narrow default width wide

Breadcrumbs

17 червня 2018 р.Б. Святителя Митрофана, Патріарха Константинопольського (306 - 337)

 

Святитель Митрофан, Патріарх Константинопольський, був сучасником святого Костянтина Великого (306 - 337). Батько його, Дометій, був рідним братом римського імператора Проба (276 - 282). Зрозумівши хибність язичницької релігії, Дометій увірував у Христа.
Під час жорстоких переслідувань християн у Римі святий Дометій з двома своїми синами, Пробом і Митрофаном, перейшов у Візантію, де став навчатися Закону Господньому в єпископа Тита (242 - 272), чоловіка святого життя. Бачачи полум'яне бажання Дометія потрудитися для Господа, єпископ Тит висвятив його у пресвітера. Після смерті Тита на єпископський престол був зведений Дометій (272 - 303), а потім - його сини, Проб (303 - 315) і в 316 році - святий Митрофан.

Прибувши одного разу до Візантії, імператор Костянтин Великий був захоплений красою і зручним розташуванням міста. Побачивши святість життя і мудрість святого Митрофана, імператор взяв його з собою до Риму. Незабаром Костянтин Великий переніс столицю з Риму до Візантії і перевів туди святителя Митрофана. В 325 році для подолання влади єресі Арія в Нікеї зібрався I Вселенський Собор. Костянтин Великий виклопотав у святих отців Собору для святителя Митрофана титул Патріарха. Таким чином, святитель став першим Патріархом Константинопольським.

Сам святитель Митрофан, глибокий старець, не міг бути присутнім на Соборі, а послав замість себе хорєпископа Олександра. Після закінчення Собору імператор разом з отцями Собору відвідав хворого Патріарха. На прохання імператора святитель вказав собі гідного наступника - єпископа Олександра, передбачивши, що після Олександра на патріарший престол буде зведений Павло (у той час читець), а Патріарху Александрійському Олександру передбачив, що його наступником буде архідиякон Афанасій.
Святитель Митрофан мирно переставився до Бога в 326 році, у віці 117 років. Мощі його спочивають у Константинополі, в храмі, спорудженому в його пам'ять.

 

Святителю отче Митрофане, моли Бога про нас!

 

3 червня 2018 р.Б. Неділя 4-та після П’ятидесятниці. Вишгородської (Володимирської) iкони Божої Матерi.

 

Вишгородська ікона Божої Матері, відповідно до Передання Церкви, була написана євангелистом Лукою на дошці від столу, за яким був за трапезою Спаситель з Пречистою Матір’ю і праведним Йосипом. Божа Мати, побачивши цей образ, промовила: «Віднині ублажатимуть Мене всі роди. Благодать Народженого від Мене й Моя нехай буде з цією іконою». В 1131 році ікону була надіслано до Руси з Константинополя святому князеві Мстиславові († 1132), і вона була поставлена в Дівочому монастирі Вишгорода – давнього помісного уділу святої рівноапостольної великої княгині Ольги.

Вишгород був на той час улюбленим місцем перебування київських князів, яких давно приворожила навколишня краса і де можна було почувати себе в безпеці. До того ж Вишгород був центром паломництва, після того як у місті поховали перших київських святих Бориса й Гліба, підступно вбитих Святополком (Окаяним). Але затрималась ікона у Вишгороді ненадовго. За київський престол продовжувалися чвари між князями, містом інколи володіло кілька князів на рік, кожен з яких претендував на верховенство в династії Рюриковичів. 1155 року син Юрія Долгорукого, володимиро-суздальський князь Андрій, на прізвисько Боголюбський зруйнував частину Києва й по-хижацьки викравши ікону, вивіз її до Володимира-на-Клязьмі. Тож, надіючись на милість Божу, сподіваємось на повернення ікони Вишгородської Богородиці до нас, як і інших культурних цінностей, котрі вивозилися з України нащадками цього князя.

1237 року монголо-татарське військо на чолі з Батиєм зруйнувало Суздаль, Володимир, Рязань і викрало оклад ікони, а ще через півтора століття військо хана Тохтамиша вдруге грабує Вишгородську Богородицю, знову викрадаючи цінний оклад. 1395 року ікону переносять в Успенський собор Московського Кремля, але після 1395 року знову повертають у Володимир, де вона знаходиться майже ціле століття. 1480 року її повторно переносять у Москву. 1930 року вона потрапляє до Державного історичного музею, а ще пізніше у Третьяковську галерею, де перебуває й зараз під назвою Богоматір Володимирська. 1998 року тисячі віруючих змогли побачити ікону в Успенському соборі з нагоди свята Володимирської Богоматері, яке було започатковане ще 1480 року.

Вишгородська Богородиця, написана на липовій дошці, мала первісний розмір 78х55 см. За даними реставраційних робіт 1918 року, її перемальовували кілька разів. Недоторканими лишилися тільки обличчя св. Марії та маленького Ісуса. Є припущення, що одним із художників, який виконував реставрацію ікони початку XV століття, був преподобний Андрій Рубльов уродженець Волині, автор відомої ікони «Трійці».

Син Юрія Довгорукого – Андрій Боголюбський в 1155 році помістив ікону у збудованому ним відомому Успенському соборі міста Володимира. Відтоді ікона отримала ймення Володимирської. В 1395 році ікону вивезено до Москви.

В 1395 році страшний завойовник хан Тамерлан (Темир-Аксак) досягнув рязанських меж, завоював місто Єлець і, рухаючись до Москви, наблизився до берегів Дону. Великий князь Василь Димитрович вийшов з військом до Коломни і зупинився на березі Оки. Він молився святителям Московським і преподобному Сергію про порятунок батьківщини і написав митрополитові Московському, святителеві Купріянові, щоб Успенський піст, який розпочався, було присвячено посиленим молитвам про помилування й покаяння.

У Володимир, де перебувала прославлена чудотворна ікона, було надіслано духовенство. Після літурґії і молебню у свято Успіння Пресвятої Богородиці духівництво прийняло ікону та із хресним ходом понесло її до Москви. Незчисленна кількість народу по обидва боки дороги, стоячи на колінах, молила: “Мати Божа, врятуй нашу землю!” У той самий час, коли мешканці Москви зустрічали ікону на Кучковому полі, Тамерлан спав у своєму наметі. Раптом він побачив у сні велику гору, з вершини якої до нього йшли святителі із золотими жезлами, а над ними в променистому сяйві з’явилася Велична Жінка. Вона веліла йому полишити Русь. Прокинувшись у трепеті, Тамерлан запитав про значення видіння. Знавці відповіли, що сяюча Жінка – це Матір Божа, велика Захисниця християн. Тоді Тамерлан дав наказ полкам йти назад. На згадку чудесного порятунку від Тамерлана на Кучковому полі, де була зустрінута ікона, побудували Стрітенський монастир.

 

Взбранной Воєводі побідительная, яко ізбавльшеся от злих, благодарственная, восписуєм Ти раби Твої, Богородице. Но яко імущая державу непобідимую, от всяких нас бід свободи, да зовем Ти: Радуйся, Невісто Неневістная!

 

22 березня 2018 р.Б. + 40 мчч., що в Севастійському озері мучилися.

 

 

Cвяті сорок мучеників Севастійських загинули у 320 році біля міста Севастія (нині турецьке місто Сівас) за відмову зректись християнської віри.

У 313 році імператор Константин Великий підписав указ, за яким християни могли вільно сповідувати свою віру та їхні права прирівнювались до прав язичників. Проте його співправитель Лікіній був переконаним язичником і в своїй частині імперії вирішив викорінити християнство. Він готувався до війни із Константином і, боячись зради, вирішив і своє військо очистити від християнства, змушуючи воїнів зректись віри в Христа.

Так було і в провінції Вірменія, де в місті Севастія гарнізоном керував ревний язичник Агриколай. Саме у його підпорядкуванні було 40 каппадокійських воїнів-християн, які виходили переможцями з багатьох битв. Коли їх змусили зректись християнства й принести жертву язичницьким богам, вони відмовились і за це були кинуті Агриколаєм у в’язницю.

Наступного ранку воїнів знову привели до Агриколая. Цього разу язичник намагався переконати їх лестощами. Він став вихваляти їхню мужність, молодість, силу й знову запропонував їм відректися від Христа й тим здобути собі честь і прихильність самого імператора. Почувши відмову, він звелів закувати воїнів, проте старший з них, Киріон, сказав: "Імператор не давав тобі права накладати на нас кайдани". Агриколай зніяковів і вже наказав відвести воїнів до в'язниці без кайданів.

Через сім днів у Севастію прибув знатний сановник Лісій для суду над воїнами й також змушував їх зректись віри в Христа. Святі воїни твердо відповідали: «Можеш взяти не тільки наше військове звання, але й наше життя. Для нас немає нічого важливішого за Христа-Бога». Розлючений Лісій звелів каменувати воїнів, але, як говорить Святе Передання, каміння летіло повз них. Мучителі зрозуміли, що їх оберігає якась невидима сила й знову кинули до в’язниці. Тут їм з’явився Господь і промовив: «Хто вірує в мене, навіть якщо й помре, то оживе. Не бійтесь та будьте мужні, бо вам приготовані Нетлінні Вінці».

Наступного дня, вечором, їх зв’язаними повели до озера, яке знаходилось неподалік Севастії. Тут їх роздягли, завели в холодне озеро і їхні тіла почали замерзати в крижаній воді, бо надворі була зима. Їхні муки посилювались ще й тим, що на березі озера було розкладено гарячу баню. Їм потрібно було тільки повідомити охоронців що вони відрікаються Христа й тоді їм дозволили б відігрітись у гарячій воді. Та Святі воїни цілу ніч мужньо стояли в крижаній воді, підтримуючи один одного молитвами та псалмами.

Ранком один із воїнів не витримав холоду й попрямував до гарячої води, щоб відігрітись та, тільки відчувши на собі гаряче повітря, мертвим упав на землю. В цей момент тюремний сторож Аглай побачив над воїнами неземне світло. Це настільки його вразило, що він об’явив себе християнином, скинув із себе одяг та приєднався до 39-ти Мучеників.

Коли прийшли мучителі, то, побачивши, що воїни не замерзли, вирішили перебити їм голінки та спалити. Обвуглені кості Мучеників були викинуті в річку, так щоб християни не змогли їх із честю поховати.

Через п’ять днів святі мученики з’явились у сні Єпископу Севастійському Петру та розповіли про свій подвиг. Єпископ разом із християнами зібрав кості Святих Мучеників та з честю їх похоронив.

Відомі й імена мучеників Севастійських. Це: Киріон, Кандид, Домн, Ісихій, Іраклій, Смарагд, Євноїк, Валент, Вивіан, Клавдій, Приск, Феодул, Євтихій, Іоанн, Ксанфій, Іліан, Сисиній, Аггей, Аетій, Флавій, Акакій, Єкдекій, Лісімах, Александр, Ілій, Горгоній, Феофіл, Доміціан, Гаій, Леонтій, Афанасій, Кирил, Сакердон, Миколай, Валерій, Філиктимон, Северіан, Худіон, Мелітон й Аглай.

 

18 березня 2018 р.Б. Чеверта неділя Великого посту. Прп. Іоана Ліствичника.

 

 

В четверту неділю Великого Посту під час Божественної Літургії читається Євангеліє, в якому Христос, відповідаючи на запитання апостолів, вказує кожному з нас на умови і засоби успішної боротьби з ворогами нашого спасіння: «Цей рід (бісівський) не може вийти інакше, як через молитву і піст» (Мк. 9: 29), Господь, нагадує про ту єдину Заповідь посту, яка була дана нашим прабатькам в Едемі і порушення якої призвело до трагедії та рабства гріху, а виконання якої наближає людину до Царства Божого.

В цьому нам допомагають аскети-подвижники, які протягом свого життя боролись з лукавими духами за допомогою посту і молитви.

Преподобний Іоан Ліствечник вшановується Святою Церквою як великий подвижник і автор чудового духовного твору, відомого під назвою «Ліствиця», тому преподобний і здобув назву Ліствечника.

Про походження преподобного Іоана майже не збереглося відомостей. В житії святого розповідається, що він народився близько 570 року і був сином святих Ксенофонта і Марії, пам'ять яких святкується Церквою 26 січня. У шістнадцять років юнак Іоан прийшов до Синайського монастиря. Наставником і керівником преподобного став авва Мартирій. Після чотирьох років перебування на Синаї, святий Іоан Ліствичник був пострижений в чернецтво. Один з присутніх при постризі, авва Стратигій, передбачив, що він стане великим світильником Церкви Христової. Протягом 19-ти років преподобний Іоан трудився у послуху своєму духовному отцеві. Після смерті авви Мартирія, преподобний Іоан вибрав відлюдницьке життя, віддалившись до пустинного місця, званого Фола, де провів 40 років у подвизі безмовності, посту, молитви і в сльозах покаяння. Не випадково у «Ліствиці» преподобний Іоан так говорить про сльози покаяння: «Як вогонь спалює і знищує хмиз, так чиста сльоза змиває всі нечистоти, зовнішні та внутрішні». Сильна і дієва була його свята молитва, бо про це свідчить приклад з житія угодника Божого.

Про спосіб життя преподобного Іоана відомо, що він харчувався тим, що не заборонялося статутом посницького життя, але – помірно. Не проводив ночей без сну, хоча спав не більш того, скільки необхідно для підтримки сил, щоб безперестанним неспанням не погубити розуму. «Я не постив надмірно, – говорить він сам про себе, – і не вдавався до посиленого нічного пильнування, не лежав на землі, але упокорювався.., і Господь скоро врятував мене». Помітний наступний приклад упокорювання преподобного Іоана Ліствечника. Обдарований високим проникливим розумом, навчений глибоким духовним досвідом, він з любов'ю повчав усіх захожих до нього, скеровуючи їх до спасіння. Але коли деякі, через заздрість, почали дорікати йому в багатослівності, яку вони пояснювали пихатістю, то преподобний Іоан наклав на себе мовчання, щоб не подавати приводу для засудження, і мовчав протягом року. Заздрісники усвідомили свою помилку і самі звернулися до подвижника з проханням не позбавляти їх духовної користі співбесіди.

Приховуючи свої подвиги від людей, преподобний Іоан іноді усамітнювався в печері, але слава про його святість розповсюдилася далеко, і до нього невпинно приходили відвідувачі всіх звань і станів, що жадали почути слово повчання і спасіння. У віці 75-ти років, після сорокалітнього подвижництва на самоті, преподобний був вибраний ігуменом Синайської обителі. Близько чотирьох років управляв преподобний Іоан Ліствечник святою обителлю Синаю. Господь наділив преподобного до кінця його життя благодатними дарами прозорливості і чудотворінь. Під час управління монастирем на прохання святого Іоана, ігумена Раїфського монастиря, була написана преподобним знаменита «Ліствиця» – керівництво для сходження до духовної досконалості. Знаючи про мудрість і духовні дарування преподобного, Раїфський ігумен від імені всіх ченців своєї обителі просив написати для них «дійсне неухильне керівництво для нащадків, і немов сходи утвердження, які охочих підводять до Небесної брами…». Преподобний Іоан, що відрізнявся скромною про себе думкою, спочатку зніяковів, але потім з послухом приступив до виконання прохання раїфських ченців. Свій твір преподобний так і назвав – «Ліствиця», пояснюючи назву таким чином: «Спорудив я драбину сходження… від земного до святого… на зразок тридцяти років Господнього повноліття, знаменно спорудив сходи з 30 сходин, по яких, досягнувши Господнього віку, станемо праведними і безпечними від падіння». Мета цього твору – навчити, що досягнення спасіння вимагає від людини нелегкого самозречення і посилених подвигів. «Ліствиця» припускає, по-перше, очищення гріховної нечистоти, викорінювання пороків і пристрастей в древній людині; по-друге, відновлення в людині образу Божого. Хоча книга була написана для ченців, будь-який християнин, що живе у світі, отримує в неї надійного путівника для сходження до Бога. Стовпи духовного життя посилалися у своїх повчаннях на «Ліствицю», як на найкращу книгу для спасительного керівництва. Зміст одного із ступенів «Ліствиці» (22-ий) розкриває подвиг знищення пихатості. Преподобний Іоан пише: «Пихатість висловлюється при кожній чесноті. Коли, наприклад, зберігаю піст – пишаюсь, і коли, приховуючи піст від інших, вирішую їсти, знову пишаюсь – розсудливістю. Одягнувшись в світлий одяг, перемагаюся шанобливістю і, переодягнувшись у дрантя, пишаюсь. Якщо почну говорити – потрапляю під владу пихатості. Якщо захочу мовчати, знову вдаюся до неї. Куди не поверни це терня, воно все стане колючками догори. Пихатий… на перший погляд шанує Бога, а в дійсності більше прагне догодити людям, аніж Богові… Люди високого духу зносять образу благодушно і охоче, а слухати похвали і не відчувати ніякої приємності можуть тільки святі і непорочні… Коли почуєш, що ближній або друг твій в очі або поза очі лихословить тебе, похвали і полюби його… Не той показує упокорювання, хто сам себе лає: як бути нестерпним самому собі? Але хто, збезчещений іншим, не зменшує своєї любові до нього… Хто звеличився природними даруваннями – щасливим розумом, високою освіченістю, читанням, приємною вимовою і іншими подібними рисами, які легко здобуваються, той ніколи не набуває надприродних дарів. Бо хто в малому не вірний, той і в великому буде не вірний і пихатий. Часто трапляється, що Сам Бог упокорює пихатих, насилаючи несподіване безчестя… Якщо молитва не винищить пихатого помислу, пригадаймо розлучення душі з тілом. Якщо і це не допоможе, злякаємо його ганьбою Страшного Суду. «Той хто підноситься, буде понижений» вже навіть тут, раніше майбутнього обітованого життя. Коли ті, що хвалять, або краще – ліствиці, почнуть хвалити нас, негайно пригадаймо всі беззаконня свої і знайдемо, що ми зовсім не вартуємо того, що нам приписують».

Ці та інші приклади, наведені в «Ліствиці», служать зразком того святого завзяття щодо свого спасіння, яке необхідне кожній людині, охочій жити благочестиво, а письмовий виклад його думок, як плід багатьох і витончених спостережень його над своєю душею і глибокого духовного досвіду, є керівництвом і великою допомогою на шляху до істини і добра.

Ступені «Ліствиці» – це перехід від сили в силу на шляху прагнення людини до досконалості, яка не відразу, але тільки поступово може досягатися, бо, за словом Спасителя, «Царство Небесне силою береться, і ті, що вживають зусилля, досягають його» (Мф. 11: 12).


Святий праведний угодниче Божий Іоане, моли Бога про нас!

 

 

13 грудня 2017 р.Б. День пам'яті Апостола Андрiя Первозваного (62), основоположника Української Церкви.

 

Андрій Первозваний — один із Христових апостолів, галілеянин з Віфсаїди Галілейської, брат апостола Петра, перший із учнів Ісуса Христа, святий-покровитель України.

Апостол Андрій, як і його брат апостол Петро ловили рибу на Галілейському озері, коли Ісус Христос покликав їх за собою. Як розповідає євангеліст Іоанн, Андрій був одним із учнів Іоанна Хрестителя і ще раніше свого брата був призваний Ісусом на Йордані. Тому Андрія і назвали Первозванним. Апостол разом зі своїми братом та двома синами були у числі найближчих Христових учнів.

Андрія Первозваного вважають першим благовісником Євангелія Христового на землях України. Коли після зішесття Святого Духа апостоли кидали жереб, вирішуючи, куди кому йти проповідувати Христову віру, йому випала Скіфія, тобто землі сучасної України. Про благовіст апостола свідчать такі давні християнські письменники, як Іполіт Римський (III ст), церковний історик Євсевій Кесарійський (IV ст) та ін.

У стародавньому літописі «Повість минулих літ» розповідається про подорож Андрія по українських землях:

Дніпро впадає у Понтійське море; море це звуть Руським. Уздовж його берегів навчав, як кажуть, святий Андрій, брат Петра. Коли Андрій навчав у Синопі і прийшов до Корсуня, він довідався, що від Корсуня недалеко гирло Дніпрове. І прибув він до гирла Дніпрового, а звідти вирушив угору по Дніпру. І сталося, що він прибув і зупинився під горами на березі. А ранком, уставши, промовив він до учнів, що були з ним: «Бачите ви гори ці? На горах цих засяє благодать Божа, буде місто велике і багато церков здвигне тут Бог». І піднявся він на гори ці, благословив їх, помолився Богу і зійшов з гори цієї, де пізніше виріс Київ.

Апостол привіз до Скіфії реліквії, навколо яких торувалась віра. За переказами, у Києві він залишив наперсний хрест, а в інших місцях — обітні. Літопис не має підтвердження в інших історичних пам'ятках, тому деякі вчені схильні вважати її легендою. Але це не завадило вважати Андрія Первозваного основоположником Церкви Христової в Україні.

Київський собор 1621 року, у часи відродження Української Православної Церкви після Унії, ствердив апостольське походження християнства на українських землях. У соборній постанові сказано:

Святий Апостол Андрій — перший архієпископ Константинопольський, патріарх Вселенський і Апостол Український. На київських горах стояли ноги його, і очі його Україну бачили, а уста благословляли, і насіння віри він у нас насадив. Воістину Україна нічим не менша від інших східних народів, бо і в ній проповідував Апостол.

В кінці своєї подорожі апостол з берегів Понту через Пропонтиду перейшов до Фракії, а потім до Греції. Вірний своєму імені, що грецькою означає «мужність» Андрій прийняв муки ради Христа. У місті Патри він був розіп'ятий при римському імператорі Нероні у 60 році за наказом проконсула Егея (Егеата) на Х-подібному андріївському хресті.

У пам'ять Андрія Первозваного в Києві, на тому місці, де апостол поставив перший хрест, 1212 року споруджено дерев'яну церкву Воздвиження Чесного Хреста Господнього, також зведені церква святого Андрія (1086) та храм Святого Андрія Первозваного на Андріївському узвозі (XVIII ст).

 

Святий Апостоле Андрію Первозваний, моли Бога про нас.

 

Яндекс.Метрика