narrow default width wide

Breadcrumbs

30 червня 2019 року Божого. Неділя всіх святих землі Української

 

Щороку другої неділі після П’ятдесятниці Українська Православна Церква творить пам’ять усіх святих, що в землі Українській просяли. Цьому святкуванню передує неділя перша по П’ятдесятниці усіх святих, коли Православна Церква в усій своїй повноті по всій вселенній згадує святих, що в подвигах, трудах і мучеництві стяжали благодать Духа Святого.

Православна Церква від самого початку шанує святих людей, які своїм благочестивим життям прихилили до себе милість Божу, стали друзями Божими. Дуже часто в церковних піснеспівах ми називаємо їх і нашими друзями, нашими родичами, тому, що святі подібні до нас, такі самі, як ми; але своїм подвижницьким життям, своїм смиренням та любов’ю, вони перемогли гріх, диявольські спокуси і сподобилися нетлінної слави та стали нашими небесними заступниками. Вони слугують своєрідним дороговказом для кожної людини в тому, як належить провадити християнське життя, щоб осягнути Царство Небесне.

Єдиний сонм святих утворюється соборами святих кожного православного народу, кожної Помісної Церкви. Разом усі вони становлять великий собор святих Небесної Торжествуючої Церкви. Кожен православний народ, нарівні зі святими Вселенської Православної Церкви, шанує і власних, місцевошанованих святих, звертається до них з молитвою про заступництво. Український народ відзначає пам’ять усіх святих своєї землі перш за все тому, що вони, ці святі, походили з цього народу: плоть від плоті та кість від кісток. Українські святі творили подвиги на нашій землі, молилися за цей народ, за його утвердження у вірі. Трудами і молитвою вони намножували славу та велич Української Православної Церкви.

Святкуючи пам’ять усіх святих, що в землі Українській просяяли, ми не вносимо розділення до Небесної Церкви і не плекаємо гордині в серцях православних вірян-українців, які можуть однаково шанувати як святого рівноапостольного князя Володимира, так і святого рівноапостольного царя Костянтина, як преподобних печерських Антонія та Феодосія, так і Сергія та Никона, ігуменів Радонезьких, преподобних Серафима Саровського та Іова Почаївського. Усі вони на небесах єдині у Царстві Божому.

Перші святі, що засяяли в Київській Русі-Україні після святого Хрещення 988 року сини святого рівноапостольного князя Володимира Великого, які стали першими мучениками і страстотерпцями землі Української. Це князі Борис і Гліб, яких було вбито рідним братом Святополком Окаянним. За часів їхньої канонізації, яку яскраво відображено на сторінках «Повісті минулих літ», було актуальним питання єдності всієї Руси-України. Ці перші святі стали покровителями миру та спокою в наших землях, що їх так бракувало в часи міжусобиць та князівського розбрату, особливо після смерті Ярослава Мудрого. За часів великої Київської Руси-України Православна Церква віддавала їм велику шану. При мощах святих князів-страстотерпців творилися чудеса, багато з них описано в нашому літописі та життєписних оповідях. На жаль сьогодні в Українській Церкві імена святих Бориса і Гліба призабуті, або ж згадуємо та звертаємося до них не так часто, не тою мірою, як прагне того любляче серце синів та дочок України. Власне, те саме стосується й багатьох українських святих, пам’ять яких ми належно не вшановуємо. Насправді ж, треба було б багато чого відновити в нашій церковній, історичній та національній пам’яті. Адже сьогодні проблема єдності України знов актуальна, і перш за все ми мусимо підносити молитви до тих наших святих, які мають благодатну силу втихомирювати розбрат і заколоти всередині країни.

У другій половині XI століття на київських горах оселяються ченці — подвижники. Глибока віра і любов надихала печерську братію на самовіддане аскетичне життя. Промені божественної любові печерського сонця преображали всю землю Київську. Не можна зрозуміти духу святості древнього Києва, не усвідомивши глибини зв’язку між ним та Печерським монастирем. Характер найвеличніших київських князів після Ярослава Мудрого протягом ста років формувався під впливом Печерської обителі. Відомо, який вплив мав на князя Ізяслава преподобний Феодосій і в якій премудрості він його наставляв. Відносно спокійними для всієї Києво-Руської землі стали 1095-1135 роки, коли правляча родина Мономаховичів духовно окормлялася ченцями Печерського монастиря. Показовим було правління Володимира Мономаха, в якому всі вбачали заступника покривджених та поборника правди. Тут хотілося б згадати свідчення преподобного Нестора Літописця про те, що монастир Печерський було сформовано сльозами, постом і молитвою. Слід додати, що князь Володимир Мономах, глибоко прийнявши та дещо перетворивши цю потрійну формулу, проголошує її основою християнського життя. Трьома підвалинами спасіння він визнає покаяння, сльози та милостиню, і від цього сповідання Володимир Мономах не відступав ніколи. За свідченням літописця, під час кожної служби у храмі князь проливав сльози. Це розчулення знаменувало надзвичайну чутливість Володимирової душі до світу духовного, її глибоку спорідненість із Христом. В усіх князях подвижники Печерські плекали духа миролюбства. Власне, не тільки на князів, але й на весь люд поширювався вплив печерського подвижництва.

П’ять віків (988-1458) міцно трималася одна неподільна величезна Митрополія Київська і всієї Руси зі столичним митрополичим містом Києвом. Церква Київська була як мати, що першою прийняла Православ’я з Візантії і понесла його, проповідуючи далі, на північ, на ті землі, де пізніше постала Московська централізована держава. Протягом п’яти століть для всіх православних від півночі до півдня Київ був другим Єрусалимом.

Справу канонізації святих землі Української зміг належним чином впорядкувати Київський митрополит Петро Могила. Найперше було перевидано житія Печерських святих або «Патерик», який містив оповіді про всіх стародавніх, переважно домонгольських, печерських подвижників. Цю справу святитель Петро доручив своєму сподвижнику Сильвестру Косову і вже 1635 року в Києві вийшов друком «Патерик». 1638 року з благословення і за підтримки святителя вийшла друком друга книга «Тератургема, або чуда, що були в самому Печерському монастирі та в обох його печерах». Автором її був видатний богослов, монах Києво-Печерського монастиря, Афанасій Кальнофойський, який описав 64 великі чуда, які сталися в Печерській обителі. Київський митрополит Петро Могила 1643 року канонізував 69 святих, що на горі печерській просяяли.

Відомо, що ще раніше, до Петра Могили, його попередник, митрополит Київський Іов Борецький, канонізував священномученика Макарія, а вже після святителя Петра Могили в Українській Церкві було канонізовано і приєднано до собору українських святих Афанасія, ігумена Берестейського, преподобного Іова, ігумена і чудотворця Почаївського, преподобномученика Макарія Овруцького, святителя Афанасія, Патріарха Константинопольського, Лубенського, святу Юліанію, княжну Ольшанську та інших святих. Свого часу було канонізовано митрополитів-українців просвітителів Сибіру: Іоана та Павла Тобольських, Інокентія і Софронія Іркутських.

До сонму українських святих також входять: святитель Петро Могила, митрополит Київський і Галицький та всієї Руси; митрополит Тобольський і всього Сибіру Павло Конюшкевич; митрополит Ростовський Арсеній Мацієвич; преподобні Іов і Феодосій, ігумени Манявські; благовірні князі Ярослав Мудрий та Костянтин Острозький; святитель Іов, митрополит Київський, Димитрій Туптало, митрополит і святитель та праведний Петро Калнишевський.

Собор святих землі Української сьогодні налічує 238 угодників Божих, які безперестанно моляться за нас, за весь український народ, за Богом бережену Україну нашу перед престолом Всевишнього.

 

Всі святі землі Української, моліть Бога про нас!

 

23 червня 2019 року Божого. Неділя всіх святих

 

 

В першу неділю після П'ятидесятниці, як завершення всіх великих свят, Церква Христова вшановує пам'ять всіх святих, що від віку Богу угодили.

Це перші плоди християнства, викуплені пречистою кров'ю і освячені благодаттю Святого Духа.

Дивлячись на благочестиве життя святих угодників Божих, маємо можливість бачити, що ніякі земні турботи, не перешкода на шляху спасіння.

Всі святі мали ту ж саму немічну плоть, як і ми; зазнавали тих же спокус, що і ми; нерідко спотикались у житті, як і ми; але все це перемагали силою своєї доброї волі, а найбільше – силою благодаті Святого Духа.

У славному сонмі ми бачимо святих усякого звання і стану, всякого віку і статі. Є серед них такі, що спасались у тяжких подвигах апостольства, мучеництва, пустельництва, але є й такі, що угодили Богові, живучи у світі сімейним життям, серед звичайних життєвих турбот. Є серед святих і такі, що раніше були великими грішниками, але вони спаслись і догодили Богу вірою, покаянням і довготерпінням.

Тому, кожна людина може обрати собі із сонму святих взірець для уподібнення – за станом своєї душі і своїм званням – і йти по цьому шляху, щоб догодити Господеві й знайти спасіння душі і Царство Небесне. Бог хоче, щоб усі ми спаслися і прийшли до пізнання істини.

Хоч ми живемо у зовсім інших умовах, ніж вони, але Бог допомогає спастись і в наш час. Для цього від нас вимагається добра і наполеглива воля. Ми повинні обрати, живучи на землі, царство святих.

Тож, молімо Бога, Його Пречисту Матір і всіх святих про допомогу нам, слабким і немічним.

О, преблаженні угодники Божі, всі святі, що стоїте перед престолом Пресвятої Тройці і насолоджуєтеся невимовним блаженством! Ось нині, в день загального вашого торжества, милостиво спогляньте на нас, менших ваших братів і сестер, що приносимо вам цей похвальний спів і заступництвом вашим просимо милості і відпущення гріхів у Преблагого Господа; знаємо, воістину знаємо, що все, що ви хочете, можете виблагати у Нього. Тому смиренно молимося до вас: моліть милостивого Владику, щоб Він подав нам дух вашої ревності у виконанні святих Його заповідей, щоб, ідучи вашими стопами, ми змогли пройти земне поприще у побожному без пороку житті і в покаянні досягти преславних осель райських, і там разом з вами прославляти Отця, і Сина, і Святого Духа навіки-віків. Амінь.

Таїнство Єлеосвячення (Соборування)


 

 

Таїнство зцілення душі й тіла такими словами можна передати сутність цього таїнства, назва якого пішла від практики його звершення декількома священиками “собором”.

Призначення таїнства Соборування цілковите зцілення людини. У молитвах, що читаються при звершенні таїнства, неодноразово звертаються до Бога прохання про прощення гріхів страждучого та про його одужання. Саме тілесне зцілення у молитвах таїнства ставиться у залежність від зцілення душевного, для якого необхідне покаяння, тобто прощення гріхів, поєднане з твердою обіцянкою виправити своє життя відповідно до заповідей Божих.

Для звершення таїнства використовується єлей (олія, за можливістю оливкова). Єлей один з найдавніших релігійних символів. З сивої давнини це був не тільки їстивний продукт, але й лікувальний засіб, і рідина для світильників, і косметичний засіб. Достаток олії сприймався як ознака благословіння Божого. Єлеєм натирали тіло, змащували волосся. Єлеєм помазували на служіння священиків та царів.

Ще святі апостоли помазували єлеєм хворих, молячись про їхнє зцілення. Про це пише апостол Яків: Хворий якщо хто з вас, нехай покличе пресвітерів Церкви, і нехай помоляться над ним, помазав єлеєм в ім’я Господнє. І молитва віри зцілить недужого, і підніме його Господь; і якщо він зробив гріхи, простяться йому (Якова 14:15). З цього тексту видно, що вже в апостольські часи була практика помазування хворих єлеєм, проте важливо зазначити, що зцілююча сила приписується не самій олії, а “молитві віри”. Наслідком цієї священодії, за словами апостола, є зцілення тіла й прощення гріхів.

Традиційно відправляють це таїнство декілька священиків, не обов’язково сім. Проте у виключних обставинах може відправити і один священик.

Чи прощаються при Соборуванні гріхи? Поза сумнівом, так, якщо людина внутрішньо кається в них, – адже саме з прохання про прощення гріхів починаються молитви про зцілення. Проте важливо пам’ятати, що для каяття у таких серйозних гріхах, які несумісні з перебуванням у Церкві (таких як вбивство, в т.ч. аборти, блуд та перелюб, в т.ч. життя у так званому “цивільному шлюбі” без реєстрації, та відпадіння від віри у різних формах, в т.ч. звернення до інших релігійних практик, до гадалок та “цілителів”, викликання духів, різні форми магії та окультизму, та інші тяжкі гріхи по відношенню до ближніх) необхідне таїнство Покаяння, тобто сповідь. Сповідь та покаяння для людини, що вчинила тяжкі (“смертні”) гріхи, є власне таїнством повернення, знову приєднанням до Церкви. І зовсім невірним є уявлення про те, що нібито у Соборуванні прощаються виключно забуті гріхи. У молитвах таїнства ніде не йдеться спеціально про “забуті” гріхи, зажди мова йде про повне та цілковите прощення та зцілення.

Соборування не гарантує зцілення. Все залежить виключно від волі Божої, і ми не спроможні змусити Його зробити так, як вважаємо за потрібне. Згадуючи про те, як під час Свого земного життя Ісус Христос спочатку прощав гріхи людям, яким потім дарував зцілення, “справжнє зцілення людини полягає не в відновленні на якийсь термін! – її фізичного здоров’я, а у зміненні, справжньому перетворенні її сприйняття хвороби, страждань і власне смерті… Ціль таїнства у зміні самого розуміння, самого прийняття страждань і хвороби, у прийнятті їх як дару страждань Христових, які Він перетворив на перемогу”.

Над ким відправляється таїнство? З апостольського послання бачимо, що йдеться про таких хворих, які самі не можуть прийти до священика. Однак вже з давнини (з IV ст.) відома практика відправи Соборування не вдома у хворого, а у церкві. Пізніше на Заході Соборування стали розуміти як “останнє помазання”, відправляючи його виключно над тими, хто помирає. Для такого розуміння нема підстав, бо ціллю Соборування є зцілення людини, а не передсмертне напуття.

Досі серед православних богословів немає однозначної думки про те, чи можна відправляти Соборування над здоровими людьми. Практика звершення масових соборувань у Великий піст, а подекуди і у інші пости, розповсюдилась в Українській Церкві тільки останні десятиріччя. Проте вже з Х століття відомі згадки про те, що помазування звершувалося не тільки над власне хворою людиною, життю якої загрожувала серйозна небезпека, але й усіх, хто перебував у її домі. У одному з грецьких рукописів ХІ століття йдеться про те, що разом із хворим помазання можуть прийняти не тільки його домочадці: єлеєм помазують навіть дім, кімнати, двері, стіни, тому що хвороба людини впливає на усіх і усе довкола.

Загальне Соборування відоме і у Грецькій Церкві, звідки воно прийшло на Русь. У XVII столітті цей чин відправлявся у Великий Четвер та Велику Суботу. При цьому і у Греції, і на Русі при загальному Соборуванні людей помазували не сім разів, як коли відправляють таїнство над хворим, а тільки один раз – наприкінці чину.

Останнім часом розповсюдилась практика частого соборування людей, які не мають очевидних хвороб. Робиться це на тій підставі, що усі ми “хворі гріхом”. Це дійсно так, але грішні люди мають перш за все прагнути покаяння та виправлення життя, а не соборування. Потрібна серйозна внутрішня робота.

У храмі святого Володимира Великого таїнство відбудеться в середу 3 квітня 2019 року Божого, початок о 14 годині.

 

Початок Великого Посту

 

 

11 березня розпочався Великий піст.

 

Великий піст готовить християн до гідної зустрічі свята Воскресіння Христового (Пасхи). Він починається за сім тижнів до Пасхи і складається з чотиридесятниці – сорока днів – і Страсної седмиці – тижня перед самою Пасхою.

Чотиридесятниця встановлена на честь сорокаденного посту Спасителя, а Страсна седмиця – на згадку останніх днів земного життя, страждань, смерті і погребання Христа. Загальна тривалість Великого посту разом зі Страсною седмицею - 48 днів. Піст, або говіння, - це відмова не тільки від певної їжі, але й від усіх шкідливих звичок і веселощів. Це – час каяття, роздумів і молитви. На протязі всього Великого посту християнська церква закликає віруючих утримуватися від вживання м’яса, молока, яєць і риби, в тому числі в складі різних страв. Риба дозволяється лише на свята Благовіщення і Входу Господнього в Єрусалим.

 

Великопісний чин - життя і побут

 

Ми відвідуємо церковні служби, постимося і молимося у визначений час, але всім цим ми ще не вичерпуємо пісний подвиг. Для того, щоб усе це було діючим і плідним, потрібна ще підтримка всім нашим життям. Іншими словами, потрібен відомий «спосіб життя», що не був би протилежністю постові, не роздвоював би наше існування.

За старих часів у православних країнах саме суспільство створювало великопісну атмосферу життя сукупністю звичаїв і навичок як особистих, так і колективних, що створювала те, що так добре виражається словом «побут». Протягом Великого Посту все суспільство підпорядковувалося відомому ритмові життя, правилам, що постійно нагадували окремим членам цього суспільства про Великий Піст. Постійно нагадував про це особливий великопісний дзвін церковних дзвонів; театри були закриті, припинялися великосвітські прийоми. Самі по собі ці зовнішні правила, звичайно, не могли збудувати в людині покаяння і направити її на більш активне релігійне життя. Але створювалася відома великопісна атмосфера, що полегшувала особисте, індивідуальне зусилля. Ми слабкі, нам необхідні зовнішні нагадування, символи, знаки. Звичайно, завжди є небезпека, що зовнішні символи самі по собі будуть прийняті за досконале і достатнє дотримання посту і, замість того, щоб нагадувати про Великий Піст, заслонять його справжній зміст і значення. Ми вже згадували цю небезпеку, говорячи, що зовнішні звичаї і правила можуть підмінити особистий подвиг. Однак, при правильному підході, бачиш, що ці звичаї є ніби передатним ременем, що поєднує духовний подвиг із усім змістом життя.

Ми не живемо в православному суспільстві, і тому громадське життя в наші дні не може створити великопісної атмосфери. Світ, що оточує нас, світ, до якого ми належимо, не змінюється Великим Постом. Тому від нас потрібне нове зусилля, необхідно ще раз обміркувати релігійний зв'язок між зовнішнім і внутрішнім життям. Духовна трагедія секуляризму, зморщеності, світської нашої цивілізації полягає в тому, що вони вштовхують нас у справжню релігійну шизофренію: розподіл життя на дві частини – релігійну і світську, без будь-якого зв’язку між ними. Тому для заміни зовнішніх символів і нагадувань у наші дні потрібно особливе духовне зусилля. Схематично це зусилля можна розглядати, по-перше, стосовно нашого домашнього життя і, по-друге, стосовно життя нашого поза домівкою.

Згідно з православним світоглядом родина становить основу для християнського життя і щоденного застосування християнських принципів. Основи християнського світогляду закладаються в нас саме вдома, у побуті і дусі родинного життя. Старець Зосима в «Братах Карамазових» Достоєвського говорить: «… тому що немає дорогоцінніших спогадів для людини, ніж від першого дитинства». Цими спогадами врятована людина на все життя. Дуже важливо, що говорить він це, згадуючи, як мати водила його до Літургії Ранішосвячених Дарів, згадуючи красу цієї служби, виняткову красу великопісного співу «Нехай піднесеться молитва моя, наче кадило перед Тобою…». У наших церковних школах провадиться тепер чудова робота з релігійної освіти дітей; але вона дуже мало що може зробити без домашньої, сімейної основи цієї освіти. Що ж має і може бути зроблене Великим Постом в домашнім, родиннім житті? Виходячи з того, що неможливо сказати відразу про все, що трапляється в сім’ї, ми зупинимося на одному пункті. Безсумнівно, усі погодяться з тим, що родинний спосіб життя радикально змінився під впливом радіо та телебачення.

Наше життя переповнене інформацією про події у світі. Не потрібно нікуди виходити або виїжджати, щоб знати, що робиться у світі. Увесь світ постійно перебуває в межах нашого досягнення. І помалу елементарний досвіт внутрішнього життя, краса цього світу, просто зникає із сучасної культури. А якщо не телебачення, то музика: музика перестала бути тим, що слухаєш; вона перетворилася на якийсь музичний фон розмов, читання, знань і т. д. Ця постійна необхідність у музиці викриває не здатність сучасної людини насолоджуватися тишею, сприймати її не як щось негативне, як відсутність чогось, але сама як умова для всякої дійсної присутності. Якщо християнин колишніх часів жили здебільшого у світі тиші і мовчання, що давали їм можливість цілком зосередитися на внутрішнім житті, то сучасні християни повинні прикладати особливі зусилля, щоб одержати хоча б істотно потрібне мовчання і тишу, необхідні для зіткнення із вищою реальністю. Таким чином, проблема радіо і телебачення протягом Великого Посту – це не побічне питання, а в деякому сенсі питання духовного життя і смерті.

Треба розуміти, що неможливо розподіляти наше життя між великопісною світлою тугою і переживанням модного фільму або спектаклю. Ці два переживання несумісні, і одне з них остаточно знищує інше. Однак, дуже ймовірно, що останній модний фільм скоріше долає світлу тугу; зворотнє може відбутися тільки за умови прикладання особливих зусиль. Тому перший великопісний звичай, який можна запропонувати – це рішуче припинення слухання радіо і телебачення Великим Постом. У даному випадку ми не сміємо запропонувати досконалий піст, але хоча б аскетичний, котрий, як ми вже говорили, насамперед означає «дієту» і помірність. Наприклад, годі шукати дурного в тім, щоб продовжувати стежити за передачею інформації, або серйозної програми, що збагачує нас духовно й інтелектуально. Але що повинно бути припинено постом – це прихованість до телевізора, рослинне існування людини, прикутої до екрана, пасивно поглинаючої усе, що їй показують.

Тиша створена відсутністю світського шуму, що порушується тільки припустимою передачею новин, повинна бути заповнена позитивним змістом. Душа наша живиться молитвою, але розум теж має потребу в поживі; саме розум сучасної людини піддається безперестанному довбанню телевізора, радіо, газет, ілюстрованих журналів тощо. Ми пропонуємо прикласти розумове зусилля до чистого духовного. Ми нехтуємо стількома шедеврами, стількома чудовими плодами людської думки, уяви і творчості тільки тому, що набагато легше і простіше, повернувшись з роботи додому, втомившись фізично і розумово, включити телевізор або поринути в абсолютну порожнечу ілюстрованого журналу.

Було б добре заздалегідь намітити для себе програму на Великий Піст. Скласти заздалегідь список корисних книг, які треба було б прочитати. Немає необхідності, щоб усі ці книги були релігійного змісту. Не всі люди покликані бути богословами. Але в кращих літературних творах закладено стільки богословських думок, а усе, що збагачує наш розум, усякий плід дійсної творчості благословляється Церквою і, правильно сприймане, здобуває духовну цінність. Четверта і п’ята неділі Великого Посту присвячені пам’яті двох великих учителів християнського духовного життя: св. Іоана Ліствичника і прп. Марії Єгипетської. Треба розуміти, що в образі цих двох святих Церква явно вказує нам, що Постом вона очікує від нас збагачення нашого духовного і розумового внутрішнього світу. Читання і духовні міркування можуть допомогти нам знайти внутрішній світ і його радість. Сучасний секуляризований світ не дає нам скуштувати цієї радості, дійсного покликання людини, що виявляється у внутрішньому, а не в зовнішньому світі; але без цієї радості, без розуміння Великого Посту, як шляху до глибин нашої людської істоти, Великий Піст втрачає своє значення.

Крім того, яке значення міг би мати В великий Піст протягом довгих годин, проведених поза домівкою, під час наших роз’їздів, коли ми сидимо за своїм столом на роботі, зайняті виконанням професійних обов’язків, зустрічаємося з колегами або друзями? Отут не можна дати ніякого визначеного рецепта, але можна нанести деякі загальні висновки і міркування. По-перше, Великий Піст – найкращий час, щоб розглянути і зважити неймовірно поверхневий характер нашого ставлення до людей, до речей, до роботи. «Ставитися до усього з посмішкою», «не приймати занадто близько до серця» - ось поради, що стали насправді «заповідями», яким ми радісно підкоряємося, а означають вони: не зв’язуйте себе, не розпитуйте, не поглиблюйте своїх відносин з людьми і повної до них байдужості; думайте про усе з погляду матеріальної вигоди, прибутку, підвищення; іншими словами, будьте частиною того світу, що постійно вживає великі слова «мир», «відповідальність», «обережність» і т. д., а насправді додержуйтеся матеріалістичного принципу, згідно з яким людина оцінюється відповідно її заробіткові. Великий Піст – час пошуку сенсу: сенсу мого професійного життя з погляду покликання; змісту моїх відносин з іншими людьми; значення дружби; смислу моєї відповідальності в житті. Немає ані роботи, ані покликання, що хоча б потроху не могли бути перетворені, не з погляду більшої продуктивності або кращої організації, але з погляду людської цінності. Необхідно намагатися поглибити всі наші людські відносини, тому що ми – вільні люди, що стали (часто самі того не усвідомлюючи) рабами систем, що поступово знищують все людське у світі. І якщо наша віра має яке-небудь значення, вона повинна бути співвіднесена із життям з усіма його труднощами. Безліч людей вважає, що необхідні зміни відбуваються в залежності від революцій, зовнішніх змін в умовах життя. Але ми, християни, повинні довести, що насправді усе походить зсередини – від віри і життя по вірі. Церква, увійшовши в греко-римський світ, не закликала до революції, указуючи на рабство. Але рабство стало неможливим під впливом віри і нової оцінки людини і всього життя. Один святий – а тут «святий» означає людину, що серйозно ставиться до своєї віри – більше може зробити, щоб змінити світ до кращого, ніж тисяча надрукованих програм. Свята людина – єдиний дійсний революціонер у цьому світі.

Великий Піст – це час, коли потрібно особливо стежити за всім тим, що ми говоримо. Ми постійно потопаємо в словах, що втратили своє значення, а отже і свою силу. Християнство являє нам священне значення слова – цього воістину божественного дарунку. Наше слово має величезну силу, або позитивну, або негативну. Тому ми будемо суджені і за наші слова: «Кажу ж вам, що за всяке пусте слово, яке скажуть люди, вони дадуть відповідь у день судний: бо за словами своїми будеш виправданий і за словами своїми будеш осуджений» (Мф. 12.36-37). Якщо ми будемо обмірковувати і зважувати наші слова, ми знову усвідомимо їх глибокий і священний зміст і зрозуміємо, що іноді безвинний жарт, нерозважно сказаний, може призвести до тяжких результатів, може стати останньою краплею, що переповнить чашу розпачу людини і штовхне її на найгірше. Але слово може бути і свідченням. Випадкова розмова через стіл із своїм колегою може іноді краще передати йому вірний погляд на життя, на інших людей, на роботу, ніж формальна проповідь. Слово може заронити в душу можливість іншого підходу до життя, бажання пізнання. Ми дійсно не уявляємо собі, як ми постійно впливаємо один на одного словами, усім ладом своєї особистості. І зрештою люди навертаються до Бога не тому, що хтось зміг дати їм блискучі пояснення, але тому, що вони бачили в Ньому те світло, ту радість і глибину, ту серйозність і любов, що одні виявляють присутність і силу Божу у світі.

Таким чином, Великий піст, ми говорили на самому початку, - це час, коли людина неначе знову здобуває віру, але також і життя, у його божественнім значенні, у її священній глибині. Утримуючись від їжі, ми знову пізнаємо її смак і навчаємося одержувати її від Бога з радістю і подякою. Скорочуючи розваги, слухання музики, непотрібні розмови і поверхові міркування, ми знову розуміємо найбільшу цінність відносин з людиною, з людською роботою і з мистецтвом. І розуміємо ми все це, тому що ми просто знову зрозуміли Самого Бога, тому що ми повернулися до Нього й у Нім до всього того, що Він дав зі Своєї безмірної любові і милосердя. І ось чому у Великодню ніч ми співаємо:


«Нині все наповнилося світлом, небо і земля, і глибини підземнії. Хай же святкує все творіння Христове Воскресіння – в нім-бо ми стверджуємось. Не позбав нас цієї надії, Чоловіколюбче!».

 

17 лютого 2019 року Божого. Неділя про митаря і фарисея

 

 

Неділя Митаря і Фарисея одержала свою назву від притчі про митаря і фарисея, яку записав до Євангелія святий апостол і євангелист Лука у главі 18, 9-14, де Ісус Христос наводить дві протилежні постаті: покірного митаря і гордого фарисея. І на тих двох прикладах показує нам зло гордості і значення покори.

 

Ось притча ця про Митаря і Фарисея:

 

Два чоловіки прийшли до храму помолитися. Один був фарисей, а другий – митар.

Фарисей, ставши попереду, молився так: “Боже! Дякую Тобі, що я не такий, як інші люди, грабіжники, неправедні, перелюбники, або як цей митар. Пощу двічі на тиждень, даю десятину з усього, що надбаю”.

А митар стояв у куточку. Він не смів навіть очей звести до неба; але, б’ючи себе в груди, говорив: “Боже, будь милостивий до мене, грішного!”

Ісус Христос сказав: “Кажу вам, що цей (митар) пішов до дому свого виправданий більше, ніж той (фарисей): бо всякий, хто підноситься, принижений буде, а хто принижує себе, піднесеться”.

 

Лк. 18, 9–14

 

Цією притчею, Господь застерігав нас, щоб ми не були гордими, не хвалилися, вважаючи себе праведними й кращими за інших, але щоб із смиренням, бачачи власні гріхи, каялися в них, нікого не осуджуючи, бо тільки смиренна людина підноситься душею до Бога.

Отже, свята Церква бажає, щоб і ми, наближаючись до Великого посту, готувалися до нього великою покорою та свідомістю нашої грішности, бо тільки тоді буде в нас добра воля до скрухи серця, посту й покути. Без покори нема навернення, нема жалю за гріхи й нема повороту до Бога.

Тож, віддали і знищ Господи гордість сердець наших та наблизь чесноту покори.

“Душе моя, співає церква на стихирах вечірні, — зрозумівши різницю між фарисеєм і митарем, зненавидь гордовитий голос першого, а наслідуй сокрушенну молитву другого і взивай: Боже, очисти мене грішного і помилуй мене”.

“Тікаймо від фарисеєвої хвальби, — сказано в кондаці, — і навчімося митаревої величі слів смиренних, і кличмо у покаянні: “Спасителю світу, очисти рабів Твоїх”.

Яндекс.Метрика