тіло захоронили. І раділи всі чудесному спасінню брата.

Звичайно, на землі ніхто не знає, якої участі зазнав кожен після смерті. Але молитва любові ніколи не буває марна. «Постараймося, наскільки це можливо, допомагати покійним, замість сліз, замість ридань, замість пишних гробів, нашими молитвами, милостинею і приношеннями, щоб таким чином і їм, і нам отримати обітовані блага». (Свт. Іоан Золотоустий).

Закінчилася Світла Пасхальна Седмиця і церковний устав дозволяє відправляти традиційне поминання померлих. Тому після Фоминої неділі віруючі приходять на могили своїх близьких з радісною звісткою про Воскресіння Христове. Тому цей день і називається Радницею. Ми віримо і знаємо, що в Бога немає мертвих. Ми віримо, що Христос воскрес і відкрив врата раю для тих, хто вірує в Нього. Ми знаємо, що Христос переміг смерть і вона вже не має влади над людьми. Тому то і можлива поминальна радість. В цей день на цвинтарях звучать пасхальні піснеспіви та відправляються над могилами заупокійні літії. Наша радість за Воскреслим Господом поєднується з сумом про розлучення з близькими та надією на зустріч з ними у Царстві Небесному. Головне, щоб поминальні трапези, до яких ми звикли, не перетворилися у нестримні застілля, за якими забувається привід зібрання, а вживання спиртних напоїв і мертвому не допоможе, і живі душі занапастить.

Велика субота

 

У Велику Суботу Православна Церква згадує тілесне поховання Ісуса Христа і зішестя Його в пекло.

Знявши з хреста і обвивши плащаницею із пахощами, за звичаєм іудеїв, Йосиф і Никодим поклали Пречисте тіло Господа в новому кам’яному гробі в саду Йосифовому, що знаходився недалеко від Голгофи. До дверей гробу привалили великий камінь. При похованні Ісуса Христа перебували Марія Магдалина й Марія, мати Якова та Іосії.

Первосвященики і фарисеї знали, що Ісус Христос пророкував про своє воскресіння, але не вірячи цьому пророцтву і побоюючись, щоб апостоли не викрали тіла Ісуса Христа і не сказали народові: воскрес із мертвих, – в Суботу випросили у Пілата військову варту, приставили до гробу і сам гріб запечатали (Мф. 27, 57-66; Ін. 19, 39-42) і тим надали істині нове підтвердження.

“Христос покладений був у новому гробі, в якому нікого раніше не було покладено, щоб Воскресіння не могло бути приписано кому-небудь іншому, що разом з Ним лежав; щоб учні, за близькістю цього місця, легко могли прийти і бути глядачами того, що сталося і щоб свідками поховання були не тільки вони, але й вороги. Те, що покладені були печатки на гробі і приставлена варта з воїнів, це, дійсно, з їх боку було свідченням поховання, так як Христос хотів, щоб і поховання Його було не менш достовірним, ніж Воскресіння. Тому-то й ученики ревно намагаються довести, що Він дійсно помер. Воскресіння Його мало бути підтверджене для всіх наступних часів; разом з тим, якби смерть Його в той час була прихована і не зробилася зовсім відомою, то це могло б пошкодити проповіді про воскресіння “.

Всі дні перевершує св. Чотиридесятниця, але більше Чотиридесятниці свята і Велика седмиця (Страсна) та більше за саму седмицю Страсну є Велика і свята субота. Бо як у першому світотворенні Бог, створивши все творіння і в шостий день остаточно сотворив людину, сьомого дня спочив від усіх діл Своїх і освятив його, найменовавши суботою, тобто спокоєм: так і в створенні розумного творіння, зробивши все (діло викуплення), і в шостий день – п’ятницю, знову відродивши зотлілу у гріхах людину і оновивши її живоносним хрестом і смертю, у справжній сьомий день Господь упокоївся, заснувши життєдайним і спасительним сном. Бог Слово плоттю сходить до гробу, сходить також і до пекла (1 Пет. 3, 19-20) з природною і божественною душею, яка через смерть відокремилася від тіла і віддана Ним в руки Отця, Якому Він приніс і кров Свою, що стала нашим спасінням. Але душа Господа в пеклі не була утримана, подібно душам святих, бо вона не підлягала прабатьківському прокляттю. Вселився Господь наш Ісус Христос у гробі тілесно і з Божеством, що з’єдналися з плоттю: але в той же час Він був і в раю з розбійником, і, як раніше сказано, в пеклі з нагою своєю душею, надприродньо ж був як Бог неописаний, необмежений. Зазнало Господнє тіло розлучення душі від тіла, але не руйнування плоті і членів і повного псування їх. Святе тіло Господнє Йосиф, знявши з дерева, хоронить в новому гробі і в саду, над входом гріб привалює дуже великий камінь. Відтоді пекло здригається і дивується, відчувши могутню силу, і незабаром воно, що неправедно поглинуло людей, вивергає і Христа, – твердий і наріжний камінь, – і тих, яких утримувало в утробі своїй, як поживу та насолоду для себе.

14 лютого 2016 р.Б. Неділя про Закхея.

 

Мч. Трифона (250). Мц. Перпетуї, мчч. Сатира, Ревоката, Саторнила, Секунда і мц. Феліцитати (202-203). Прп. Петра Галатійського (429). Прп. Вендиміана, пустельника Вифинійського (бл. 512).




 

 

На збирачів податків - митарів - більшість юдеїв дивилося з ненавистю, як на зрадників народу, що прислужували римським завойовникам, хижих і безчесних. Саме ходове юдейське словосполучення «митарі і грішники» показує, що заняття митаря вважалося не тільки негідним, але ганебним. У цій думці, в загальному була частина правди: майже всі митники, постійно займаючись збором грошей, робилися корисливими, прагнули до особистої наживи і брали з людей з надлишком. Недарма святий Іоанн Предтеча говорив, митарям, коли вони до нього приходили хреститися: «Нічого більше понад те, що вам призначено, не робіть». Лк. 3. 13.

Наш євангельський герой Закхей, був одним із митарів міста Єрихон. Він міг вважати себе подвійно скривдженим долею. Він не тільки належав до ненависного стану, а й мав фізичний недолік - був малого росту. З гнівним презирством дивилися люди на цього малого за зростом чоловіка, який вривається в їхні будинки і вимагає сплатити данину кесареві. Неодноразово за його спиною чулися прокльони і єхидні глузування над його зовнішністю. На таке ставлення до себе Закхей відповідав посиленим службовим завзяттям - ніяких відмовок і відстрочок не визнавав він при зборі податей, невідступно переслідував тих, що ухилялися від плати, навчився будь-яку ціну «вибивати» гроші, щоб вчасно подати їх у скарбницю. Старанність чиновника помітила влада, і Закхей згодом стає начальником митарів.

Це нове положення тільки посилило загальну ненависть до Закхея, але зате ніхто вже не наважувався сміятися над цим низькорослим чиновником з холодним гордовитим обличчям. Зростало і багатство Закхея, яке він правдами і неправдами накопичував рік від року. Людська ненависть до нього була вже змішана зі страхом, а затаєне презирство - із заздрістю. Найбільш шановані городяни почали низько кланятися йому при зустрічі. Закхей розумів справжню ціну і цих поклонів, і цих «поважних» людей, оскільки заняття збирача податей дозволяло йому дізнаватися про їх таємні махінації, бачити з середини це лицемірне суспільство. Але свідомість влади над людьми і блиск золотих монет, що накопичувалися в його скарбниці, приносили Закхею гірке задоволення.

Можливо, душа Закхея так і осліпла б від блиску золота, стала жорсткішою і загинула б, якби крім того ворожого світу, куди він виходив на промисел як митар, не було у нього іншого маленького світу, який зустрічав би його теплом і любов'ю. Коли Закхей повертався до рідного дому, з його обличчя сповзала маска зверхності, у серці танув лід відчуження і він перетворювався на шанобливого сина, ніжного чоловіка, турботливого батька. Сім'я, це затишне коло улюблених і люблячих людей - це було єдине справжнє багатство Закхея.

Чому Господь, проходячи крізь величезний натовп народу, раптом звернув Свою увагу на Закхея? Чому назвав його по імені? Бо Господь, як Серцебачець, не тільки знав Закхея на ім'я, але знав і серце його, і його бажання.

Господь знав, який перелом стався в його грішній душі, знав, що цю душу ще можна врятувати. Саме тому і мав намір Він прийти в будинок Закхея.

Закхей швидко зліз з дерева і побіг додому, щоб прийняти Господа Ісуса Христа. І потім, вражений відвідинами Христовим, став перед Ним і, відразу і рішуче відмовившись від свого сріблолюбства, сказав : «Господи, половину маєтку свого я віддам убогим, а коли кого скривдив, віддам вчетверо» Лк. 19.8

Ось для нас в особі митаря Закхея приклад глибокого покаяння. Ось як глибоко вразило душу цього грішного чоловіка Божественне відвідування. Як до нього, такого на його власну думку проклятого грішника, погордженого людьми чоловіка, саме до нього приходить Сам Господь Ісус Христос?! Що ж відповів Господь? «Сьогодні на цей дім зійшло спасіння, бо й він син Авраама. Син бо Чоловічий прийшов шукати і спасти те, що загинуло.» Лк. 19, 9 -10 Прийняття покаяння митаря Закхея - справа найбільшої милості та любові Господа. Зазвичай Господь або питав про віру чи викликав покаяння і рішучість змінити життя. В Євангелії сьогодні мова йде про те, що Сам Спаситель вийшов назустріч таємним рухам та намірам серця митаря Закхея, які цінує ще раніше за їх зовнішні прояви. І не помилився, і не даремно сказав: «притьмом злізай» Лк.19.5, бо Закхей незабаром скаже: « половину майна свого даю вбогим, а коли чимсь когось і покривдив, поверну вчетверо» Лк.19.8 і так урочисто обіцяє зруйнувати те, чому служив усе життя - багатству і накопиченням. І він почув: «Сьогодні на цей дім зійшло спасіння» Лк.19.9

Сьогодні Господь показує нам Закхея, грішного чоловіка, який керувався внутрішньою потребою в духовному відродженні, став шукати зустрічі з Христом. І ця зустріч відбулася і принесла йому та його дому порятунок. Спасіння не тільки отримує Закхей, але й весь його дім. Хтось з отців з цього приводу каже : «дім» - це його однодумці, його близькі, люди, які йшли за ним. Як гріх швидко охоплює серця людей, так і добро і ревність про спасіння простягається на всіх однодумців, тягнучи їх на нові шляхи.

На прикладі Закхея свята Мати Церква закликає нас шукати Господа, оживити в своїй душі страх Божий усвідомленням своєї гріховності і потреби покаяння і Святих Тайн. Постараємося і ми, коли невидимо відвідає нас Господь, прийняти Його так, як прийняв Закхей і удостоїтися тих же слів, які почув він: «Сьогодні на цей дім зійшло спасіння» Лк.19.9.

Яндекс.Метрика